Україна і Світ Сьогодні, №2 (270) 23 січня 2004
(опубліковано зі скороченнями під назвою
„Засіб стримування чи загроза міжнародній безпеці?”)

 

 

А.Шевцов, О.Їжак

 

 

Ядерний статус Північної Кореї

 

 

Восени 2003 року розвідувальне співтовариство США оприлюднило інформацію, з якої випливає, що Північну Корею можна вважати де-факто ядерною державою навіть за відсутності ядерних випробувань [1]. Така оцінка перетворює “ядерну вісімку” у складі США, Росії, Великої Британії, Франції, Китаю, Індії, Пакистану та Ізраїлю на “ядерну дев’ятку”. З появою нової де-факто ядерної держави пов’язана одна з головних міжнародних криз сьогодення.

Події навколо Північної Кореї становлять інтерес для України з різних кутів зору. По-перше, ця країна стала точкою взаємодії США, Китаю, Росії та Японії, відносини з якими є визначальними для міжнародного статусу України. По-друге, дії Північної Кореї є джерелом практичного досвіду забезпечення національних інтересів в умовах асиметричних відносин між країнами, що також є важливим з огляду на проблеми україно-російських відносин. По-третє, хід розв’язання північнокорейської кризи, можливо, допоможе дати остаточну відповідь, чи правильним було рішення України позбутись ядерної зброї.

Нагадаємо історію кризи. Протягом 60-80 років Північна Корея отримувала технічну підтримку у розвитку цивільної ядерної програми з боку СРСР та Китаю, але ця допомога ніколи не включала передачі військових технологій. Співробітництво було остаточно припинено після закінчення “холодної війни” [2, cc.112-114].

У середині 80-х у місті Ньонбйон було запущено графітно-газовий реактор на природному урані (без ізотопного збагачення) потужністю п’ять мегават. Цього було достатньо для напрацювання протягом одного завантаження кількості плутонію, необхідної для виготовлення кількох ядерних зарядів. Ядерне паливо для нього виготовлялось власними силами з власної сировини [3, c.158].

Пуск реактора у Ньонбйоні практично співпав за часом з приєднанням Північної Кореї до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Однак підписання угоди про гарантії Міжнародного агентства атомної енергії (МАГАТЕ), усупереч вимогам ДНЯЗ, сталось тільки у 1992 році, що дозволило Північній Кореї приховувати характер, цілі та результати роботи цього об’єкта протягом шести років.

Протягом 1989-1991 років мала місце серія зупинок реактора у Ньонбйоні, що було сприйняте фахівцями як вивантаження опроміненого та завантаження реактора свіжим паливом. Тобто вже наприкінці 80-х Північна Корея, ймовірно, володіла значною кількістю опроміненого ядерного палива. Тоді ж країна повідомила МАГАТЕ про разове отримання невеликої кількості (менше 100 грамів) плутонію у лабораторних умовах [4, c.6].

На початку 90-х, позбавившись ядерних гарантій з боку СРСР, Північна Корея готова була форсувала власну ядерну програму. Проте, дипломатичний тиск на фоні міжнародної розрядки й виводу американської ядерної зброї з Південної Кореї зашкодили цьому. Країна підписала угоду про гарантії МАГАТЕ, але при цьому розпочала будівництво двох нових реакторів на природному урані потужністю 50 та 200 мегават.

Наступна криза мала місце у 1993-1994 роках, коли Північна Корея заявила про нове завантаження паливом реактора у Ньонбйоні. Це означало, що вона отримала додаткову кількість опроміненого ядерного палива, а через кілька років могла мати ще. Тиск з боку США та інших країн призвів до демаршу — Північна Корея заявила про вихід із ДНЯЗ, згідно процедурі офіційно повідомивши про це депозитаріям та Раді Безпеки ООН. Однак в останній день передбаченого цим договором тримісячного перехідного періоду вона відмовилась від свого рішення. Причиною стало досягнення компромісу зі США, який знайшов втілення у так званій Рамковій угоді 1994 року.

Згідно цій угоді Північна Корея заморожувала свою ядерну програму, у тому числі, будівництво двох нових реакторів на природному урані, в обмін на міжнародну допомогу, перш за все, в галузі енергетики. Після цього ситуація залишалась відносно стабільною до початку нового десятиліття.

З обранням президентом США Джорджа Буша-молодшого почався демонтаж Рамкової угоди як неефективної. Північну Корею звинуватили у невиконанні зобов’язань та прихованій розробці ядерної зброї. На цей раз йшлося не тільки плутонієвої, але й уранової схеми виробництва ядерних зарядів. Розвідувальне співтовариство США заявляло, що Північна Корея протягом останніх років значно просунулась у розбудові потужностей для ізотопного збагачення урану завдяки співпраці з Пакистаном та Іраном. Теоретично, це дозволяло б їй виробляти ядерні вибухові пристрої на основі відносно простої “гарматної схеми”, яка вважається достатньо надійною, щоб обійтись навіть без ядерних випробувань.

Звинувачення з боку США супроводжувались припиненням допомоги, передбаченої Рамковою угодою. Відповідь Північної Кореї не заставила себе чекати. Країна розірвала угоду з МАГАТЕ і наприкінці 2002 року почала процедуру виходу із ДНЯЗ. Цього разу дива не сталось. З весни 2003 року Північна Корея вже не є учасником цього договору.

Одночасно, лідери Північної Кореї почали психологічний тиск на Сполучені Штати, натякаючи, що північнокорейська ядерна програма розвинута навіть більше, ніж про це заявляють американські політики. Однак достовірної інформації про це не наводилось. Напевно було відомо, що Північна Корея має опромінене ядерне паливо, отримане до підписання Рамкової угоди 1994 року, з якого вона могла отримати, або вже отримала, збройний плутоній для виробництва невеликої кількості ядерних зарядів [4, cc.6-7].

Протягом приблизно року, починаючи з жовтня 2002 року, коли північнокорейські лідери почали відкрито заявляти про наявність в їхній країні збройної ядерної програми, дипломатичні установи та розвідувальні служби провідних країн намагались з’ясувати, чи можна вважати Північну Корею ядерною державою. Основною причиною сумнівів була відсутність ядерних випробувань. Не виключено, що Північна Корея створила перші заряди ще у 90-х і перевірила їх готовність протягом серії ядерних випробувань Пакистану у 1998 році. Таке маскування могло б бути вигідним обом країнам: це збільшувало б вагу Пакистану у протистоянні з Індією і, одночасно, додавало б впевненості Північній Кореї на міжнародній арені. Однак відсутність ядерних випробувань на її власній території є достовірним фактом.

Влітку 2003 року американське розвідувальне співтовариство США представило до Сенату США нові оцінки збройної ядерної програми Північної Кореї. Восени 2003 року були оприлюднені відкриті версії цих оцінок, з яких випливало, що “Північна Корея створила один або два прості ядерні боєзаряди та підтвердила їхню функціональність без проведення ядерних випробувань” [5, p.144]. За таких умов, факт ядерного випробування мав би не стільки технічне скільки політичне значення. За оцінками ЦРУ, лідери Північної Кореї з політичних міркувань вважають недоцільним проведення ядерних випробувань за сучасних умов, але це цілком можливо у разі зміни міжнародної ситуації.

Про тип північнокорейських ядерних зарядів не повідомляється. За оцінками ЦРУ, Північна Корея протягом тривалого часу проводила випробування імплозивних вибухових систем, що дозволяє їй бути впевненій у функціональності своєї ядерної зброї. Оскільки мова йде про імплозивну схему, очевидно, ЦРУ вважає, що тип північнокорейських ядерних зарядів — плутонієвий.

Таким чином, станом на початок 2004 року Північна Корея не є учасником ДНЯЗ. За авторитетними оцінками вона володіє ядерною зброєю і може нарощувати її кількість власними силами. Північна Корея має запаси уранової руди, оволоділа виробництвом уранового концентрату для виробництва палива, має діючі дослідні та енергетичні реактори, радіохімічну лабораторію, здатну вилучати плутоній із відпрацьованого палива (до 100 кг за рік), атомний науково-дослідний центр, інститути ядерної енергетики й радіології [4, с.5].

Північна Корея має також значні потужності для виробництві балістичних ракет, які перевищують ті, що є у Пакистані та Ірані. Окрім можливості використання ракет для доставки власної ядерної зброї, це дозволяє Північній Кореї отримувати допомогу від зазначених країн в ядерній сфері (перш за все, у розвитку уранових технологій) в обмін на допомогу у розвитку ракетних програм.

Ракетний арсенал Північної Кореї включає ракети типу “Скад-Б” з дальністю 320-340 км та корисним навантаженням 1000 кг, “Скад-С” з дальністю 500 км та корисним навантаженням 700 кг та “Нодон” з дальністю 1000 км та корисним навантаженням 700-1000 кг. Північна Корея намагається також створити міжконтинентальні та космічні ракети, проте їхні перші випробування були невдалими [4, с.11].

Загострення ситуації, яке почалося з осені 2002 року, коли нова Адміністрація США відкинула укладену демократами Рамкову угоду та віднесла Північну Корею до країн “осі зла”, виглядає принципово іншим явищем у порівнянні з попередніми кризами. Справа у тому, що цього разу протистояння набуло рис асиметричності.

Якщо раніше конфлікт точився навколо “однотипних” вимог (як-то, відмова від розробки ядерної зброї однією країною в обмін на вивід ядерної зброї з іншої, або компенсація припинення ядерної енергетичної програми збільшенням теплових генеруючих потужностей), то тепер мова йде про відмову країни від ядерної зброї в обмін на її право бути частиною міжнародної політичної та економічної систем. У цьому розумінні ситуація нагадує ту, що мала місце у зв’язку з ядерним роззброєнням України. Однак існують й унікальні для північнокорейської ситуації аспекти асиметрії.

Обрання президентом США Джорджа Буша-молодшого супроводжувалось проголошенням нової доктрини забезпечення безпеки Сполучених Штатів, яка має тенденцію шукати джерело головних загроз в існуванні недемократичних політичних режимів. Концепція “осі зла” фактично позбавляє права на існування політичні режими країн, що до неї належать. Таким чином, віднісши Північну Корею до “осі зла”, Адміністрація США проголосила загрозою власній та світовій безпеці не просто північнокорейські ядерні збройні програми, але сам північнокорейський політичний режим.

Реакцією керівництва Північної Кореї стало форсування набуття країною ядерного (офіційного чи неофіційного) ядерного статусу. Це виявилось вдалим ударом по інтересам США на Далекому Сході, оскільки може негативно відбитись на їхніх відносинах із Китаєм, Японією, Росією, Північною Кореєю та Тайванем. До сьогодні, Сполученим Штатам вдавалось підтримувати баланс між цими країнами, які у різні часи мали напружені стосунки один з одним, зберігаючи при цьому власну домінуючу роль. Проте поява у Північної Кореї можливостей ядерного шантажу Японії може вивести ситуацію із під контролю.

Таким чином, завдання Пхеньяну — самозбереження режиму. Остаточно незрозумілим є лише засіб — або в обмін на демонтаж ядерної програми отримати необхідні гарантії недоторканості, або, створивши ядерну зброю, стримувати США від прямої військової акції.

Ситуація, коли предметом переговорів про ядерне роззброєння країни є право на існування її політичного режиму, є унікальною для Північної Кореї. У сучасному світі єдиним порівнянням з цим може бути близькосхідна криза. В ізраїльсько-палестинському конфлікті предметом протистояння є взаємне визнання сторонами самого права на існування одна одної. Тобто там так само як і на Корейському півострові кінцевою метою врегулювання є те, що у всіх інших випадках є його початком — взаємне визнання сторін переговорів. Однак є й відмінності: предметом претензій США є не право на існування Північної Кореї як незалежної держави, а її внутрішній устрій.

Приклади ядерного роззброєння під зовнішнім тиском мали місце і в минулому, але вони також не мають повної аналогії із ситуацією навколо Північної Кореї. У випадку ядерного роззброєння України з її боку очевидним було бажання захиститись у майбутньому від можливого політичного та економічного тиску, проте всі учасники переговорного процесу визнавали Україну як суверенну державу і мали з нею дипломатичні стосунки. Крім того, жоден з них не ставив під сумнів (принаймні офіційно) її право на існування і не вимагав зміни її політичного режиму.

Для України ядерне роззброєння було перепусткою до міжнародної політичної та економічної систем. Для Північної Кореї за наполягань Сполучених Штатів такою перепусткою є зміна її політичного режиму. Те, чого бажає Північна Корея, так це примусити США відмовитись від стягування такої ціни й прийняти як плату сам факт ядерного роззброєння. Північній Кореї, таким чином, необхідно ще досягти тієї точки переговорів про ядерне роззброєння, з якої Україна починала.

Головним для оцінки розвитку ситуації навколо Північної Кореї є відповідь на питання, чи погодяться Сполучені Штати з міжнародною легалізацією (та, відповідно, припиненням ізоляції) північнокорейського політичного режиму за умови повного та остаточного демонтажу ядерної збройної програми Північної Кореї. Якщо так, кризу може бути подолано протягом короткого часу, оскільки це є, фактично, офіційною вимогою Північної Кореї.

В разі, якщо Пхеньян виграє ядерний шантаж, це буде означати, що в обмін на ліквідацію своїх одного-двох ядерних боєзарядів він отримає перехід Північної Кореї від статусу держави-парії до визнаного члена світової спільноти, який матиме гарантії безпеки й невтручання у внутрішні справи. Це не менше, а може й більше, ніж отримала Україна за відмову від своїх 2000 найсучасніших ядерних боєзарядів та їх носіїв. Певною втіхою для України в цьому випадку може бути те, від неї не вимагали демонтажу будь-якої промислової інфраструктури, чого Північній Кореї уникнути не вдасться.

Якщо ж США не погодяться на визнання північнокорейського режиму, постає питання про можливі альтернативи його зміни.

Перша альтернатива — силове втручання США на кшталт того, що мало місце у Іраку. Сполучені Штати заявляють, що вони не мають таких планів. Існують обставини, які дозволяють сприймати запевнення США як щирі. Серед них відносна обмеженість американської присутності на Корейському півострові (38 тисяч при кількості південнокорейських сил 600 тисяч і північнокорейських — 1,1 мільйонів), близькість столиці Південної Кореї до демілітаризованої зони (30 км) і зростання в цій країні антиамериканських настроїв, підтримка Китаєм північнокорейського режиму й занепокоєння Японії щодо власної безпеки.

Ще у 1994 році, коли проблема вибору стратегії припинення північнокорейської ядерної програми постала перед Сполученими Штатами уперше, американське командування у Південній Кореї зробило розрахунки, згідно яких нова корейська війна коштувала б США щонайменш 100 мільярдів доларів і мала б наслідком загибель близько мільйону людей, у тому числі, кількох десятків тисяч американців. Нові оцінки говорять про загибель близько двох мільйонів корейців, 50-70 тисяч військових США, а також можливі значні жертви в Японії. Збільшились також оцінки фінансових витрат [6].

Приводом для початку бойових дій теоретично могла б бути провокація з боку Північної Кореї, однак досвід останніх 15 років свідчить, що північнокорейське керівництво поводиться раціонально та враховує міжнародну кон’юнктуру. Попри звинувачення з боку США на адресу Північної Кореї у віроломстві та непередбачуваності, факти свідчать про інше. Загострення з боку Північної Кореї завжди мали конкретну мету, ця країна зважала не міжнародні угоди, принаймні вона намагалась припинити членство у ДНЯЗ до того, як робити заяви про розробку ядерної зброї (віроломством було б прямо протилежне). Крім того, очевидно, що за відсутності дипломатичних відносин із США, Північна Корея тримається за угоду про перемир’я 1953 року як за єдиний легітимний механізм діалогу з Америкою.

Яким би тоталітарним не був північнокорейський режим, він не проявляв намірів агресії до інших країн (наприклад заради розповсюдження ідеології, захвату території або економічних ресурсів). Його мілітаристська риторика спрямована у першу чергу на забезпечення жорсткого контролю над власним суспільством і стримування можливого зовнішнього втручання. Фахівці з північнокорейської політики зазначають, що лінія поведінки цієї країни цілком раціональна і укладається в рамки класичних китайських стратагем протистояння сильнішому противнику.

Таким чином, основним джерелом виникнення військового конфлікту між США та Північною Кореєю слід вважати не цілеспрямовані дії сторін, а можливі політичні прорахунки [7, p.210].

Друга альтернатива — колапс північнокорейського режиму внаслідок внутрішніх причин. На сьогодні це здається тим, на що сподіваються США та Японія, чого, можливо, очікує Південна Корея, і в можливість чого не вірить Росія. Фактично, такий розвиток подій був би ще одним підтвердженням старої теорії боротьби з тоталітаризмом американця Джорджа Кеннана через його стримування. Згідно якої, тоталітарні режими містять у собі причину власного самознищення, оскільки не мають легітимного механізму передачі влади, внаслідок чого рано чи пізно з’являється покоління політиків, які заради отримання влади змушені руйнувати політичний режим своєї країни.

Відома заява Поля Вольфовиця про те, що воювати з Північною Кореєю не має сенсу, оскільки вона на відміну від Іраку не має нафти, є проявом саме цієї позиції. Американський стратег пояснював у цьому зв’язку, що на відміну від режиму Саддама Хусейна північнокорейський режим не має матеріального джерела самозбереження, такого, як торгівля нафтою, тому звичайні економічні санкції значно ефективніші за військову операцію у приближенні суїциду системи влади у Північній Кореї.

Ця позиція не розділяється Росією. Російські експерти вважають, що північнокорейський режим є значно міцнішим, ніж вважають Сполучені Штати. За поглядами росіян, Північна Корея має унікальний досвід життя в ізоляції. Під зовнішнім тиском її адміністративно-командна система стане тільки жорсткішою і американцям наведеться занадто довго чекати її самознищення.

Треба також зважувати на те, що ніяка ізоляція не буде для Північної Кореї фатальною, якщо тільки збережеться (явно чи приховано) підтримка з боку Китаю. Китай напевно підтримує вимоги США щодо без’ядерного статусу Північної Кореї, однак навряд чи він коли-небудь буде проводити політику на підтримку ідей Джорджа Кеннана.

Третя альтернатива — оксамитова” революція у Пхеньяні з можливою уніфікацією Корейського півострова. Тривалий час цей варіант підтримувався консервативними політиками Південної Кореї. Не виключено, що його позитивно сприйняли б у США та Японії. Однак на заваді такому сценарію з ідеологічних причин стоять Росія та Китай. Оборотною стороною спроби перевороту у Пхеньяні може бути хаос, який матиме катастрофічні наслідки.

Проти можливості “оксамитового” розповсюдження на Північну Корею державної влади із Сеулу свідчать системні відмінності двох суспільств. Достатньо у цьому зв’язку згадати про величезну кількість північнокорейських військових, що виросли на ідеях “сонгун” (пріоритет військових), які в новій демілітаризованій капіталістичній країні опинились би людьми другого ґатунку. Вони б становили постійне й організоване джерело внутрішнього конфлікту у новій державі.

Треба зауважити, що Розвідувальне співтовариство США оцінює можливість перевороту у Північній Кореї та уніфікації півострову протягом наступних п’яти років малоймовірною. При цьому вважається, що якщо такий переворот станеться, його джерелом може бути тільки військове керівництво, але не демократична опозиція [7, p.210].

Четверта альтернатива — еволюційна модернізація Північної Кореї. Сьогодні це варіант, який відстоюється Росією і підтримується Китаєм, оскільки він значною мірою був би повторенням їхнього власного досвіду. Його суть полягає у бюрократичній приватизації об’єктів північнокорейської економіки партійними структурами, групами військових, працівників спецслужб та регіональними лідерами. Цей процес мав би супроводжуватись масштабним залученням південнокорейського капіталу та створенням спільних підприємств. Прихильники цього варіанту вважають, що його реалізація призвела б до значної лібералізації країни, що б зробило її політичну систему прийнятною для країн Заходу.

Певні реформістські кроки північнокорейського режиму останніх років свідчать про можливість реалізації такого сценарію. Однак навряд чи США та Японія сприйняли б такі реформи як зміну режиму. Скоріше, навпаки, вони наполягали б, що це просто спроба продовжити агонію збанкрутілої влади.

На сьогодні північнокорейська криза далека від вирішення. Після проведення кількох турів шестисторонніх переговорів (обидві Кореї, США, Китай, Японія, Росія) гострота ситуації дещо знизилася. Завдання, яке ставить Пхеньян – досягнення угоди безпосередньо зі США, яка б містила гарантії невикористання зброї проти Північної Кореї. Проте, такий шлях відкидається Адміністрацією США.

Подальший розвиток подій залежатиме майже виключно від стратегії, яку оберуть США. На сьогодні в керівництві Сполучених Штатів відбувається боротьба двох підходів до розв’язання північнокорейської кризи. Жорсткий підхід полягає в організації міжнародної ізоляції Північної Кореї з метою прискорити колапс її нинішнього політичного режиму. Ліберальний підхід передбачає “торг” з Північною Кореєю у тій чи іншій формі. За поглядами його прихильників, політика зміни північнокорейського режиму через ізоляцію призведе до катастрофи регіонального, а, можливо, й глобального масштабу.

Обидва підходи базуються на висновках про недоцільність силового втручання з боку США. Головним питанням, навколо якого оцінки двох таборів американської дипломатії розходяться кардинально, є можливість “оксамитової” зміни північнокорейського режиму на такий, який був би налаштований на співпрацю із США.

За свідченнями американських фахівців, Президент США ще не вирішив, яку позицію підтримати. Ідеальним для нього варіантом, з огляду на близькі вибори, було б відкладення остаточного рішення на пізніший термін. Однак, занадто швидкий розвиток північнокорейської ядерної програми може не залишити такої можливості.

Нова ситуація є важким випробуванням для американської адміністрації. Прогнозовані строки економічного краху Північної Кореї можуть виявитись більшими за темпи створення цією країною боєздатних ядерних сил. За таких умов, США мають або наважитись на демонстрацію дієвості “доктрини Буша”, яка передбачає використання превентивних (у тому числі силових), заходів, або звернутись за допомогою до Китаю — єдиної країни, здатної переконати північнокорейський режим відмовитись від ядерної програми мирним шляхом. Однак, маніпулювати Китаєм для Сполучених штатів не так то просто.

З метою спонукати Китай до тиску на Північну Корею з вимогою беззастережної відмови від військової ядерної програми, США проявляють готовність грати на можливості набуття Японією ядерного статусу у разі продовження ядерної програми Пхеньяна. Проте, це може відкрити „ящик Пандори”, в якому зберігаються ядерні амбіції не тільки Північної Кореї та Японії, але й Тайваню та Південної Кореї. Якщо це станеться, ситуація на Далекому Сході стане неконтрольованою.

Заслуговує на увагу багатосторонній підхід до врегулювання кризи, який сприятиме поетапному примиренню та врегулюванню стосунків між двома Кореями. Можливим рішенням могло б стати створення без’ядерної зони, яка б охоплювала  Корейський півострів та Японію. Тоді всі її учасники отримали б гарантії від ядерних держав згідно з існуючою практикою.

Інтересам України відповідало б розв’язання Північнокорейського вузла саме на багатосторонній основі — через створення без’ядерної зони в регіоні.

 

Джерела:

 

1. David E. Sanger. New C.I.A. Concerns on North Korean Weapons / The New York Times. – 9 November 2003.

 

2. Орлов В., Тимербаев Р., Хлопков А. Проблемы ядерного нераспространения в российско-американских отношениях: история, возможности и перспективы дальнейшего взаимодействия. – М.: ПИР-Центр, 2001. – 328 с.

 

3. Тимербаев Р. Россия и ядерное нераспространение. 1945-1968. – М.: Наука, 1999. – 383 с.

 

4. Булычев Г., Воронцов А., Новиков В. В чем суть выбора в корейском вопросе? Пути преодоления кризиса на корейском полуострове / Доклад на второй московской международной конференции по проблемам нераспространения. – Московский центр Карнеги. – 18-20 сентября 2003. – 32 с.

 

5. Central Intelligence Agency’s Answers to the Questions for the Record from the Worldwide Thread Hearing of 11 February 2003 / United States Senate Select Committee on Intelligence. SSCI # 2003-3662. – 18 August 2003. – pp.126-160.

 

6. James Laney, Jason Shaplen. Talking Is Better Then Fighting / The New York Times. – 2 September 2003.

 

7. Defense Intelligence Agency’s Answers to the Questions for the Record from the Worldwide Thread Hearing of 11 February 2003 / United States Senate Select Committee on Intelligence. SSCI # 2003-2934. – 30 June 2003. – pp.202-224.