Нерозповсюдження та контроль озброєнь, №3(15), березень-квітень 2002

КОНСОЛІДАЦІЯ ОБОРОННОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ: МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ УКРАЇНИ

Анатолій Шевцов — професор, доктор технічних наук,
Олексій Їжак — старший науковий співробітник

Стратегічний курс України на членство в Європейському Союзі означає приєднання у майбутньому до трьох європейських співтовариств, які регулюють функціонування спільних ринків в більшості секторів економіки, а саме, до Європейського співтовариства, Європейського співтовариства з атомної енергії і Європейського співтовариства з вугілля і сталі. З огляду на інтенсифікацію процесів оборонної інтеграції в Європі уваги заслуговує питання про вірогідність того, що на момент приєднання до ЄС України, скажімо через 10 років, Союз включатиме ще одне співтовариство - оборонно-промислове.

Питання про процеси, які відбуваються в європейській оборонній промисловості, є важливим також з огляду на можливе приєднання України до Плану дій заради членства в НАТО. Такий крок, з одного боку, здатен зменшити політичні перешкоди для доступу українських оборонних підприємств на європейські ринки, з іншого - він може означати відкриття внутрішньоукраїнського ринку озброєнь для західноєвропейських виробників. Необхідно також приймати до уваги, що політичні перешкоди далеко не завжди є основними для співпраці в цій сфері.

В сучасному вигляді консолідовані договори Європейського союзу мають положення, які виключають оборонне виробництво з компетенції спільних механізмів. Так, Стаття 296 Договору про заснування Європейського співтовариства дає країнам-членам право діяти згідно виключно своїх національних інтересів там, де це торкається виробництва і торгівлі продукцією військового призначення (до статті додається конфіденційний перелік такої продукції). Стаття 17 Договору про Європейський Союз опосередковано декларує, що спільна оборонна політика Союзу не має мети створити спільну оборону, така політика лише може призвести до спільної оборони в разі, якщо Рада ЄС додатково вирішить таким чином. Але в будь-якому випадку рішення про створення спільної оборони відповідно до цієї Статті має бути ратифікованим згідно з конституційними процедурами країн-членів і бути сумісним з їх зобов'язаннями в рамках НАТО.

На сьогодні, таким чином, політична і економічна інтеграція в рамках ЄС хоча безумовно сприяє виникненню спільного ринку військової продукції, залишає цей процес більшою частиною поза межами спільних механізмів і процедур Європейського Союзу.

Процеси консолідації оборонної промисловості, що за підтримки уряду мали місце протягом 90-х років у США, спонукали до аналогічних кроків європейців. Поштовхом для них стало злиття корпорацій Boeing і McDonnell Douglas. Компанії, що кооперують у виробництві літаків Airbus почали переговори про створення єдиної європейської аерокосмічної і оборонної кампанії. Через низку причин, в першу чергу проблеми власності французьких оборонних підприємств, що значною мірою керуються державою, і вплив, який США мають на Велику Британію, єдиної компанії не було створено, замість неї виникло дві - британська BAE Systems і франко-німецько-іспанська EADS. Фактично, на основі цих двох компаній виникла двополюсна система європейської аерокосмічної промисловості, яка за участю дещо менших французьких Thales і Dassault Aviation утворює складну мережу консорціумів і спільних підприємств, головним чином навколо виробництва цивільних літаків Airbus, що мають зараз доповнитись військовим транспортним літаком A400M.

Консолідація європейської аерокосмічної промисловості дозволила дещо зрівняти потужності галузі з різних сторін Атлантики. Оборот BAE Systems в 2000 році склав близько 19,8 млрд євро, EADS - 22,6 млрд. Для порівняння, у 2000 році оборот кампанії Boeing в перерахунку на євро склав близько 54,2 млрд. Доля цивільних програм BAE Systems, EADS і Boeing складає відповідно близько 10, 30 і 70 відсотків загального обороту {1}.

Висока доля цивільної продукції - це один з основних факторів, який дозволяє консолідувати європейську аерокосмічну галузь при відсутності спільного європейського оборонного бюджету. Має місце і зворотній зв'язок. Створені заради боротьби за цивільні ринки транснаціональні оборонні компанії здатні більш ефективно впливати на національні уряди і конкурувати також за оборонні замовлення. Так, завдяки консолідації коштів, отриманих на цивільному ринку, Airbus Industry здатна була запропонувати розробку і виробництво нового військового транспортного літака A400M власними силами без попереднього залучення коштів із оборонних бюджетів країн - замовників, що безумовно мало важливе значення для перемоги над АН-70Х.

Варто зазначити, що утворення транснаціональних оборонних компаній і загальна інтернаціоналізація оборонного виробництва - це явище характерне, перш за все, для аерокосмічної і електронної галузей. Виробництво озброєнь і військової техніки для сухопутних сил і флоту зберігає переважно національний характер. Причиною цьому є велика номенклатура як правило специфічної для різних армій і флотів продукції (що складалась протягом багатьох сторіч військового розвитку в Європі), висока спеціалізація підприємств і невелика доля цивільної продукції (тобто цілковита залежність від державних замовлень){2}.

За відсутності природного спільного замовника - єдиного оборонного відомства, з єдиним оборонним бюджетом - європейські країни створили кілька механізмів, що координують виконання міждержавних програм озброєнь. Найбільш важливі з них такі:

* Організація спільної кооперації з озброєнь (відома за французькою назвою Organisation de Cooperation Conjointe en Matiere d'Armement, OCCAR);

* агенції НАТО з координації розробки і виробництва систем ППО (NAMEADSMA), літаків Tornado і Typhoon (NETMA), гелікоптерів NH-90 (NAHEMA) і зенітних систем Hawk (NHMO);

* Західноєвропейська організація з озброєнь (WEAO).

Єдине європейське агентство озброєнь на сьогодні існує лише в вигляді проектів і планів. Структурою ЄС (завдяки інкорпорації ним ЗЄС) можна вважати тільки Західноєвропейську організацію з озброєнь, проте її діяльність обмежена дослідженнями. На сьогодні ця організація виконує кілька міжнародних проектів, що складають близько трьох відсотків від суми, яка загалом витрачається на військові дослідження в європейських країнах {3}.

Агенції НАТО мають вузьку спеціалізацію і не призначені для створення на їх основі більш універсальних структур. Найбільш впливовою і універсальною організацією з координації і управління міждержавних програм озброєнь і військової техніки в Європі слід вважати OCCAR. Вона була заснована в 1995 році на основі франко-німецьких ініціатив. З приєднанням Великої Британії і Італії налічує чотири члена. Ще кілька країни мають високі шанси приєднатися до неї в недалекому майбутньому - Бельгія, Іспанія, Нідерланди, Швеція. Хоча принципи діяльності цієї організації мають зрозумілі преференції до членів, існують механізми співпраці з іншими країнам {4}. На сьогодні до компетенції OCCAR відноситься виконання 14 спільних європейських проектів (більше половини всіх існуючих) вартістю в десятки мільярдів доларів. Серед них - космічні системи, літаки (у тому числі новий транспортний літак A400M), кораблі, зенітні комплекси і системи для армії {5}.

Інтернаціоналізація механізмів закупівель озброєння і військової техніки і виникнення транснаціональних оборонних компаній значною мірою сприяли зусиллям в напрямку створення гомогенного простору військового виробництва в Західній Європі. В цьому контексті поруч зі старими механізмами, що існують в рамках Наради національних керівників у галузі озброєнь НАТО (CNAD) варто згадати нові суто європейські ініціативи - Кодекс поведінки ЄС щодо експорту озброєнь і Рамкову угоду щодо сприяння реструктуризації і діяльності європейської оборонної промисловості.

Кодекс поведінки щодо експорту озброєнь на відміну від багатьох інших механізмів в цій галузі являє собою механізм саме Європейського Союзу, що реалізовано в рамках його Спільної зовнішньої та безпекової політики. Кодекс було прийнято у 1998 році як декларацію Ради ЄС, тобто як політичне, але не юридичне зобов'язання. Втім, він значною мірою гармонізує стосунки європейських експортерів зброї на зовнішніх ринках. Серед іншого, наприклад, він передбачає, що європейські експортери не повинні пропонувати постачання за контрактами, від яких відмовився будь-який інший європейський експортер.

Підписана у 2000 році Рамкова угода - це юридично зобов'язуючий міжнародний договір, який поєднав найбільші європейські країни - виробники зброї, а саме, Велику Британію, Іспанію, Італію, Німеччину, Францію і Швецію. Хоча Рамкова угода і не є механізмом Європейського Союзу, саме її появу можна вважати найбільш далекосяжним планом створення спільного європейського ринку озброєнь через забезпечення безпеки поставок, розробку міждержавних експортних процедур, взаємну охорону секретної інформації, узгоджені військові дослідження і гармонізацію військових потреб. Угода, втім, має рамковий характер, тобто реальний прогрес залежатиме від конкретної реалізації процедур і механізмів по кожному проголошеному напрямку.

На основі наведеного можна окреслити групу країн, навколо яких відбуваються основні процеси консолідації європейської оборонної промисловості: Франція, Велика Британія, Німеччина (CNAD, WEAO, OCCAR, Рамкова угода, транснаціональні обороні компанії); Італія (CNAD, WEAO, OCCAR, Рамкова угода); Іспанія (CNAD, WEAO, Рамкова угода, транснаціональні обороні компанії, вірогідне членство в OCCAR); Швеція (WEAO, Рамкова угода, вірогідне членство в OCCAR); Нідерланди, Бельгія (CNAD, WEAO, вірогідне членство в OCCAR).

Зазначені напрями інтеграції оборонної промисловості країн ЄС - створення транснаціональних компаній, координація міждержавних програм, гомогенізація економічного простору - мають в основі спільний принцип, який можна визначити як "справедливий оборот" (juste retour). Тобто, повинен забезпечуватись баланс обігу фінансових і матеріальних ресурсів між країнами. Інтеграція не можлива за умови, коли країни поділяються на постачальників і покупців озброєнь, і, таким чином, платники податків однієї країни фінансують створення робочих місць іншої, не отримуючи за це зворотних інвестицій.

Дотримання принципу juste retour по сукупності спільних програм і по роках життєвого циклу озброєнь становить основу діяльності OCCAR, WEAO, спільних агенцій озброєнь НАТО і є однією з базових ідей підписання Рамкової угоди. Цей же принцип регулює допуск на європейський оборонний ринок зовнішніх постачальників і часто сприймається ними як невиправданий європейський протекціонізм (хоча останній теж має місце).

Наведений аналіз дозволяє спростувати дві крайні точки зору на проблему консолідації оборонної промисловості західноєвропейських країн: перша - що питання оборонної промисловості знаходяться виключно в національній компетенції окремих держав, друга - що в рамках Європейського Союзу де-факто існує транснаціональний військово-промисловий комплекс.

Взагалі, термін "військово-промисловий комплекс" в країнах Заходу має негативне забарвлення. Він означає неформальний синдикат, що утворюється замовником озброєнь і військової техніки (міністерством оборони) і їх виробником (оборонною промисловістю) з метою легкого отримання коштів з державного бюджету. В країнах Заходу, які мають дієву систему цивільного контролю над оборонною сферою і розвинуте антимонопольне законодавство, з цим явищем йде постійна боротьба.

Не відображає реального стану консолідації оборонної промисловості країн ЄС і термін "оборонно-промисловий комплекс". Він означає, скоріше, специфічну галузеву структуру з централізованими органами керування або координації. Навіть якби в рамках ЄС виникло "оборонно-промислове співтовариство", спільні механізми відігравали би у ньому принципово іншу роль, ніж та, яка була властива для відповідних міжгалузевих структур в колишньому СРСР і властива зараз аналогічним керуючим органам окремих країн. Діяльність ЄС пов'язана з організацією спільних ринків, але не з керуванням галузевих структур. Тобто, проблема утворення в рамках Європейського Союзу "оборонно-промислового співтовариства" - це, перш за все, проблема створення спільного ринку озброєнь.

Важливою обставиною є те, що умови розвитку спільного ринку істотно відрізняються для різних галузей - аерокосмічної, суднобудівної, виробництва важких озброєнь, стрілецької зброї та інших. Принципове значення в цьому зв'язку мають відмінності в ступенях диверсифікації і залежності різних галузей від держави.

Як вже зазначалось, постачання озброєнь до сухопутних військ і флоту в європейських країнах має переважно національний характер, воно майже повністю залежить від державних замовлень. На відміну, аерокосмічна техніка і електроніка виробляються, в основному, диверсифікованими підприємствами з високою долею цивільної продукції, які знаходяться під значним впливом приватного капіталу і широко залучені до міжнародної кооперації. Між тим, і цей сектор помилково було б вважати повністю приватним і незалежним від держави. Так, британський уряд володіє контрольним пакетом акцій BAE Systems, біля 30 % капіталу Thales знаходяться під впливом французького уряду, а значна доля акцій EADS належить урядам Німеччини, Франції та Іспанії.

Таким чином, умови консолідації оборонної промисловості західноєвропейських країн характеризуються великою кількістю виробників різної форми власності, різноманіттям координуючих механізмів і обмеженою кількістю "оптових" споживачів - на сьогодні їх максимум 18 (уряди 15 членів ЄС, а також уряди Норвегії, Швейцарії та Туреччини). Причому європейський ринок озброєнь поділено на багато специфічних секторів, які не піддаються уніфікації. Певним виключенням, можливо, є ринок стрілецької зброї, споживачами якої виступають не тільки європейські уряди, але й окремі громадяни. Зазначена особливість пояснює перешкоди, які існують для створення європейського "оборонно-промислового співтовариства": невелика кількість замовників продукції та багатосекторність ринку сприяють створенню скоріше спеціальних, ніж універсальних механізмів.

Протягом 90-х років до консолідації оборонної промисловості західноєвропейських країн і створення універсальних механізмів спільного ринку озброєнь спонукали:

* розвиток взаємосумісності військ і спільне військове планування в рамках НАТО;

* загальноекономічна і загальнополітична інтеграція країн ЄС;

* конкуренція між підприємствами оборонної промисловості Європи і Північної Америки.

Всі ці фактори мають скоріше опосередкований вплив на процеси консолідації оборонної промисловості. На відміну, розвиток Спільної європейської політики безпеки і оборони (СЄПБО), особливо розбудова Європейського корпусу швидкого реагування, безпосередньо впливає на перспективи виникнення європейського "оборонно-промислового співтовариства". Так, важливість зміцнення європейської кооперації в виробництві озброєнь було проголошено в декларації Сан-Мало, яка започаткувала СЄПБО, і опосередковано визнано в ряді положень Договору про Європейський Союз (хоча і в необов'язковій для країн-членів формі).

Розбудова Європейського корпусу швидкого реагування пов'язана зі значними додатковими капіталовкладеннями в оборонну промисловість. За оцінками впливової дослідницької корпорації РЕНД вони можуть скласти від 24 до 56 млрд доларів{6}. Очевидно, поява таких додаткових коштів на ринку озброєнь здатна призвести до значних організаційних змін.

Теоретично можна розглядати чотири основних джерела появи зазначених сум: перше - за рахунок загального економічного зростання, друге - через відносне збільшення витрат на оборону в рамках існуючих бюджетів, третє - через зміну структури оборонних витрат, і, нарешті, четверте - завдяки консолідації оборонної промисловості західноєвропейських країн, в наслідок чого вже наявні кошти будуть витрачатися ефективніше {7}.

Більшість фахівців з європейських проблем вважають використання перших двох джерел нереалістичним. Соціальні, екологічні, сільськогосподарські програми мають для більшості європейських країн пріоритет над військовими проектами, тому збільшення витрат на оборону як в наслідок загального зростання економіки, так і відносного перерозподілу в рамках існуючих бюджетів майже не можливе не зважаючи на тиск, який чиниться в цьому напрямку з боку США і керівних органів НАТО. Таким чином, особливої уваги заслуговують реструктуризація оборонних витрат західноєвропейських країн і консолідація їх оборонної промисловості.

Реалізація Ініціативи оборонних можливостей в рамках НАТО зробила майже законом привило, згідно з яким деякі члени НАТО мають витрачати на оборону більше і всі вони мають витрачати ефективніше {8}. Оборонні бюджети членів НАТО повинні складати не менше двох відсотків валового внутрішнього продукту (ВВП), а їх структура повинна наближатися до американської, британської і французької, тобто доля витрат на озброєння, військову техніку та інфраструктуру має становити близько 25 відсотків {9}. Таким чином, вимогу витрачати більше та ефективніше можна розуміти як необхідність приділяти закупівлі озброєнь не менше половини процента валового внутрішнього продукту. На сьогодні цій вимозі не відповідають більшість європейських країн.

Важливо, що принципові вимоги Ініціативи оборонних можливостей НАТО співпадають з основними висновками аудиту європейських сил, що проводився в рамках ЗЄС і оцінками параметрів Європейського корпусу швидкого використання, що мали місце за результатами роботи конференцій з призначення сил. Окремим європейським арміям і спільному корпусу швидкого реагування бракує сучасних транспортних літаків, радіоелектроніки, космічних систем і високоточної зброї. Таким чином, трансатлантичні і суто європейські структури безпеки створюють узгоджений тиск на формування структури європейських оборонних бюджетів в напряму розширення закупівлі сучасної високотехнологічної техніки і обладнання.

Навіть якщо загальні військові бюджети не будуть зростати, сама по собі їх реструктуризація здатна протягом наступних кількох років сформувати значний додатковий попит на озброєння і військову техніку. Його об'єм можна оцінити виходячи з сучасних витрат на ці цілі і необхідних додаткових витрат для досягнення рівня в 25 відсотків. Виходячи із статистичних даних НАТО {10} і Центрального розвідувального управління США {11} ця цифра складатиме близько 8,5 млрд доларів на рік в цінах 2000 року, у тому числі для Німеччини - 2,8 млрд, Італії - 1,7 млрд, Іспанії - 1,0 млрд, Бельгії - 0,5 млрд, Польщі - 0,8 млрд, Нідерландів - 0,4 млрд, Португалії - 0,6 млрд, Греції - 0,4 млрд, Данії - 0,2 млрд, Угорщини - 0,1 млрд.

Приймаючи до уваги, що інвестиції, пов'язані з формуванням Європейського корпусу швидкого реагування, мають відбуватися протягом певного періоду (корпорація РЕНД оцінює його в шість-вісім років), загальної суми - від 51 до 66 млрд доларів - цілком достатньо, щоб задовольнити потреби. Однак треба враховувати, що наведені оцінки вказують максимальні можливості реструктуризації оборонних витрат. На практиці, враховуючи консерватизм військової організації європейських країн, можна очікувати, що з даного джерела буде отримано лише частину необхідних додаткових коштів.

Ще одне джерело - консолідація європейської оборонної промисловості. Члени ЄС плюс європейські члени НАТО витрачають на оборону близько 210 млрд доларів на рік, з них до 50 млрд - на озброєння і розвиток інфраструктури. Імпорт в Європу із США складає більше 4 млрд доларів на рік {12}. Таким чином, європейська оборонна промисловість щорічно виробляє для внутрішньоєвропейського ринку військової продукції на суму біля 45 млрд доларів.

Існують оцінки, що оптимізація державних замовлень і виробництва за рахунок консолідації оборонної промисловості західноєвропейських країн дозволить зменшити витрати на 10-17 відсотків {13}. В абсолютних цифрах це може скласти від 4,5 до 7,7 млрд доларів на рік, або від 27 до 61,6 млрд доларів протягом шести-восьми років. Цієї суми так само, як і для випадку реструктуризації оборонних витрат, цілком достатньо, щоб задовольнити загальні потреби Європейського корпусу швидкого реагування. Проте і в цьому разі доречним є зауваження про максимальну оцінку. Консолідація оборонної промисловості - це не стільки питання політичної волі, скільки проблема подолання об'єктивно існуючої роздрібненості ринку, тому на практиці цифра може виявитись на багато меншою.

Реалістичним буде припустити, що необхідні для розбудови Європейського корпусу швидкого реагування кошти можуть бути знайдені за рахунок використання одночасно кількох джерел, перш за все - реструктуризації оборонних витрат і консолідації оборонної промисловості.

Важливо приймати до уваги, що ставлення Сполучених Штатів до різних схем фінансування СЄПБО суттєво відрізняються, при цьому, підтримка з боку США певних європейських проектів, чи його відсутність може виявитись для них вирішальним фактором успіху або провалу.

США, можливо з певними застереженнями, підтримують створення Європейського корпусу швидкого реагування. Не в останню чергу це обумовлено тією обставиною, що нові військові механізми вимагають від європейців витрачати більше на сучасне озброєння у повній відповідності з принципами Ініціативи оборонних можливостей НАТО. З цієї ж причини США підтримують реструктуризацію оборонних витрат європейських країн як джерело додаткових коштів на ринку озброєнь.

Жорсткі строки введення в дію нових військових механізмів ЄС - 2003 рік - створюють тиск на протекціоністські налаштовану європейську оборонну промисловість. Очевидно, що вона не здатна швидко вдовольнити існуючі потреби. Певною мірою це зменшує бар'єри принципу juste retour і дає шанси зовнішнім постачальникам, перш за все США, які, власно, і були одними з "архітекторів" такої ситуації. Вже найближчим часом можна очікувати зростання інтересу європейських країн до сучасних ракетно-космічних, супутникових і радіоелектронних систем, що створює певні можливості і для України. Проте найбільші шанси потрапити на європейський ринок матимуть перш за все системи "з полки", придбання яких не потребує значних інвестицій і не створює нових робочих місць в "чужих" країнах. Саме у США є найбільші можливості пропонувати європейцям готові для використання сучасні високотехнологічні системи.

Щодо ставлення Сполучених Штатів до перспектив створення європейського "оборонно-промислового співтовариства", ситуація виглядає принципово іншою. Зрозуміло, що економія витрат за рахунок консолідації європейської оборонної промисловості не може збільшити імпорт в Європу з боку США. Жоден європейський уряд не погодиться реформувати свою оборонну промисловість заради збільшення імпорту - ці кошти можуть бути розміщені тільки на європейських ринках. До того ж, консолідація європейської оборонної промисловості неминуче веде до збільшення її конкурентоспроможності.

Таким чином, правило, за яким Сполучені Штати реагують на європейські оборонні ініціативи, можна викласти таким чином: США їх підтримують, коли це веде до збільшення експорту в Європу американської високотехнологічної продукції, і намагаються їх блокувати в інших випадках.

Показовою є ситуація з проектом A400M. Наприкінці 2001 року Італія під тиском США відмовилась від цього літака на корись дешевшого варіанту, який передбачає закупівлю американських C-130J, а в майбутньому - і спільне виробництво C-17J. В свою чергу, Німеччина на сьогодні має кошти для закупівлі тільки 40 з 73 замовлених нею A400M. Така ситуація ставить під загрозу весь проект. Справа у тому, що безпосередній виробник - Airbus Military Company - наполягає на схемі фінансування, яка передбачає сумарне замовлення щонайменше 180 літаків, депонування необхідної суми і поетапні платежі з початком перших закупівель у 2008 році. В разі неспроможності Німеччини профінансувати все своє замовлення, вона змушена буде виплатити великі неустойки іншим партнерам по проекту, перш за все, Великій Британії і Франції {14}. З огляду на це можлива загальна відмова Німеччини від участі у цьому проекті, що було б для нього фатальним.

Аналіз процесів консолідації оборонної промисловості країн ЄС дозволяє зробити кілька висновків щодо їх впливу на оборонну промисловість України. По-перше, ці процеси відбуваються переважно поза межами спільних механізмів Європейського Союзу за моделями, які значною мірою повторюють досвід США і НАТО. Сама по собі наявність розвинутої оборонної промисловості не підвищує, але й не зменшує шансів країн - кандидатів на вступ до ЄС. Іншими словами, ця галузь може сприяти реалізації європейського вибору, але не може бути її основним механізмом.

Цікавим для України є досвід Туреччини, яка вже довгий час намагається приєднатися до ЄС, у томі числі через спроби "компенсувати" свої економічні і соціальні недоліки за рахунок воєнно-політичних і військово-технічних важелів. Туреччина активно залучена в кооперацію навколо нового військово-транспортного літака A400M, тобто вона отримала те, що не вдалося Україні з АН-70Х. Поте навіть таке залучення не дало Туреччині змоги потрапити ні до OCCAR, ні до Рамкової угоди. Як не потрапила Туреччина і до розкладу розширення ЄС, який було узгоджено у Ниці, на відміну від, наприклад, Естонії, яка майже не має оборонної промисловості.

По-друге, для залучення українських підприємств до військово-технічних програм країн ЄС повинна бути знайдена форма забезпечення принципу juste retour. Якщо Україна не витрачає необхідних коштів на оборонну продукцію власних підприємств, не можна розраховувати, що це будуть робити європейські країни. Існує три базових напрямки для кооперації: спільне фінансування, створення транснаціональних оборонних компаній і узгодження політики щодо постачань озброєнь третім країнам.

По-третє, НАТО є важливим фактором консолідації оборонної промисловості країн ЄС, а особливі стосунки України з Альянсом - необхідною умовою її залучення до спільних європейських військово-технічних програм.

По-четверте, підтримка, або, принаймні, не протидія з боку США залишається важливим фактором успіху європейських оборонних проектів. В наслідок конкуренції між оборонними підприємствами Європи і США будь-який інтерес з боку Сполучених Штатів до українських оборонних програм, в разі його появи, здатен суттєво вплинути на ставлення до цих програм і з боку європейців. Можливо, позитивний ефект справили б навіть розмови про участь компаній Boeing або Lockheed Martin у проекті АН-70Х.

По-п'яте, приватний капітал є важливим фактором розширення європейської кооперації в оборонній промисловості. Зміна форм власності певних українських підприємств може стати за певних умов важливим фактором для їх залучення до спільних європейських проектів.

Незважаючи на зазначені труднощі на шляху залучення українських підприємств до європейських оборонних програм, ситуація в Європі, що склалась на сьогодні, дає Україні певні шанси, які не повинні бути втрачені. Це вимагає від владних структур скоординованих, активних і нетрадиційних дій.

1 Burkard Schmitt. From Cooperation to Integration: Defence and Aerospace Industries in Europe / Institute for Security Studies. Western European Union. Chaillot Paper 40. - Paris. - July 2000. - P. 87-94.

2 Gordon Adams, Christophe Cornu and Andrew D. James. Between Cooperation and Competition: the Transatlantic Defence Market / Institute for Security Studies. Western European Union: Edited by Burkard Schmitt. Chaillot Paper 44. - Paris. - January 2001. - P. 66-67.

3 Там само, P. 75-77.

4 Там само, P. 77-82.

5 O'Hara. Armaments cooperation in the future construction of defence in Europe / The Interim European and Defence Assembly. Technological and Aerospace Committee. Document 1671. - 10 November 2000. - P. 50-56.

6 Charles Wolf, Jr., Benjamin Zycher. European Military Prospects, Economic Constraints, and the Rapid Reaction Force / RAND National Security Research Division. Research Document MR-1416-OSD/SRF. - 2001. - P. 32.

7 Там само, P. 33-34.

8 Giovanni Lorenzo Forcieri. NATO's Role in Defence Reform / NATO Parliamentary Assembly. Defence and Security Sub-Committee on Future Security and Defence Capabilities. International Secretariat. - April 2001. http://www.nato-pa.int/publications/comrep/2001/au-097-e.html

9 Financial and Economic Data Relating to NATO Defence. Defence Expenditures of NATO Countries (1980 - 2000). Press Release M-DPC-2(2000) 107. - NATO. - 5 December 2000.

10 Там само.

11 The World Factbook 2001 / Central Intelligence Agency. - 2001.
http://www.cia.gov/cia/publications/factbook/index.html

12 Gordon Adams, Christophe Cornu and Andrew D. James. Between Cooperation and Competition: the Transatlantic Defence Market / Institute for Security Studies. Western European Union: Edited by Burkard Schmitt. Chaillot Paper 44. - Paris. - January 2001. - P. 59.

13 Charles Wolf, Jr., Benjamin Zycher. European Military Prospects, Economic Constraints, and the Rapid Reaction Force / RAND National Security Research Division. Research Document MR-1416-OSD/SRF. - 2001. - P. 34.

14 A400M: Will it, won't it fly // Defence Systems Daily. - 25 April 2002.


Copyright © 2002 by DB NISS