Політика і Час, №11 2002

Україна в новому циклі розширення НАТО

Олексій Їжак

 

Розхожа формула першого Генерального секретаря НАТО лорда Ісмея щодо цілей Альянсу в Європі - keep the Americans in, the Russians out, and the Germans down (тобто, залучати американців, не пускати росіян і стримувати німців) - в першій половині 2002 року остаточно зникла з політичного аналізу. Замість неї з'явився іншій вислів, який належить заступнику міністра оборони США Дугласу Фейту, - keep the myth alive - підтримуйте міф живим!

Така зміна акцентів і настроїв в західній спільноті націй сталась напередодні рішення Ради національної безпеки і оборони України стосовно стратегічного курсу на членство в НАТО. Стримана реакція європейських країн і байдужість, принаймні зовнішня, до цього рішення з боку Росії змушують задатися питанням, чи залишається членство в НАТО політично цінним?

"Великий стрибок" повз України

Протягом короткого періоду починаючи з 2001 року ставлення НАТО до подальшого розширення кардинально змінилось від ідей максимально повільного і поступового запрошення кандидатів до політики "великого стрибка" ("big bang") за рахунок шести-семи нових членів. Одночасно Росія припинила демонструвати абсолютне неприйняття розширення НАТО, посилаючись на нетиповий для неї раніше аргумент, що кожна країна має право самостійно вирішувати питання відносно свого режиму безпеки. Якби Україна вчасно розпізнала початок цих рішучих змін, вона мала б шанс отримати на Празькому самміті статус кандидата і ясні запевнення щодо строків набуття членства.

У 1999 році, після завершення процедури прийому до НАТО Польщі, Чехії та Угорщини, ставлення більшості західних держав, у першу чергу США, до планів подальшого розширення Альянсу було вкрай обережним. Принципи цього процесу, які було сформулювало Сенатом Сполучених Штатів у 2000 році, передбачали "розмірити", хоча і не призупинити прийняття нових членів. Згідно з ними кожний кандидат мав розглядатися окремо в залежності від конкретних обставин. Іншими словами, ні про які нові "хвилі" мова не йшла.

В західних дослідженнях у той час переважала думка, що чим повільніше буде процес розширення, тим більший трансформуючий ефект буде справлено на претендентів зі Східної Європи. З огляду на це пропонувалось навіть не робити рішень щодо розширення на самміті 2002 року, а оголосити на ньому, що наступні запрошення стануться на наступному самміті у 2004-2005 році. В цьому ж руслі формувалось ставлення до розширення на Парламентській асамблеї НАТО, яка пропонувала в той час лише розгляд можливості запрошення нових країн на наступному самміті.

Зазначений підхід базувався на уяві про те, що основою для безпеки і стабільності в Європі є внутрішній устрій європейських країн, а саме - розвинута демократія і ринкова економіка. Виходячи з цього, метою НАТО як організації безпеки мало б бути сприяння необхідним перетворенням. Високі критерії членства і повільне розширення, призначене скоріше для демонстрації самої можливості такого членства, були б ідеальним інструментом досягнення цієї мети. Якщо ж країна не відповідала західним критеріям демократії і ринкової економіки і при цьому не демонструвала бажання змінюватись, вона ставала для НАТО джерелом загрози. Саме таким був випадок із Союзною республікою Югославія.

Іншим аргументом на користь максимально повільного розширення було негативне ставлення до цього процесу з боку Росії. Протягом 2000 і першої половини 2001 року "лінія Прімакова" все ще переважала в російському істеблішменті. Трьома її принципами були недопустимість прийняття у НАТО колишніх радянських республік, неприйняття взаємопов'язаності розширення НАТО і ЄС (негативне ставлення до першого і позитивне - до другого) і просування ОБСЄ як базової організації європейської безпеки.

Стан справ досить швидко змінився з приходом до влади в Росії і США нового покоління керівників. Вже з перших днів свого президентства Володимир Путін дав зрозуміти, що він бажав би відійти від старих стереотипів. Спочатку ці сигнали сприймались здебільшого як елемент нової гри, спрямованої на руйнування згуртованості Заходу, але досить швидко стала переважати думка, що новий курс Росії є "вистражданим" і тому щирим. Вважати так були вагомі підстави.

На початку 2000 року принципи зовнішньої політики Прімакова явно застаріли. ОБСЄ вже не могла бути основним інструментом європейської політики Росії. Скоріше навпаки, Захід використовував цю організацію для тиску на Росію щодо її закордонної військової присутності та флангових обмежень. Розширення ЄС також все менше викликало "милувань" з боку російських політиків, які вже почали відчувати, так би мовити, "майбутній Калінінград". Розширення НАТО все ще оцінювалось виключно негативно, але ставало зрозуміло, що Європейський Союз ніколи не буде витрачати на оборону стільки, щоб відмовитись від воєнної протекції з боку США. За таких умов грати на трансатлантичних протиріччях було марною тратою сил.

У першій половині 2001 року Росія все ще вдавалась до демаршів. Вона бойкотувала Отавську сесію Парламентської асамблеї НАТО, на якій обговорювалась можливість запрошення до НАТО країн Балтії, і робила "попередження" у зв'язку з візитом генерального секретаря Альянсу в Україну. Хоча, скоріш за все, ці дії вже не переслідували довгострокову стратегію, а мали метою вплинути на досить сумбурні перші зовнішньополітичні кроки нової Адміністрації США.

Передвиборча програма Джорджа Буша - молодшого супроводжувалась обіцянками підтримувати швидке розширення НАТО. Навряд чи, то було результатом глибоких розрахунків, просто таким чином можна було піддавати критиці ідеї повільного розширення адміністрації Біла Клінтона і демонструвати можливість робити політичні кроки незалежно від позиції Росі. Позиція Джорджа Буша щодо НАТО в цілому залишилась не змінною і після його обрання президентом. Він ясно виклав її протягом свого першого європейського турне. У своїй промові у Варшаві 15 червня 2001 року він підтвердив необхідність "міцного" розширення і інтеграції України до єдиної Європи .

Відчувши таку підтримку, країни-претенденти посилили тиск на НАТО в напрямку прийняття рішення про "великий стрибок", тобто запрошення одночасно великої групи країн. 19 травня 2001 року на зустрічі міністрів закордонних справ дев'яти претендентів на членство була підписана спільна заява, що закликала НАТО запросити на Празькому самміті всі ці країни[1]. Таким чином, виникла постійна група - Вільнюська дев'ятка, яка з приєднанням через рік Хорватії стала десяткою (група V10).

Питання більш широкого розширення стало предметом практичних дискусій. Проблема, перед якою опинилась НАТО, полягала у тому, що до явного фаворита - Словенії - щільною групою за ступенем наближення до західних стандартів демократії та ринкової економіки примикали відразу чотири країни - Словаччина, Естонія, Латвія і Литва. Таким чином, треба було запрошувати або одну, або відразу п'ять країн, що означало б погіршення відносин з Росією. Між тим позиція останньої щодо розширення почала принципово змінюватись.

Ретроспективний аналіз дій Росії потягом другої половини 2001 - першої половини 2002 років дозволяє зробити висновок, що вже влітку 2001 року її ставлення до розширення НАТО кардинально відійшло від принципів Прімакова. Росія остаточно усвідомила три факти. По-перше, розширення Альянсу зумовлене перш за все внутрішніми європейськими і трансатлантичними чинниками і не має на меті конфронтацію з Росією. По-друге, членство в НАТО пострадянських країн, окрім Прибалтійських, в найближчій перспективі нереальне. По-третє, Альянс вимагає від претендентів на членство, у тому числі пострадянських, внутрішньої політичної і економічної відкритості, що відповідає інтересам не тільки західного, але й крупного російського бізнесу.

На початку 90-х спроби Росії отримати від Заходу визнання за нею "зони впливу" в обмін на стратегічні поступки були невдалими. Через 10 років нагода отримати таку зону без жодних вимог з'явилась у Росії завдяки тому, що в відкритій боротьбі на пострадянському просторі її крупний бізнес, який вже почав діяти за світовими правилами гри, мав переваги перед західним, перш за все через особливості спільної пострадянської інфраструктури, а також свій політичний і культурний вплив. Основне, що було необхідне для перемоги - відмова від політичної конфронтації на пострадянському просторі, у тому числі, навколо проблем відносин з НАТО.

Вже у липні 2001 року, через два місяці після політичних демаршів відносно планів подальшого розширення НАТО і за два місяці до терактів в Америці в російській пресі починається обговорення не більш не менш перспектив членства в Альянсі самої Росії. За повідомленнями західної преси це питання обговорювалось також на вищому рівні в західних столицях. Хоча попередні дані свідчили про малу вірогідність такого розвитку подій, ставало очевидним, що Росія рішуче змінила ставлення до НАТО і за певних умов готова позитивно ставитись до її політики розширення. Наслідком стало те, що перспектива запрошення на Празькому самміті групи країн кількістю до п'яти стала реальністю.

Наступна значна зміна в політиці НАТО щодо розширення і в її відносинах з Росією сталась після терактів 11 вересня. Росія виявилась більш готовою до цих подій, ніж союзники США по НАТО. Північноатлантичній Раді знадобилась доба, щоб вирішити питання про принципову можливість застосування статті 5 Вашингтонського договору, і кілька тижнів, щоб фактично її застосувати. Росії ж знадобилось кілька годин, щоб повідомити Сполучені Штати про свою підтримку і запропонувати конкретні заходи допомоги.

На момент формування антитерористичної коаліції Росія вже мала завершену концепцію своєї участі в ній. Країни Заходу були допущені у Середню Азію і до спонсованої Росією антиталібської коаліції Афганістану. В обмін Росія отримувала певну переоцінку Заходом своїх дій в Чечні, але то була тільки незначна частина угоди. Коли колишнього заступника Держсекретаря Сполучених Штатів по Росії і СНД Строба Телбота спитали про російську мотивацію в цьому питанні, він відповів, цитуючи відомий вислів Біла Клінтона: "Це економіка, друже ... Я міг би відповісти двома словами - СОТ і борг"[2]. Згідно інформації міністерства фінансів РФ на початку 2002 року зовнішній борг Росії був вже на $13 млрд. менше, ніж за рік до того[3].

Таким чином, питання про участь Росії в антитерористичній коаліції і те, що вона за це отримала, знаходиться в іншій площині ніж питання розширення НАТО і ставлення до цього процесу Росії. Однак загальне зближення Росії з Заходом після 11 вересня мало вплив і на цю сферу.

Із промови Володимира Путіна в Бундестазі Німеччини 25 вересня 2001 року, яку він зробив, за власним висловом, "мовою Ґете, Шилера і Канта"[4], Захід зрозумів, що Росія без скандалів готова сприймати розширення НАТО, якщо буде знайдено відповідну формулу її участі в прийнятті основних рішень відносно європейської безпеки. Британський зовнішньополітичний істеблішмент, який до того вже був "винахідником" "залізної завіси", Організації Західного Союзу, Організації Північноатлантичного договору і Спільної європейської політики безпеки і оборони, відреагував миттєво. В черговий раз спростовуючи уяву Збігнева Бжезинского про другорядність ролі Об'єднаного Королівства, Тоні Блер запропонував створити новий європейський орган - Раду НАТО-Росія (R-NAC), яка б працювала на регулярній основі у тому ж приміщенні, де збирається вищій орган Альянсу - Північноатлантична Рада. Це була пропозиція, від якої Росії важко було відмовитись, навіть якби вона хотіла.

Іншим фактором впливу на плани розширення НАТО у зв'язку з терактами 11 вересня було загальне зростання ролі Румунії і Болгарії. До значення, яке ці країни мали для стабілізації на Балканах, додалась їх вдала участь в антитерористичній кампанії. З території Болгарії злітали американські літаки-заправники, які зустрічались над Каспійським морем з бомбардувальниками, що завдавали ударів у Афганістані. Невеликий болгарський підрозділ приймає участь в Міжнародних силах з підтримки безпеки (International Security Assistance Force - ISAF), що розташовані навкруги Кабулу[5]. Румунія робить аналогічний внесок, причому участь її елітних гірських підрозділів в Міжнародних силах високо цінується західними країнами[6]. В цілому, це призвело до того, що до реальних претендентів отримати запрошення на Празькому самміті додалось ще дві країни.

В більш широкому вимірі, при формуванні планів подальшого розширення НАТО актуальними знов стали питання стратегії і військових можливостей претендентів, тепер вже в контексті глобальної боротьби з тероризмом. Демократичний устрій і ринкова економіка залишились, звичайно, передумовами членства, але втратили в планах Альянсу абсолютне і самодостатнє значення для європейської безпеки.

Між тим, щоб нова політика розширення НАТО стала реальністю, необхідне було досягнення консенсусу відносно Ради НАТО-Росія. Опозиція існувала не тільки з боку міністерства оборони Росії, але й американського військового істеблішменту. Перед грудневою сесією Північноатлантичної Ради 2001 року, яка мала вирішувати питання відносно ініціювання процесу розробки нового механізму, постійний представник США отримав діаметрально протилежні інструкції щодо тексту відповідного комюніке з боку Держдепартаменту і Міністерства оборони. В першому випадку вимагалась підтримка ідеї "НАТО у двадцятьох", в другому - протидія. За втручання президента США позиція держдепартаменту отримала гору[7]. За таких умов, на цій сесії плани розширення обговорювались тільки в загальних рисах, хоча і більш оптимістично - Північноатлантична Рада вирішила, що "на Празькому Самміті ... глави держав і урядів розпочнуть наступній раунд розширення НАТО"[8].

Протягом першої половини 2002 року по мірі того, як створення нових механізмів співпраці з Росією успішно просувались уперед, а країни-претенденти продовжували тиск в напрямку прийняття політики "великого стрибку", згадки про "міцне" розширення за рахунок шести-семи членів стали все частіше з'являтись у західній пресі. Хоча НАТО офіційно не проголосила цю стратегію на міністерських сесіях у травні і червні 2002 року, Парламентська асамблея НАТО на своєму пленарному засіданні у травні 2002 року висловилась чітко - "Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія, Латвія і Литва довели свій прогрес до членства в НАТО"[9].

Одночасно Парламентська асамблея НАТО попередила країни-претенденти, що запрошення не є гарантією вступу. Тобто запрошеними можуть бути країни, які фактично не відповідають вимогам членства. Розрахунок робиться на те, що за період, протягом якого будуть узгоджуватись необхідні протоколи і йти процедура ратифікації, ці країни встигнуть завершити необхідні перетворення згідно з Планом дій заради членства. Якщо певна країна зупиниться в своїх трансформаціях, випадок невдалого приєднання вже після отримання запрошення може стати реальністю.

Таким чином, за півроку до Празького самміту в цілому визначились контури майбутнього розширення. Запрошення негайно розпочати переговори про приєднання отримає група країн кількістю від чотирьох до семи. В мінімальному варіанті це будуть Словенія, Естонія, Латвія і Литва. Словаччина може випасти з даної групи, якщо на виборах восени 2002 року до влади в країні прийдуть сили, які вже були причиною виключення країни з першої "хвилі" розширення[10]. В максимальному варіанті до зазначених країн можуть приєднатись Болгарія і Румунія.

Очікується, що процедура підписання протоколів про приєднання завершиться вже весною 2003 року і наступний самміт через два роки НАТО зустріне у розширеному складі. Країни, які не отримають запрошення матимуть певну компенсацію у вигляді розкладу подальшого розширення[11].

Росія, скоріш за все, без демаршів спостерігатиме за цим процесом, або навіть вітатиме його. Стосовно найбільш болючого для неї питання - членства в НАТО країн Балтії, Росія, вірогідно, обмежиться намаганням ув'язати дане питання з вимогою приєднання цих країн до Договору про звичайні збройні сили у Європі (ДЗЗСЄ) і встановленням відповідних флангових обмежень. В разі, якщо НАТО на це не погодиться, Росія матиме привід подальшого зволікання або, навіть, відходу від власних зобов'язань щодо припинення військової присутності у Закавказзі і Придністров'ї.

У випадку, якщо Росія вдасться до таких дій, країни Заходу можуть використати намір України приєднатись до НАТО для "компенсаційного" тиску на Росію з питання військової присутності в Криму. На користь такого припущення свідчить розвиток подій навколо Калінінграду. Для Великої Британії, Франції і Туреччини Крим - така ж особлива територія як Калінінградська область Росії для Німеччини. Сам по собі Крим має більше шансів стати частиною Заходу, ніж Україна загалом, так само, як в разі Калінінграду і Росії. Можливість намагань створити для Криму особливий режим безпеки є реальною.

Ймовірним є варіант розширення НАТО, коли певна країна навіть після отримання запрошення не зможе пройти всі процедури, необхідні для приєднання. На загальному фоні "міцного" розширення це могло б стати виключенням, яке підтверджує правило - членство в НАТО не є "прогулянкою".

Таким чином, між двома візитами генерального секретаря НАТО в Україну в 2001 і 2002 роках відбулись кардинальні зміни у політиці НАТО щодо розширення і у ставленні до цього процесу з боку Росії. Якщо весною 2001 року проста згадка про можливість приєднання України до Альянсу була приводом до скандалів, через рік навіть офіційне рішення України не викликало ніякого ажіотажу.

Революцію в європейській системі безпеки Україна перечекала в стороні і виступила із відповідною заявою, коли всі зацікавлені сторони вже відчули зрозумілу втому. Причому, втома мала місце не тільки від самих проблем розширення НАТО, але й від українських ініціатив як таких.

Аналізуючи питання, чи існувала для України більш вдала нагода зробити заяву про намір приєднатись до НАТО, можна зробити такий висновок. Безумовно, якби рішення РНБОУ пролунало влітку 2001 року, коли Росія вже змінила своє ставлення до НАТО, але ще не почався ажіотаж у зв'язку з терактами в Америці, Україна підпала би під дію тих же процесів, які дозволили Болгарії та Румунії перетворитись із гіпотетичних у реальних претендентів на членство в Альянсі. Проте вгадати таку можливість у той час було майже неможливим.

Якщо б Україна таки зуміла відчути той момент і зробити необхідну заяву про свої наміри, то після вересневих подій вона надавала би свій повітряний простір і транспортну авіацію для антитерористичної коаліції не як невдалий нейтрал, а як свідомий союзник. Зрозуміло, це не означало би запрошення приєднатись до НАТО вже на Празькому самміті, але дало б шанс стати кандидатом у члени Альянсу і отримати конкретні запевнення щодо можливих строків приєднання.

Звичайно, протягом півроку після 11 вересня 2001 року робити будь-які заяви не мало сенсу, оскільки вони були б поглинуті більш важливими міжнародними подіями. Хвиля ажіотажу схлинула тільки в середині весни 2002 року, а вже в травні Рада НАТО-Росія почала працювати. Якби Україна затримала стою заяву на тиждень або два, зміна її зовнішньополітичного курсу остаточно перетворилась би у вимушену дію, а не акт власної волі.

Стратегічні перспективи НАТО

Незважаючи на плани масштабного розширення і інтенсивну організаційну перебудову НАТО, у 2002 році оцінки щодо довгострокових перспектив розвитку Альянсу стали песимістичними. Відчуття, що розширення супроводжується девальвацією, значно посилилось.

В основі зазначеної ситуації лежить кардинальна зміна підходу до НАТО з боку США. Причина вагома, але на практиці в залежності від мотивації такої зміни перспективи Альянсу можуть виявитись або дійсно похмурими, або, навпаки - багатообіцяючими.

Протягом 1997-1999 років США доклали максимум зусиль, щоб перетворити НАТО не просто в основний силовий механізм, але й в основний механізм прийняття рішень щодо європейської безпеки. США довелось долати чималу опозицію своїх європейських союзників, щоб розв'язання основної на той день безпекової проблеми в Європі - кризи в Косові, відбувалось за рішеннями Північноатлантичної Ради. Однак загальна неефективність НАТО протягом першого масштабного застосування її ударних сил в ході повітряної операції проти Югославії, у тому числі протиріччя, що постійно виникали між союзниками і перешкоджали військовим планам, змусили США переглянути свої підходи.

Вже на Вашингтонському самміті наголос було перенесено з політичних питань на суто технічні - неадекватність військових можливостей Європи і Америки. Фактично, США почали обумовлювати свою підтримку НАТО готовністю європейців прийняти на себе більші оборонні зобов'язання. Ініціатива оборонних можливостей НАТО, яка мала виконуватись до кінця 2002 року, і Спільна європейська політики безпеки і оборони ЄС, воєнну складову якої згідно з "гельсінськими завданнями" планувалось розбудувати до 2003 року, повинні були врятувати НАТО від охолодження з боку США.

В разі вдалого виконання зазначених ініціатив до Празького самміту, НАТО вже була би значною мірою розвантажена за рахунок передачі частини миротворчих місій на Балканах до ЄС, а європейські члени НАТО знову стали б реальними партнерами США у застосуванні сили.

На початку 2002 року стало очевидно, що ні Ініціатива оборонних можливостей, ні "гельсінські завдання" не будуть реалізовані в об'ємі, який дозволяв би говорити про їх успіх. Замість Ініціативи оборонних можливостей на Празькому самміті НАТО планується прийняти більш реалістичну програму, спрямовану на подолання чотирьох основних "дефіцитів" Альянсу - у здатності захищатись від зброї масового ураження, в авіаційних і морських транспортних засобах, у високоточній зброї і у технічному забезпеченні взаємосумісності[12].

Щодо "гельсінських завдань" Європейського Союзу, ситуація так само не є обнадійливою. На Лікенському самміті ЄС у грудні 2001 року, який мав проголосити функціональність нових військових механізмів, було заявлено лише про можливість ЄС "здійснювати деякі операції кризового реагування"[13], причому оцінка перспектив була дуже стриманою. Фахівці НАТО також сумніваються у виконанні "гельсінських завдань". Скепсис висловлюється навіть до проголошення функціональності механізмів кризового реагування ЄС як такого[14]. До того ж сам перелік Петерсберзьких завдань, який було прийнято ще у 1992 році, розглядається багатьма фахівцями як неадекватний новій ситуації. Чергова гучна європейська оборонна ініціатива, таким чином, близька до того, щоб завершитись обмеженими бюрократичними реформаціями, на цей раз вже з економічних причин. Поперемінна політична протидія Туреччини та Греції вирішенню процедурних питань між ЄС і НАТО тільки ускладнює цю основну проблему.

Стало зрозумілим, що без єдиного європейського оборонного бюджету створення в будь-якій формі автономного від НАТО "Європейського оборонного співтовариства" неможливе[15]. Доки цього не станеться, військова монополія Альянсу в Європі залишатиметься непохитною.

Основна загроза НАТО полягає у наростанні розриву в бойових можливостях між США та більшістю європейських країн. Виключення має місце тільки в разі Великої Британії і, можливо, Франції. Причому перспективи подолання цієї диспропорції слабкі. Тільки додаткове збільшення оборонного бюджету США у 2003 році перевищує загальні витрати на оборону будь-якого іншого члена НАТО. В недалекому майбутньому цілком ймовірна ситуація, коли Сполучені Штати просто фізично на зможуть брати участь в спільних операціях НАТО.

Зазначене пояснює, чому ставлення США до спільних бойових дій в рамках Альянсу восени 2001 року кардинально відрізнялось від того, яке мало місце на початку 1999 року. Сполучені Штати відмовились від пропозиції Генерального секретаря НАТО лорда Робертсона задіяти для операції в Афганістані структури Альянсу. В результаті, вперше в історії залучення статті 5 Вашингтонського договору з причини негативного ставлення постраждалої сторони не мало воєнного втілення (хоча позитивний політичний ефект і допоміжні військові заходи мали місце).

США проявили приголомшливе для багатьох європейців небажання діяти через НАТО для задоволення своїх інтересів безпеки. Проте позиція самих європейців відносно НАТО непослідовна. Протягом 90-х вони опирались спробам США "оживити" НАТО через виконання нових місій і набуття більшої самостійності від Ради Безпеки ООН у прийнятті рішень щодо застосування сили. На початку нового десятиліття європейців почала непокоїти відмова США від цих спроб.

Альянс став більше цікавити Сполучені Штати як своєрідний "ящик з інструментами", які доцільно використовувати окремо для кожного конкретного випадку. Саме така позиція стала основною причиною песимістичних оцінок довгострокових перспектив Північноатлантичного союзу. Європейські і американські лідери заговорили навіть про кінець і приреченість НАТО[16].

Між тим, на проблему переоцінки ролі Альянсу можна подивитись і з іншого боку. Структура НАТО ніколи не була розрахована на проекцію воєнної сили із Європи в разі агресії проти Америки, хоча в роки "холодної війни" існувала теоретична можливість радянського або китайського масованого десанту в Алясці. Рівною мірою не розрахована була НАТО на організацію бойових дій в разі гіпотетичного зіткнення США і Китаю навколо Тайваню. С самого початку існування інтегрованої військової структури Альянсу участь в ній європейських збройних сил планувалась через постачання військ для відбиття масованої навали проти самої Європи. Проекція сили і стратегічне стримування завжди були прерогативою Сполучених Штатів[17].

За таких умов, робити висновок про неготовність НАТО до нових викликів безпеки на підставі того, що вона не стала основним воєнним інструментом удару у відповідь після терористичного нападу на США, не коректно. НАТО дійсно не готова до таких ситуацій, але вихідна посилка не вірна. Альянс не готов (і ніколи за свою історію не готувався) до колективної відповіді на будь-яку, а не тільки терористичну, атаку проти Америки.

Для чистоти аналізу корисно розглянути умовну ситуацію, коли б теракти, аналогічні за масштабами тим, що відбулись у США, стались в Європі. Сак само, як і 11 вересня Північноатлантична Рада напевно зібралась би на термінове засідання і залучила би до виконання статтю 5 Вашингтонського договору. Різниця полягала би у тому, що або через інтегровані структури НАТО, або індивідуально, але військове втручання в ситуацію з боку Сполучених Штатів мало би місце. Звичайно, його масштаби і швидкість були би різними для, скажімо, Німеччини, в якій зосереджена основна частина американського угруповання у Європі, і Франції, яка не має на своїй території американських військ. В будь-якому випадку самого факту втручання США було б достатньо для підтвердження дієвості трансатлантичного принципу європейської безпеки.

Можливість залучення в такому випадку саме військових механізмів НАТО залежала би від географічних чинників. Європейське командування НАТО в силу організаційних особливостей свого функціонування не розраховане на проведення операцій поза межами зони відповідальності європейського командування США. Обидва навіть підпорядковані одній і тій же людині - Верховному головнокомандуючому сил США у Європі, в зону відповідальності якого входить більша частина Європи (окрім території Росії), Мала Азія, Сирія, Ліван, Ізраїль, і більша частина Африки (окрім Єгипту, Судану, Кенії, Ефіопії, Ерітреї і Сомалі)[18]. Очевидно, за межами окресленої зони військове втручання силами НАТО є проблематичним, але справа в даному випадку не в можливостях європейців, а в географічних особливостях воєнного планування США.

Пентагон поклав відповідальність за глобальну військову присутність США на кілька територіальних командувань, з яких тільки два мають відношення до НАТО - європейське і атлантичне. Проведення операції в Афганістані покладено не на них, а на центральне командування США із штаб-квартирою у Тампі, штат Флорида. Відповідно, міжнародна участь в цій операції координується саме у Тампі, а не біля бельгійського Монсу, де розташовано ШЕЙП (SHAPE - Штаб Верховного головнокомандувача об'єднаними збройними силами НАТО у Європі).

Виходячи із зазначеного, незалучення інтегрованої військової структури НАТО в Афганістані має розглядатись в аспекті скоріше воєнному, ніж політичному, приблизно так само, як то було у випадку бойових дій в Перській затоці. Якби основною базою терористів, що здійснили напад на Сполучені Штати, була, наприклад, Лівія, ступінь залучення НАТО міг би бути іншим.

Таким чином, при розгляді питання про принципову зміну поглядів США на НАТО треба відрізняти два альтернативних припущення відносно причини таких змін. Перша полягає у тому, що Сполучені Штати не вважають за потрібне надалі нести військові зобов'язання щодо безпеки в Європі. Друга - що США більше не можуть (хоча вважають необхідним) виконувати свої зобов'язання по відношенню до Європи через неадекватність структур і процедур НАТО. В першому випадку мова дійсно може йти про "смерть НАТО", в другому - про неминучість нового циклу трансформацій.

Очевидно, інтереси США у забезпеченні безпеки в Європі, принаймні в забезпеченні безпеки європейських ринків, не зменшились. Відповідно, тією ж мірою, якою в сучасному світі безпека взагалі може забезпечуватись через військові механізми, Сполучені Штати зберігатимуть інтерес до НАТО як до трансатлантичного механізму європейської безпеки.

Крім того, НАТО є для США зручним і безпечним "плацдармом". Єдина система протиповітряної оборони, контролю повітряного руху, уніфікована інфраструктура аеродромів, портів, інформаційні мережі становлять беззаперечну цінність для Сполучених Штатів. Про це свідчить і вже згадане прийняття політики "великого стрибка". Саме питання розширення військової інфраструктури перетворило членство в НАТО Румунії і Болгарії із далекої можливості в близьку реальність.

Існує індикатор, який дозволяє вірно судити, чи зберігається інтерес США до НАТО. Мова йде про присутність американської ядерної зброї у Європі. Хоча кількість цієї зброї обмежена двома сотнями тактичних бомб, цього досить, щоб гарантувати залучення США до європейських справ[19]. Останній раз питання про повний вивід американської ядерної зброї із Європи обговорювалось наприкінці 2000 року і тоді така можливість була рішуче відкинута. В контексті сучасних дискусій відмова від ядерних зобов'язань з боку США не згадується. Ця обставина дозволяє зробити висновок, що вислів "смерть НАТО" відноситься скоріше до політичних метафор, ніж до реальних стратегій.

На початку 2002 року на щорічній конференції місії США у НАТО сенатор Річард Лугар окреслив три базові погляди на майбутнє Альянсу, які превалюють серед представників американської оборонної і безпекової спільноти[20]. Перший з них полягає у тому, що після прийняття всіх східноєвропейських країн НАТО повинна перейти до інтеграції в західну систему безпеки Росії і України, використовуючи для цього механізми на кшталт Ради НАТО-Росія. За цим сценарієм Організація Північноатлантичного договору повинна стати переважно політичною з деякими військовими інструментами для підтримання миру у Європі.

Згідно другого погляду НАТО має залишатись в традиційних рамках. Вона може прийняти кількох нових членів, але не повинна заходити надто далеко у відносинах з Росією і у боротьбі з тероризмом. Майбутні операції можуть бути колективними, але повинні організовуватись на принципі "коаліцій бажаючих". Причому, США мають зосереджуватись на проведенні бойових операцій, а європейці, переважно, на операціях з підтримання миру у Європі і навколо неї.

Третій погляд полягає у тому, що НАТО є природнім оборонним інструментом трансатлантичної спільноти, включаючи боротьбу з новими загрозами, такими, як тероризм, розповсюдження і використання зброї масового ураження. Альянс має адаптуватись до нових умов, але не через "розподіл праці" між Америкою і Європою. Спосіб, у який Сполучені Штати діють в Афганістані, може виявитись неефективним в інших випадках і тому не повинен розглядатись як модель для майбутніх операцій. З іншого боку, недоліки повітряної операції проти СРЮ не є вагомим аргументом для зведення функцій НАТО до виключно політичних. Враховуючи глобальну природу нових загроз, розподіл між місіями "у зоні" і "поза зоною" повинен зникнути. Подальше розширення за таким сценарієм має відбуватись виходячи із нового головного завдання НАТО - боротьби з тероризмом.

За думкою експертів, консервативний варіант розвитку НАТО мало ймовірний, оскільки він неминуче веде не тільки до політичної, але й військової деградації. Залишкові функції у вигляді протидії малоймовірній широкомасштабній атаці проти Європи не зможуть забезпечити необхідний рівень підтримки Альянсу країнами-членами. За таких обставин НАТО швидко перестане бути зручною базою для організації Сполученими Штатами "коаліцій бажаючих". З іншого боку, варіант перетворення НАТО у переважно політичну організацію може бути найбільш легким для реалізації. В той же час, йому бракує стратегічної перспективи. Прийняття до НАТО Росії і України остаточно ліквідує загрозу масштабної війни у Європі, однак не вирішить проблему тероризму і розповсюдження зброї масового ураження[21].

Таким чином, третій варіант, за яким НАТО має стати західною організацією безпеки для боротьби з новими глобальними загрозами, є для неї найбільш перспективним в організаційному плані, але й найбільш важким для реалізації з огляду на обсяги необхідних реформацій. Безумовно, Альянс не може бути головним інструментом вирішення всіх сучасних проблем безпеки, однак він може створити безпечну атмосферу для дій тих, хто буде грати вирішальну роль.

Серед основних пропозицій щодо реформування НАТО можна відзначити такі:

- збільшення у кілька разів долі сил швидкого реагування в загальній структурі Альянсу і підвищення рівню їх оперативного командування;

- уніфікації командної структури в межах одного головного командування;

- відхід від принципу консенсусу при прийнятті рішень з робочих і процедурних питань;

- збільшення повноважень військових командувачів при проведенні операцій;

- збільшення повноважень генерального секретаря.

Наскільки рішуче НАТО буде готова йти шляхом набуття нової глобальної ролі можна буде судити по результатам Празького самміту. Конкретним індикатором є питання про командування Міжнародними силами підтримки безпеки в Афганістані. До червня 2002 року цими силами керувала Велика Британія, потім настала черга Туреччини. С початку 2003 року командування може перейти до структур НАТО. Якщо таке станеться, це буде важливим сигналом початку нових перетворень.

Таким чином, перед Празьким саммітом структура взаємних претензій і вимог всередині трансатлантичної спільноти в черговий раз змінилась. Якщо перед Вашингтонським саммітом 1999 року Європа погрожувала Америці створити автономні військові механізми і зруйнувати НАТО, то тепер Америка погрожує Європі відмовитись від НАТО і змусити Європу будувати автономні військові механізми. Такі коливання протягом існування Альянсу вже стали нормою - приблизно, як зміна республіканських і демократичних президентів у США або торі і вігів на посаді прем'єр-міністра у Великій Британії. Навіть після "холодної війни" напрям трансатлантичних коливань змінювався двічі - на початку і в середині 90-х років 20 століття. У 2001 - 2002 роках це сталося знову.

Кожен раз такі зміни супроводжувались чутками про смерть НАТО і кожен раз слідом за цими чутками йшла настійна вимога витрачати більше на оборону. Всі розуміють, що без кардинального збільшення оборонних бюджетів і їх реструктуризації Європа ніколи не зрівняється із США у воєнно-політичній сфері, а без цього вона, незважаючи на всю риторику, ніколи не стане ризикувати НАТО. Як це висловив Тоні Блер, звертаючись до своїх європейських колег, "якщо ми бажаємо мати більший вплив і більшу владу, тоді, ніж скаржитись на Америку, краще б ми зайнялись тим, що маємо для цього робити"[22].

Таким чином, НАТО залишається і на велику перспективу залишатиметься основним військовим гарантом не тільки американського долара, але й євро, причому не з причини гегемоністських зазіхань США, а із-за небажання європейців витрачати гроші на власні оборонні ініціативи.

Економіка розширення НАТО

Економічні перетворення, які супроводжують розширення НАТО, виходять далеко за рамки питань торгівлі зброєю. Мова скоріше йде про зміни внутрішніх, регіональних і глобальних ринків, причому не тільки оборонної продукції. Бізнес-структури, які розуміються в специфічних питаннях функціонування НАТО, часто стають найбільш динамічними силами, що впливають на конкретні параметри її розширення.

Можна відокремити такі економічні аспекти розширення НАТО:

1. Зміни ринків оборонної продукції.

2. Західна допомога.

3. Організаційні витрати на членство.

4. Витрати на підтримку приймаючої сторони.

5. Геоекономічний ефект.

З моменту заснування у 1994 році Комітету США по НАТО з метою просування ідей розширення Альянсу його очолив віце-президент по стратегії і плануванню корпорації Lockheed Martin Брюс Джексон. Він продовжував суміщати ці посади до серпня 2002 року, коли покинув корпорацію і зосередився на діяльності в підтримку розширення євроатлантичних інститутів і цінностей. Комітет, серед іншого, координував зусилля американських оборонних компаній щодо лобіювання прийняття в НАТО країн Вишеградської групи. За повідомленнями преси тільки протягом 1996-1997 років шість найбільших підрядників Пентагону, серед яких Boeing і Lockheed Martin, витратили на таке лобіювання $51 млн[23].

Основним "маркетинговим" документом, яким користувався Комітет США по НАТО при вивченні нових ринків, був Договір про звичайні збройні сили у Європі. Квоти, встановлені цим документом і відповідними протоколами до нього, є, по суті, максимальною оцінкою місткості ринку окремих країн по основних категоріях військової продукції. Оскільки Комітет США по НАТО представляв в основному інтереси виробників авіаційної техніки, його цікавили, перш за все, квоти на бойові літаки. Згідно розрахункам Комітету виходило, що нові члени повинні будуть затратити на інтеграцію до Альянсу від $27 до 125 млрд. протягом 10-15 років, в основному, на закупівлю озброєнь і військової техніки. Значну частину цієї суми, на думку експертів, нові члени мали би спрямувати на закупівлю сучасних багатоцільових винищувачів[24]. Таких загальних висновків було достатньо, щоб розпочати широку кампанію на підтримку розширення НАТО.

Якщо прийняти зазначений підхід і скористатись середніми цінами на типові зразки західних озброєнь, об'єм нових ринків для західних озброєнь в разі "великого стрибка" розширення НАТО можна оцінити цифрою в $58 млрд., з них на долю Румунії припадає $27 млрд., Болгарії - $23 млрд., Словаччини - $8 млрд.[25]. Словенія, Естонія, Латвія і Литва, навіть якби вони були членами ДЗЗСЄ, суттєво не змінили би цієї оцінки.

Отримані цифри не мають безпосереднього економічного навантаження і не означають доходів конкретних виробників озброєнь. Строго кажучи, вони становлять верхню оцінку ринків озброєнь, до яких у перспективі західні виробники матимуть переважний доступ у порівнянні із російськими виробниками. Цінність наведених оцінок полягає у можливості їх порівняння з аналогічними розрахунками для попередньої і гіпотетичних майбутніх "хвиль" розширення. Для першої "хвилі" маємо $63 млрд.. Як видно, різниця з оцінкою "великого стрибка" другої "хвилі" становить менше 10 відсотків (завдяки Румунії і Болгарії). Цікаво, що для України така оцінка дорівнює $75 млрд., тобто Україна сама по собі може становити "хвилю".

Реальні обсяги додаткових грошей на східноєвропейському ринку озброєнь можуть бути оцінені виходячи із прогнозованих змін витрат на оборону потенційних нових членів і на основі порівнянь з досвідом Польщі, Чехії і Угорщини.

План дій заради членства передбачає досягнення певних рівнів і структури витрат на оборону. На сьогодні можна вважати загальновизнаними такі три основні критерії оцінок в цій сфері. По-перше, це доля витрат на оборону у валовому внутрішньому продукті (ВВП) певної держави. Вважається, що вона має становити не менше 2 відсотків. По-друге, - оборонні витрати на душу населення. По суті, даний покажчик є допоміжним до попереднього. Він дозволяє встановити мінімальний рівень витрат на оборону для країн із слабкою економікою. Середній для розвинутих членів НАТО рівень за цим критерієм становить біля $400, нижня межа - біля $70. На відміну від попередніх двох, третій критерій відображає не загальні витати, а рівень технічної оснащеності збройних сил. Він обчислюється як відношення оборонних витрат до кількості збройних сил.

Серед кандидатів "великого стрибка" тільки Словаччина відповідає відразу двом критеріям - витрачає на оборону необхідну долю ВВП і ці витрати відповідають кількості населення. Інші ж країні не виконують або одну, або обидві з цих умов. Якщо обчислити додаткові річні оборонні витрати, необхідні для досягнення зазначених рівнів, маємо цифру приблизно $1,6 млрд., у тому числі, для Румунії - $1,0 млрд., для Болгарії - $0,3 млрд., для Словенії і Латвії - по $0,1 млрд., для Литви - $0,07 млрд., для Естонії - $0,03 млрд.[26]. В разі рівномірного підвищення витрат протягом типових для НАТО 10 років повної інтеграції (в даному випадку з 2004 по 2014 рік) отримуємо середньорічні додаткові витрати $0,8 млрд. і загальну суму $8 млрд. Більшу частину даної суми, очевидно, має бути витрачено на технічне переоснащення.

Порівняння з досвідом приєднання до НАТО трьох перших членів дає аналогічну оцінку. Згідно схвалених Альянсом планів технічного переоснащення Польщі, Чехії і Угорщини вони загалом витрачатимуть на озброєння і військову техніку близько $0,7 млрд. щорічно[27].

Треба приймати до уваги, що необхідні для членства в НАТО додаткові витрати на озброєння становлять комерційний інтерес не тільки для західних виробників озброєнь. Для Європи взагалі і для Східної Європи зокрема, визнаною є практика так званих компенсаційних (офсетних) заходів. Продавці зброї, які отримують зовнішні оборонні замовлення, як правило, мають інвестувати в економіку країн-замовників (треба зауважити, що урівноваження фінансових потоків в спільних європейських проектах, таких як проекти в рамках OCCAR, регулюються за іншою схемою). Так, законодавство Польщі передбачає, що кожне оборонне замовлення іноземному виробнику сумою більше $5 млн. має супроводжуватись зворотними інвестиціями, еквівалентними об'єму замовлення, причому, половина цих коштів має йти безпосередньо до польського оборонного сектору. Законодавство Чехії вимагає компенсаційних заходів на рівні 150 відсотків від суми контракту. Аналогічні норми діють в інших європейських країнах.

Таким чином, прихід західних виробників на ринки озброєнь кандидатів другої "хвилі" супроводжуватиметься сумарними інвестиціями в економіки цих країн, порівнянними з об'ємом додаткових коштів, які ці країни витрачатимуть на озброєння - близько $0,8 млрд. щорічно.

Доцільно розглянути питання про те, які компанії претендують на ці ринки, і, відповідно, хто є основним лобістом розширення НАТО. Найбільш гостра і політично значуща боротьба точиться навколо постачань літаків і гелікоптерів. Це закономірно, оскільки саме цій техніці приділяється головна увага в з боку НАТО, і саме її продаж приносить найбільші доходи. До того ж, базування бойових літаків не регулюється територіальними граничними квотами Договору із звичайних збройних сил у Європі, що має велике значення для організації колективних сил Північноатлантичного союзу.

Головні гравці на цьому полі - американські корпорації Lockheed Martin і Boeing, німецько-французько-іспанська EADS, британська BAE Systems (спільно із шведською SAAB) і французька Dassault Aviation. Найбільші можливості на нових ринках НАТО має, безумовно, Lockheed Martin. Ця корпорація пропонує відносно недорогі і тому доступні бойові літаки F-16 і транспортні літаки C-130. Після 2008 року вона почне поставляти багатоцільовий літак п'ятого покоління F-35, який може стати самим масовим у світі.

Після програшу Lockheed Martin двох поспіль тендерів на розробку нових літаків Boeing може запропонувати східноєвропейцям тільки бойовий F/A-18 і транспортний C-17, які через свою ціну мають мало шансів на цих ринках. Розраховувати Boeing може на ринок гелікоптерів, пропонуючи на ньому свій Apache.

Конкуренцію F-16 на східноєвропейських ринках становлять Gripen (спільний проект BAE Systems і SAAB), а також Mirage-2000 і Rafale (Dassault Aviation). У класі літаків нового покоління з F-35 може конкурувати спільний європейський Typhoon, який виробляє EADS. Є вірогідність появи у останньої і нового транспортного літака A-400M, хоча щодо перспектив вдалого завершення цього проекту виникає все більше сумнівів.

Аналіз дій зазначених компаній дозволяє судити, що прораховану стратегію щодо розширення НАТО має тільки Lockheed Martin, яка є головним організатором промислового лобі США на користь прийняття нових членів. Планування нею життєвого циклу бойових літаків включає не тільки первинне замовлення Міністерством оборони США, але й подальше постачання на зовнішні ринки. В цьому розумінні, підтримка розширення НАТО - елемент довгострокового маркетингу. Хоча має місце і простіший кон'юнктурний тиск з боку Lockheed Martin у вигляді пропозиції купувати F-16 заради членства в НАТО.

Корпорація Boeing, безумовно, також здатна до стратегічного планування, але їй важко конкурувати з Lockheed Martin на ринку бойових літаків. Тому Boeing має меншу зацікавленість у впливі на політику Північноатлантичного союзу. Взагалі, існує думка, що головним "призом" для цієї компанії на пострадянському просторі є не нові ринки для її техніки, а Байконур - місце з низькою собівартістю запусків космічних апаратів. Справді, собівартість одного пуску в Америці оцінюється $100 млн., в Казахстані - $50 млн., тобто просте географічне перенесення типової програми запусків, скажімо, 10 супутників на рік дає потенційний річний ефект у $500 млн. - сума порівнянна з інтересами енергетичних компаній щодо Каспійських нафтових родовищ. Це дає підстави під іншим кутом оцінити ідеї з'єднання Середньої Азії з Європою - можливо, йдеться не про безпечний шлях енергоносіїв на Захід, а про безпечний шлях західних супутників на Схід. В будь якому разі для продовження військової присутності США в регіоні є могутні спонсори.

Щодо EADS, вона, за визнанням своїх керівників, тільки вчиться довгостроковому плануванню у американських корпорацій. До того ж, EADS за принципом своєї транснаціональної організації і через тісну взаємодію із OCCAR спрямована, так би мовити, на саму себе. Дотримання нею принципу juste retour (справедливий оборот)[28] передбачає, що покупець є одночасно виробником, причому доля країни в спільному замовлені прямо пропорційна масштабу її участі в розробці, виробництві і обслуговуванні. За таких умов продаж на зовнішніх ринках планується за остаточним принципом або взагалі не планується. По відношенню до НАТО інтереси і дії EADS обмежуються ще й тим, що це перш за все компанія, яка уособлює ідеї незалежної від США Європи. EADS вбачає в Альянсі структуру, що створює преференції для американських виробників, і тому скоріше підтримує маргіналізацію, ніж розширення НАТО. Пропонуючи свою продукцію для східноєвропейських ринків, EADS обіцяє підтримку з членством у ЄС, але це скоріше кон'юнктура, ніж осмислена стратегія формування ринків.

Інші корпорації переслідують перш за все тактичні цілі. В залежності від обставин вони можуть лобіювати (або обіцяти лобіювати) або розширення ЄС (в разі Dassault Aviation), або розширення НАТО, або і те і інше одночасно (в разі BAE Systems і SAAB).

Більший у порівнянні з іншими компаніями вплив Lockheed Martin на формування політики НАТО пояснюється ще й високою долею представництва близьких до неї людей у керівництві США. Серед них віце-президент Ричард Чейні, дружина якого була членом ради директорів компанії з 1994 по 2001 роки, міністр транспорту Норман Мінета та його заступник Майкл Джексон, які обіймали посади віце-президентів Lockheed Martin, заступник міністра повітряних сил Пітер Тітс та заступник директора оборонних програм міністерства енергетики Еверет Бекнер, колишні високопоставлені менеджери компанії[29].

Допомога з боку західних країн кандидатам і новим членам становить інший важливий економічний аспект розширення НАТО. Свого часу бюджетний офіс Конгресу США і корпорація РЕНД зробили оцінки вартості розширення Альянсу за рахунок країн Вишеградської групи, згідно з якими його члени мали б витратити десятки мільярдів американських доларів на додаткові заходи у зв'язку з прийняттям нових членів. Згодом оцінки знизились до офіційно проголошених $1,5 млрд. протягом десяти років. Вартість другої "хвилі" розширення взагалі планується нульовою[30]. Нові члени за поглядами керівництва НАТО повинні самі сплачувати за своє членство. Між тим, це не означає, що економічна допомога кандидатам і новим членам взагалі не надається. Країни Заходу продовжують інвестувати в безпеку Східної Європи.

Одна з форм союзницької допомоги полягає у передачі або продажі за символічну ціну озброєнь і військової техніки. Після набуття членства в НАТО Польща, наприклад, отримала від США корабель бойового управління і чотири гелікоптера SH-2G, від Німеччини - 128 танків Leopard-2A4 і 23 винищувача МіГ-29, від Норвегії - два підводних човна (ще два будуть передані до 2004 року). Хоча вся ця техніка вже довгий час була в користуванні, її загальна вартість за середніми цінами на ринку озброєнь становить більше $1,0 млрд. Аналогічна допомога надається Чехії і Угорщині.

Окрім надання безпосередньої військової допомоги, члени НАТО і ЄС фінансують безліч різноманітних програм, покликаних сприяти безпеці у країнах Центральної і Східної Європи (ЦСЄ), а також колишнього СРСР. Саме ці кошти, можливо, були і залишаються головним чинником формування європейських і євроатлантичних лобі в зазначених країнах, принаймні до моменту, коли в них виникають проєвропейські і проатлантичні бізнесові інтереси.

Протягом 1990 - 1999 років члени НАТО і ЄС спрямували до ЦСЄ близько $71 млрд., у тому числі європейські члени Альянсу - близько $47 млрд. Протягом того ж періоду пострадянські країни отримали від Заходу допомоги на $35 млрд., у тому числі з боку європейських країн - $20 млрд. З 1993 по 1999 рік на програми розвитку на Балканах було витрачено більше $11 млрд., з них майже все європейцями[31]. Таким чином, має місце тенденція переважно європейського фінансування інтеграції нових країн до західної спільноти. Обсяги допомоги найближчим часом принципово не зміняться.

Важливо, що ЄС на відміну від НАТО фінансує своє розширення. Так, протягом 2000 - 2006 років на заходи у зв'язку з прийняттям нових членів планується витратити порядку $60 млрд.[32]. Це значною мірою пояснює можливість запланованої нульової вартості другої "хвилі" розширення НАТО. Деякі програми НАТО, у першу чергу, щодо розвитку інфраструктури і транспортних мереж, просто віднесено на рахунок ЄС. В дещо спрощеній формі ситуацію можна характеризувати як часткове фінансування Європейським Союзом розширення НАТО.

Членство в НАТО передбачає готовність аспірантів нести певні організаційні витрати. Перш за все, це підтримання в інтегрованих структурах штату близько 200 осіб, сплата внесків до бюджетів НАТО і відповідна до розмірів держави участь в спільних військових операціях. Ці суми є невеликими у порівнянні з, наприклад, витратами на технічне переоснащення збройних сил, проте йдеться про живі гроші, які мають виділятись із державного бюджету. У 2000 році Польща сплатила до спільних бюджетів НАТО $24,2 млн., Чехія - $8,8 млн., Угорщина - $6,4 млн[33]. На участь в спільних операціях зазначені країни щорічно витачають відповідно біля $5,0 млн., $1,0 млн. і $0,2 млн.[34]

Витрати на підтримку потенційними членами військової присутності сил НАТО, так звана підтримка з боку приймаючої сторони (host nation support), є важливою частиною функціонування інтегрованих військових механізмів. Це є також одним з основних факторів, що впливають на формування політики США до НАТО. Якщо оборонну промисловість Сполучених Штатів цікавлять оборонні замовлення потенційних членів, оборонне відомство цікавлять перспективи підтримки ними можливої американської військової присутності, тобто, перш за все, наявність військової інфраструктури.

Витрати на підтримку присутності сил США іншими країнами є одним з головних індикаторів, який Пентагон використовує для оцінки міцності союзницьких зобов'язань. На першому місті стоять, безумовно, Японія і Німеччина, які щорічно витрачають на ці цілі відповідно $5,2 і $1,4 млрд., за ними слідують Південна Корея, Італія, Кувейт і Іспанія з $720, $530, $180 і $120 млн. (станом на 2000 рік)[35]. З цих цифр можна бачити, що США дивляться на Світ багато ширше, ніж крізь призму НАТО.

Вклад Угорщини оцінюється в $5,7 млн. на рік, для Польщі і Чехії розрахунків поки що не існує. Справа у тому, що певні форми підтримки, такі як надання прав базування і використання інфраструктури, не завжди можуть бути оцінені фінансово. В будь якому випадку, підтримка з боку приймаючої сторони - це один з головних чинників, що впливають на формування політики США щодо розширення НАТО. Саме така підтримка з боку Румунії і Болгарії зробила їх реальними кандидатами другої "хвилі".

Вже зазначалось, що розширення НАТО і ЄС економічно пов'язані одне з одним. Для оцінки виконання першого комплексу вимог Плану дій заради членства, що стосується формування демократичного суспільства і ринкової економіки, Альянс фактично апелює до копенгагенських критеріїв ЄС і оцінок їх досягнення, які робить сам Європейський Союз[36]. Симптоматично, що Албанія і Македонія, які не фігурують у договорі Ніцци, також не розглядаються серед претендентів другої "хвилі" розширення НАТО. Значною мірою така взаємозалежність призводить до того, що розширення Північноатлантичного союзу справляє такий само геоекономічний ефект, як і розширення Європейського Союзу. Відповідно оцінки, які роблять економісти щодо впливу розширення ЄС, можуть буди віднесені й до НАТО.

Наведений аналіз економічних аспектів розширення НАТО базується на припущенні, що цей процес не несе політичних ризиків, пов'язаних із значними наслідками для безпеки у Європі. Іншими словами, економічна ефективність розширення НАТО безпосередньо пов'язана з розвитком кооперативних відносин з Росією.

Нова європейська антанта

Для нової форми відносин між НАТО і Росією існує старе, як сама система європейської безпеки, визначення. Це не союз, не "майже членство" і не асоційоване членство, це - антанта. Французькою entente означає "угода". Від воєнного союзу, такого як НАТО, її відрізняє відсутність спільної оборони, від системи колективної безпеки, такої як ОБСЄ - спрямованість на зовнішні спільні загрози.

Антанта по своїй суті ситуативна, вона обмежена або за часом (через політичну кон'юнктуру) або за переліком умов власного залучення. Антанта може передбачати спільні бойові дії в разі агресії з боку конкретного противника і залишати повну свободу дій і навіть допускати можливість війни між своїми учасниками в інших випадках.

Римська декларація лідерів Альянсу і Росії від 28 травня 2002 року проголосила початок функціонування нового органу - Ради НАТО-Росія. Він має виробляти і здійснювати спільні рішення з дев'яти основних напрямів, які становлять спільний інтерес: боротьба проти тероризму, кризове регулювання, нерозповсюдження, контроль над озброєннями та заходи зміцнення довіри, протиракетна оборона театру воєнних дій, пошук та рятування на морі, співробітництво в сфері військових реформ, планування і реагування в цивільних надзвичайних ситуаціях, нові загрози та виклики.

Те, що цю подію не слід вважати створенням воєнного союзу, або кроком у цьому напрямку, стало відразу ясно із офіційної заяви Росії про відсутність планів об'єднання воєнних доктрин[37]. Новостворена структура не має в своїй основі зобов'язань такого рівня як Вашингтонський договір, що є опорою НАТО, або Договір із звичайних збройних сил у Європі, який є одним із стовпів ОБСЄ.

Новий орган має діяти за процедурами, схожими на ті, що існують для Північноатлантичної Ради НАТО, і збиратись на засідання в тому ж приміщенні. Його роботу будуть забезпечувати різноманітні допоміжні органи, які, загалом, теж повторюють функції відповідних комітетів Альянсу. Проте від "справжнього" НАТО новий орган відрізняє відсутність зобов'язань щодо досягнення консенсусу. Його ефективність, таким чином, не забезпечена юридично.

Протягом довгих років "ідеєю фікс" Росії було отримання права вето у вирішенні європейських проблем, що в її розумінні дорівнювало отриманню рівних прав із західними країнами. По суті, таке намагання було безперспективним, оскільки західна міжнародна система не передбачає "негативної" участі. Участь може бути тільки "позитивною", спрямованою на досягнення консенсусу. Вимога права вето, тобто права на руйнацію консенсусу, була результатом перекрученого сприйняття Росією ознак членства в західних клубах.

В цьому розумінні, створення Ради НАТО-Росія свідчить про величезний прогрес з боку Росії. Вона погодилась будувати консенсус виходячи із спільних інтересів, розуміючи, що відсутність консенсусу не означає відсутність прийняття рішень взагалі. Просто, якщо консенсус не може бути досягнуто в рамках певного західного клубу, для вирішення проблеми обирається або створюється інший більш придатний західний клуб.

Росія отримала доступ до однієї з основних технологій прийняття рішень країнами Заходу - технології розбудови консенсусу. Проте вона не отримала доступ до ще однієї - тієї, яка забезпечує, що консенсус обов'язково досягається. Росія може заблокувати, але не гарантувати прийняття певного спільного рішення Радою НАТО-Росія. Таким чином, основне "ноу-хау" західної політичної системи залишається для Росії недосяжним, а саме те, завдяки чому західні країни завжди досягають консенсусу з головних питань. Вашингтонський договір є однією з гарантій, що Північноатлантична рада НАТО долатиме суперечності заради спільних рішень. Відносно Ради НАТО-Росія ніщо таких гарантій не дає. Антанта є антантою - це не союз.

Можливо, така ступінь залучення Росії до західної системи є на сьогодні не тільки максимально для неї можливою, але й максимально нею бажаною.

Якщо порівняти період зближення Росії із Заходом початку 90-х 20 століття з сучасними подіями, можна помітити важливі відмінності. Цього разу Росія, по-перше, усвідомлює, що поступки не відшкодовуються, по-друге - вона не намагається "купити" на свої воєнно-політичні "неліквіди" визнання за нею якої-небудь специфічної зони впливу. І все ж іноді складається враження, що Росія загалом повторює попередню схему невдалого зближення із Заходом.

Офіційно проголошеним пріоритетом зовнішньої політики Росії є сприяння внутрішньому економічному розвитку. Заради цього, за поглядами західних аналітиків, Росія, начебто, готова йти на будь які поступки в воєнно-політичній сфері, у тому числі і щодо розширення НАТО - аналогічно тому, як то було раніше, коли Росія намагалась "розміняти" стратегічні озброєння на домінування над пострадянськими країнами.

Зовнішньо, це дійсно виглядає саме так. Здається, Росія поступається, не отримуючи обіцяного. Її членство в СОТ відкладається, проти неї все ще діють дискримінаційні поправки. Однак нове російське керівництво продовжує курс на зближення з Заходом. Саме це і змушує замислитись над мотивацією Росії.

З інтерв'ю, які Володимир Путін дав до нової книги про свій шлях до влади, випливає, що він був незгоден з політикою поступок останніх років існування СРСР. Його визначення ситуації тих років: "Для мене було тоді абсолютно ясно, що наше однобічне роззброєння по всіх напрямках нічим хорошим для нас не обернеться. Наше братання з недавніми геополітичними противниками хороше в міру"[38]. Що ж штовхає його на братання з Джорджем Бушем - молодшим?

Очевидно, російське керівництво усвідомлює усі ризики наближення до Заходу за власний рахунок. Воно, напевно, розуміє, що не зможе отримати компенсацію за те, що в будь-якому випадку доведеться віддати. У 90-х 20 століття Росія програла стратегічну гру. Вона поступиться і зараз, якщо буде грати за старими правилами. Але Росія цього не робить - вона змагається із Заходом не за політичні і, навіть, не економічні переваги. Росія намагається виграти час! Для чого, - можливо може відповісти тільки сам молодий російський Президент, у якого є всі шанси ще довго залишатися лідером великої країни.

Те, що сприймається як поступки з боку Росії, скоріше є простою відмовою від марнування зусиль. Якщо за це вдається отримати компенсації - чудово, якщо ні - не трагедія. Там, де є можливість впливати на ситуацію, Росія торгується, але не витрачає на це більше зусиль, ніж то заслуговує.

Росії в сучасних умовах не вигідна конфронтація. Західна гегемонія, за словами Збігнева Бжезинского, є великою за масштабом, але не глибокою. Ніщо не заважає російському домінуванню на пострадянському просторі більше, ніж економічна слабкість самої Росії, і ніщо не потрібно Росії для відновлення її економіки більше, ніж час.

Росія швидко вчиться стратегічному плануванню. Якщо не через 10, то через 20 років світ значно зміниться. Зміниться геополітична ситуація, енергетичні потоки і засоби ведення воєн. У Росії достатньо інтелектуальних ресурсів, щоб зазирнути у майбутнє і роздивитись виграшну позицію, якщо така є. Але для цього необхідний спокій і зосередженість. Антанта із Заходом - ідеальний для цього засіб: ні зайвої конфронтації, ні зайвих зобов'язань.

За таких умов, якщо НАТО розширюється, Росія намагається не протидіяти, а ускладнювати цей процес. Для цього не потрібні демарші радянського зразка. Такі питання як приєднання країн Балтії до Договору із звичайних збройних сил У Європі і базування Чорноморського флоту у Криму, не вимагають галасу, вони вимагають зусиль. Якщо Росії вдасться поставити подальше розширення НАТО в залежність від їх вирішення, цього може бути досить для досягнення стратегічних цілей Росії.

Спокійна реакція Росії на заяву України про наміри відносно членства в НАТО може бути зумовлена саме цією причиною. Невиключно, що між НАТО і Росією існує порозуміння щодо неможливості приєднання України до НАТО доки існує питання базування Чорноморського флоту. Можливо також, що Росія має запевнення з боку НАТО, що питання продовження терміну базування буде вирішуватись виключно між Україною і Росією.

Нова європейська антанта, таким чином, не знімає перешкод для членства України в НАТО, вона скоріше замінює одні іншими. Такому членству ніхто більше не заперечує, але тільки доти, доки строки залишаються недосяжними. Зробити їх досяжними - справа самої України.

Виконання Україною передумов членства в НАТО

Питання членства України в НАТО поступово перетворюється із зовнішньополітичної у внутрішньополітичну проблему. Вступити до Альянсу не можливо без глибоких внутрішніх перетворень, причому не тільки політичних, але й економічних. В Україні з'явились й ті, хто побачили в цих перетвореннях нові можливості, й ті, які відчули загрозу. Це вже не ідеологічне протистояння правих і лівих, а зіткнення ділових інтересів.

Оцінку перспектив приєднання України до НАТО має сенс робити за напрямками, позначеними в Плані дій заради членства. Перша група вимог пов'язана з тим, що Україна має вважатись Альянсом демократією із ринковою економікою, необтяженою зовнішніми диспутами. Іншими словами, щоб погодитись вважати Україну кандидатом у члени НАТО, Захід має сприйняти її як "свою".

На відміну від кандидатів першої і другої "хвиль" розширення, в Україні не трапилось того, що на Заході вважається рішучою і безповоротною відмовою від минулого - оксамитової революції з ритуальним політичним жертвопринесенням - люстрацією. Факти біографії, які в Східній Європі вимагають покаянь, в Україні часто рекламуються як заслуги.

Те, що пройти шлях інших країн незважаючи на термін, може стати для України обов'язковим в разі її намагань вступити до НАТО, свідчить досвіт Польщі, в якій закон про люстрацію вступив у дію аж у 1998 році, тобто вже після запрошення у НАТО (хоча цей закон обговорювався ще з початку 90-х). В Україні таку ідею регулярно озвучують різні політичні сили. Це свідчить про розуміння ними своїх потенційних політичних і економічних переваг. Нові бізнес-структури, які прийшли на зайняті ринки, можуть підтримати ідею членства України в НАТО саме через вірогідність таких "революцій".

Навіть, якщо не йтиметься про заходи такого роду, Україна повинна буде забезпечити в своїх відносинах з Заходом значно вищий рівень відкритості. Як зазначив вже згаданий Президент комітету США по НАТО Брюс Джексон, "істиною є те, що деякі із процесів в НАТО, типу Плану дій заради членства, основані на прозорості. Так, Україна повинна бути готовою відкрити всі свої управління, департаменти і керівні структури для того, щоб їх колеги із НАТО могли працювати разом з ними"[39].

До цієї ж проблеми примикає необхідність виконання загальних вимог ринкової економіки - прозорості та відкритості. Бізнес в Україні в разі її вступу до НАТО має стати саме таким - прозорим і відкритим. Це означатиме зведення нанівець такого явища як "дах". Якщо прийняти до уваги ще одну вимогу Альянсу - прозорість фінансування оборонної сфери, стає зрозумілою перспектива своєрідної "секуляризації" силових структур - відлучення їх від бізнесу. Зрозуміло, існують й ті, хто цього бажає й ті, хто цього не хоче.

Важлива обставина, у зв'язку з виконанням загальних політико-економічних вимог Плану дій заради членства, полягає у тому, що НАТО, так би мовити, залучає для оцінки прогресу в цій сфері зовнішніх аудиторів - Європейський Союз і організацію Дім Свободи (Freedom House). ЄС має кваліфікувати кандидата як демократичну країну з ринковою економікою. Оцінка проводиться за фактом, тобто без фіксації на минулому і персоналіях, проте отримати її може тільки кандидат на членство в ЄС. Україна такою не являється. Виходячи з цього, корисним для реалізації наміру України вступити до НАТО міг би бути початок процедури її оцінки як потенційного члена з боку Європейського Союзу, наприклад, в рамках його спільної стратегії щодо України.

Як свідчить попередній досвід, запрошенню до НАТО має передувати отримання рейтингу 2,2,F з боку Дому Свободи, що позначає загалом вільну країну з майже повними політичними і громадянськими правами. Україна зараз має 4,4,PF, що означає відчутно обмежені політичні і громадянські права і тільки частково вільну країну. Причому оцінка за останній рік погіршилась. Туреччина і Росія, щоправда, мають ще гірший рівень, але ж Туреччина вже є членом НАТО, а Росія вступати туди не збирається. Втішає те, що різке покращення оцінки на два бала за рік не є рідкістю, тобто при виконанні інших вимог членства рейтинг Дому Свободи, навряд чи, становитиме неподолану проблему.

Слід зазначити, що проголосивши намір набути членство в НАТО, Україна втратила можливість апелювати до російських моделей суспільних трансформацій. Росія не має намірів вступати до Альянсу, її відносини з НАТО не вимагають від неї внутрішніх змін і не можуть бути прикладом для країн, що прагнуть до членства. Україна, фактично, вже самою своєю заявою про членство в НАТО прийняла на себе певні додаткові зобов'язання, принаймні, щодо зміни орієнтирів. Не існує "російського шляху" до НАТО, але існують, наприклад, "польський", "чеський" і "угорський".

Забезпечення цивільного контролю над збройними силами, в цілому, належить до політико-економічної частини Плану дій заради членства. За поглядами фахівців корпорації РЕНД, НАТО не вимагатиме від нових членів обов'язкового досягнення західноєвропейських стандартів у цій сфері. Як свідчить досвід першої "хвилі" розширення, достатнім є забезпечення загальних норм відносно бюджетного процесу і розподілу повноважень міністерств оборони і генеральних штабів[40]. Тобто проблеми для України в цій сфері існують, але вони можуть бути вирішені.

Друга група вимог пов'язана з воєнними можливостями України. Вона має не тільки забезпечувати власну обороноздатність, але й робити внесок до колективних сил НАТО. Останнім часом Альянс все більше цінує мобільні автономні підрозділи і високоточну зброю. Це зовсім не означає необхідність копіювання британських планів щодо відмови від бойових танків як виду зброї. Проте політичний рейтинг країни підіймають саме ті підрозділи, які здатні до ефективної участі в операціях на кшталт Афганської або вірогідної Іракської.

Вже зазначалось, що вдалий вибір Румунією пріоритетів при формуванні збройних сил - підготовка елітних гірських підрозділів, до того ж дефіцитних для НАТО, кардинально змінив ставлення до неї як до потенційного члена. Україна може або повторити досвід Румунії, або зосередитись на розвитку аеромобільних підрозділів, або, наприклад, готувати в Криму морські загони спеціального призначення. Конкретний варіант залежатиме від ресурсів і власних пріоритетів.

Ще один політично вагомий напрямок військового співробітництва - забезпечення підтримки спільних дій Україною як приймаючою стороною. Дещо позабуті посилання на стратегічно важливе положення України можуть бути підтверджені саме в цій сфері. Військова інфраструктура України потенційно має велике значення для забезпечення проекції військової сили НАТО в глибини Євразії.

Важливим елементом співробітництва з НАТО і, особливо із США, можуть стати спільні проекти в рамках ПРО. Причому співробітництво може розвиватись не тільки через використання української інфраструктури радіолокаційних засобів і наданні прав базування певних елементів ПРО інших країн, але й через участь українських підприємств в спільних проектах.

В цьому ж комплексі питань слід згадати про необхідність підтримки Україною як претендентом на членство в НАТО основних ідей Стратегічної концепції Альянсу. Між іншим, цей документ вимагає визнавати головну роль стратегічної ядерної зброї США, Великої Британії і Франції в гарантуванні колективної безпеки і приймати участь в спільному ядерному плануванні. Таким чином, членство в НАТО потенційно пов'язане з відновленням ядерних дебатів в Україні.

До третьої групи вимог належить виділення Україною достатніх ресурсів на оборонні цілі. Це питання є досить заплутаним. Існують дві загальновідомі "політичні" цифри - 2 % ВВП, що є вимогою НАТО, і 3 % ВВП, що є вимогою Закону України "Про оборону України". Різні інститути і різні фахівці по різному оцінюють, чи досягає Україна зазначених рівнів. Так, для 2000 року оцінки коливаються від 1,4 % (Довідник ЦРУ[41]) до 3,6 % (база даних військових витрат СІПРІ[42]). В Україні часто лунають заклики до підвищення витрат на оборону до рівня НАТО, при цьому ніхто не спростовує тих оцінок, які свідчать, що цей рівень вже давно досягнуто.

Проблема ускладнюється методологічними розбіжностями. Доларові оцінки, які отримуються на основі ринкових обмінних курсів валют, не відображають реальні оборонні можливості України у порівняні з іншими країнами. Оцінки на основі паритету купівельної спроможності змінюють процентні пропорції, оскільки паритет купівельної спроможності може відрізнятися для ВВП взагалі і для оборонного сектору товарів і послуг, зокрема. До того ж, такі оцінки дають величезну для України цифру щорічних оборонних витрат - понад $ 5 млрд.[43], яка не означають реальних коштів у конвертованій валюті.

Найбільш розумним в такій ситуації є підрахунок пов'язаних з обороною статей державного бюджету у гривнях, порівняння із статистичними даними для ВВП, а потім переведення цих цифр у американські долари для подальших порівнянь і розрахунків. Саме так, в цілому, будуть діяти фахівці НАТО для оцінок України в разі визнання її кандидатом у члени.

Визначення НАТО оборонних витрат, яке використовується також СІПРІ, суттєво відрізняються від домінуючих в Україні. До таких витрат зараховуються видатки не тільки на міністерство оборони (окрім витрат на роззброєння), але й на інші воєнізовані формування, призначені для цілей оборони (окрім цивільної оборони). В разі України такими формуваннями можна вважати внутрішні війська МВС, Прикордонні війська і антитерористичні підрозділи СБУ, які згідно Закону України "Про оборону України" мають виконувати функції територіальної оборони. До оборонних витрат за визначенням НАТО відносяться також військові пенсії, космічна діяльність, і наукові та прикладні програми оборонного спрямування. Виключаються з оборонних витрати на застосування військ для підтримання внутрішнього порядку[44]. Підрахунок цих статей у державному бюджеті України на 2002 рік дає цифру біля 6,4 млрд. грн[45]. Прогнозна оцінка ВВП України у 2002 році, яку наводить МВФ, становить близько 236, млрд. грн.. Таким чином, доля витрат - 2,7 %. Це більше, ніж вимагає НАТО і майже стільки, скільки встановлено законодавством України.

Отримана цифра корелює з оцінками, які наводить СІПРІ за попередні роки. Падіння долі витрат у ВВП з 3,6 до 2,7 % за три роки при їх збільшенні в абсолютних цифрах свідчить, що загальноекономічне зростання випереджує збільшення витрат на оборону. Однак, в цілому, оптимістична загальна оцінка не відповідає виключно песимістичній оцінці структури оборонних витрат: 36 % - пенсії, 27 % - грошове утримання, 5 % - комунальні послуги, 4 % - науково-дослідні роботи; 2 % - придбання озброєнь, 1 % - капітальні видатки. Решта відноситься, в основному, до матеріально-технічного забезпечення. Таким чином, оборонний бюджет вимагає, перш за все, докорінної реструктуризації, а не загального зростання.

Перерахунок оборонних витрат за ринковим курсом в американські долари дає можливість оцінити шанси України як кандидата у члени НАТО. Вже зараз по основних показниках оборонних витрат (загальні оборонні витрати - $ 1,2 млрд., доля у ВВП - 2,7 %, витрати на душу населення - $ 24 і витрати на одного військовослужбовця - $ 3 076) Україна випереджує Румунію. Якщо припустити, що ВВП України продовжуватиме зростати на 5 % щорічно (у постійних цінах 2002 року), а витрати на оборону зберігатимуться на рівні 3 % ВВП, то при запланованих скороченнях Збройних Сил, внутрішніх військ і незмінній кількості Прикордонних військ Україна в найближчі кілька років зрівняється з Болгарією. До 2020-го року буде досягнуто нижній на сьогодні для НАТО рівень витрат на душу населення - $ 70, а до 2028 року - витрат на одного військовослужбовця ($ 15 000).

Скорегований сценарій, який передбачав би досягнення Україною нижнього рівня основних параметрів витрат на оборону до 2020 року, відрізняється від попереднього тільки більшою глибиною скорочень - до рівня 210 тис. сумарно для Збройних Сил, внутрішніх військ і Прикордонних військ (замість 308 тис. у попередньому сценарії).

Строк досягнення до 2020 року параметрів, які вважаються прийнятними для нинішніх членів НАТО, означає, що запрошення України до НАТО, якщо виходити виключно із ресурсних вимог, можливо у 2010 році, а приєднання - у 2012 році. Така оцінка базується на типовому періоді повної інтеграції в Альянс нових членів, який становить близько 10 років.

Форсований сценарій досягнення нижнього рівня НАТО до 2015 року означав би ту ж глибину скорочень протягом меншого періоду і збільшення долі видатків на оборону до 4 % ВВП (сценарій запрошення на наступному за Празьким самміті Альянсу).

Наведені оцінки, основані на розрахунках у національній валюті і переведенні їх в американські долари за ринковим курсом, відображають практику НАТО, яка дозволяє робити преференції в оцінках країнам з більш відкритими економіками, для яких ринковий обмінний курс національних валют не відрізняється принципово від курсу за паритетом купівельної спроможності.

На відміну від НАТО, Міністерство оборони США частіше використовує для порівнянь військових витрат країн паритет купівельної спроможності. За цим стоїть інтерес не стільки до здатності країн утворювати багатонаціональні колективні механізми і розподіляти спільні витрати, скільки до бойових можливостей потенційних союзників і противників.

Для України цей аспект може мати велике значення, оскільки створює можливість для "військового бартеру". Вже згадані можливості України забезпечувати підтримку приймаючої сторони мають оцінюватись за внутрішніми українськими цінами на товари і послуги в оборонній сфері. На цьому ринку гривня за паритетом купівельної спроможності часто дорожча за долар, і за таких умов дарування Пентагону послуг, які б оцінювались на внутрішньому ринку сумою, скажімо, 100 млн. грн. на рік, може бути оцінено США в $ 100 млн. на рік, що виводило б Україну за цим параметром на сьоме місце серед союзників США. Тобто мова йде про сферу товарів і послуг великої політичної ваги. Практично це означає необхідність наполягати при вирішенні питань в цій сфері на схемах розрахунків, які б базувались на паритеті купівельної спроможності.

Комплекс питань інформаційної безпеки належить більше до кінцевих, а не до попередніх умов. Спільний захист інформації передбачає обмін чутливими для національної безпеки криптографічними і комунікаційними технологіями. За попереднім досвідом розширення НАТО, такі обміни і узгодження процедур відбувається на останньому етапі процедури прийому. До того моменту взаємодія в цій сфері базується на загальному законодавстві про взаємну охорону таємниць. Потенційно проблемними в цій галузі є розбіжності в організації охорони державних таємниць в країнах НАТО, з одного боку, і в Україні - з іншого, що потенційно може створити додатковий тиск на процеси трансформації політичної влади в Україні.

Останній комплекс питань, що розглядається Планом дій заради членства, пов'язаний з узгодженням законодавства. До сьогодні в Україні не виникало неподоланних перешкод для прийняття законів, що регулюють відносини з НАТО. Нема причин очікувати виникнення такого роду проблеми і в майбутньому.

Узагальнити картину з досягненням Україною передумов членства в Альянсі можна таким чином. Політико-економічна сфера є найбільш проблемною для України. Ситуацію може покращити залучення Європейського Союзу до регулярного "аудиту" України як претендента на членство в західних інститутах. ЄС є менше ангажованим ідеологічно, ніж інший основний "аудитор" - Дім Свободи. Таке залучення ЄС є важким для здійснення, але ефективним заходом.

В галузі оборонних можливостей ситуація для України є сприятливою, а потенційно - виграшною, перш за все, завдяки аеромобільним силам, програмі АН-70 і військовій інфраструктурі, яку може бути надано в рамках підтримки з боку України як приймаючої сторони.

Виділення Україною ресурсів для оборони може бути оцінено позитивно за загальними параметрами. Проте структура оборонних видатків є несумісною з можливим членством у НАТО. Необхідне не стільки збільшення витрат, скільки їх реструктуризація.

Питання інформаційної безпеки і гармонізації законодавства можна оцінити як нейтральні, тобто такі, що не створюють принципових перешкод, але й не дають особливих переваг.

Висновки

1. НАТО залишається і на велику перспективу залишатиметься головним інститутом Європейської безпеки і військовим "гарантом" основних західних валют - американського долара і євро. Неготовність європейських країн витрачати додаткові ресурси, яких вимагає розбудова автономних від НАТО оборонних структур ЄС, унеможливлює активний розвиток Спільної європейської політики безпеки і оборони. Такий стан справ означає, що членство в НАТО має велику політичну цінність.

2. Кардинальна зміна політики НАТО щодо подальшого розширення протягом відносно короткого терміну свідчить про реальну можливість залучення до цього процесу України. Україна має реальні шанси стати членом НАТО протягом можливої третьої "хвилі" розширення.

3. Позиція Росії відносно розширення НАТО полягає у відході від прямої протидії. "Великий бізнес" Росії вбачає в перетвореннях, які від претендентів на членство вимагає Альянс, зручні можливості для реалізації власних інтересів. Російський військовий істеблішмент продовжує негативно ставитись до розширення НАТО, але проявляє своє невдоволення відносно м'яко, через намагання ускладнити цей процес процедурними питаннями.

4. Нову форму відносин між НАТО і Росією можна визначити як антанту. Від союзу її відрізняє відсутність поєднання воєнних доктрин і необов'язковість досягнення консенсусу з ключових питань безпеки. Ці відносини не можуть бути зразком для України як для претендента на членство в НАТО.

5. Прийняття позитивних рішень щодо запрошення нових членів є результатом взаємодії трьох груп інтересів - політичних, промислових і воєнних. Протягом 2001 - 2002 років їх відносна вага змінилася. Якщо наприкінці 90-х 20 століття домінували політичні фактори, то напередодні Празького самміту НАТО однаково важливими стали промислові і воєнні. Така ситуація є сприятливою для України, оскільки її промисловий і військовий розвиток оцінюється Заходом вище, ніж політичний.

6. Важливим для України є досвід наближення до НАТО Румунії і Болгарії як країн, що саме реформують свою воєнну організацію, а не будують її з нуля, як Словенія і країни Балтії. Вірна оцінка Румунією і Болгарією потреб НАТО, інтересів США і своїх власних можливостей протягом операції в Афганістані дозволили їм перетворитись із гіпотетичних у реальних претендентів на членство в НАТО. Елітний гірський підрозділ Румунії, що дістався Афганістану на власному транспортному літаку, справив на країни Заходу значно більше враження, ніж будь-які політичні заяви і співчування. Війна проти Іраку, що поступово наближається, дає подібні шанси і для України, але тільки в тому випадку, якщо така війна отримає одностайну підтримку членів НАТО. При реформуванні Збройних Сил треба приділяти особливу увагу створенню тих підрозділів, яких бракує НАТО, а саме - мобільних підрозділів, що мають високий ступень автономності.

7. Забезпечення Україною послуг приймаючої сторони для НАТО, і особливо для США, є сферою, де відносно невеликі економічні витрати можуть справляти великий політичний ефект. Це пояснюється приблизно рівною купівельною спроможністю гривні і американського долару на ринку товарів і послуг оборонного характеру.

8. Підтримка з боку України як приймаючої сторони може справити великий додатковий ефект в разі розгортання спільних проектів із країнами Заходу в галузі стратегічної, тактичної і європейської ПРО. Причому Україна може запропонувати не тільки відповідну інфраструктуру і права базування, але й можливості своєї оборонної промисловості.

9. За критеріями, які визначають рівень витрат на оборону, Україна не поступається Румунії і Болгарії. Навіть просте дотримання сучасної долі витрат на оборону у валовому внутрішньому продукті, за умови продовження його росту, може вивести Україну на рівні, прийнятні для членства в НАТО вже до 2020 року. Необхідною умовою для цього будуть більш глибокі скорочення збройних сил у порівнянні з тими, що плануються зараз. Загальна чисельність має становити 210 тисяч сукупно для Збройних Сил, внутрішніх військ МВС і Прикордонних військ. Форсований варіант, який би зменшив зазначений термін на 5 років, вимагав би рівня витрат до 4 % ВВП. Таким чином, враховуючи типовий строк повної інтеграції нових членів у 10 років, ресурсні можливості України дозволяють їй без збільшення долі поточних видатків на оборону виконувати зобов'язання членства в разі отримання запрошення у 2010 році. Запрошення у 2005 році вимагало би підвищення долі оборонних витрат до 4 % ВВП.

10. Основною проблемою України в сфері витрат на оборону є їх структура, в якій левову частку займають пенсії і грошове утримання. Саме цей факт створює підстави для спільних інтересів оборонної промисловості України і країн Заходу. Прийняття політичного рішення на вступ до НАТО вимагатиме кардинального збільшення витрат на закупівлю озброєнь за рахунок зменшення інших витрат. В разі прийняття ефективного "офсетного" законодавства всі ці гроші або через внутрішнє оборонне замовлення, або через компенсаційні інвестиції зовнішніх постачальників залишатимуться в Україні. Своїми силами, без тиску з боку НАТО, оборонна промисловість України не зможе добитись великих структурних змін оборонних витрат і відповідного спрямування необхідних коштів на закупівлю озброєнь. Саме в цьому, а не в доступі на зовнішні ринки, полягає основний інтерес цієї галузі в приєднанні України до Альянсу.

11. Збільшення витрат на закупівлю озброєнь може стати важливим фактором формування українського лобі серед провідних світових виробників озброєння таких, як Lockheed Martin, Boeing, EADS. Важливим аспектом є те, що маючи великі можливості в космічній і радіоелектронній сфері, а також в галузі транспортного літакобудування, Україна не виробляє і не має планів виробляти власними силами бойові літаки. Ця обставина підкреслює недостатність уваги з боку України до співпраці з Lockheed Martin, особливо з огляду на її вплив на НАТО. Природною сферою взаємодії з компанією Boeing є космічна галузь і розробки у сфері ПРО.

Головний висновок наведеного аналізу полягає у тому, що запрошення України до НАТО у 2010 році або раніше є реальністю, за умови ефективного використання існуючих можливостей.

[1] Vilnius Statement signed by Nine Aspirant Countries at the International Conference in Vilnius: "NATO's Role in the Changing Security Environment in Europe", Vilnius, Lithuania. - May 19, 2000. http://www.nato.int/pfp/lt/current/2000-05-19st.html.

[2] A New End to the Cold War. Interview of Strobe Talbot by John Gould / Russian Observer. - 18 Nonember, 2001. http://www.russianobserver.com/stories/2001/11/28/1006933276/1006936150.html.

[3] Структура государственного внешнего долга Росии по материалам Министерства Финансов РФ. http://info.debt.ru/numbers3.html.

[4] Выступление Президента Российской Федерации В.В.Путина в Бундестаге ФРГ / Официальное интернет-представительство Президента России. - 25 сентября 2001. http://president.kremlin.ru/text/appears/2001/09/10456.shtml.

[5] David Price. Military Preparations of NATO candidate Countries / NATO Parliamentary Assembly. Sub-Committee on Future Security and Defence Capabilities. AV 96 DSC/FC (02) 4. - International Secretariat. - 3 April 2002. - P.7.

[6] Bert Koenders. NATO Enlargement and Partnerships / NATO Parliamentary Assembly. Sub-Committee on Central and Eastern Europe. AV 111 PC/CEE (02) 1. International Secretariat. - 30 April 2002. - P.4.

[7] Patrick Tyler. In Spat Over Russia, Rumsfeld Loses Our to Powel // The New York Times. - December 8, 2001.

[8] Final Communique of the Ministerial Meting of the North Atlantic Council / NATO Headquarters, Brussels. - 6 December 2001. http://www.nato.int/docu/pr/2001/p01-158e.htm.

[9] Declaration on NATO Enlargement / NATO Parliamentary Assembly: AV 127 GEN (02) 33 rev.1. - May28, 2002. http://www.nato-pa.int/plenary/02sofia/av-127-en.html.

[10] Робота, що цитується у посиланні 6, p.7.

[11] Робота, що цитується у посиланні 9.

[12] Thom Shanker. NATO Must Attack Terrorists Before They Hit, Rumsfeld Says / The New York Times. - June 6, 2002.

[13] Declaration on the Operational Capability of the Common European Security and Defence Policy / Annex II to the Presidency Conclusions to the European Council, Leaken. - 14-15 December 2001.

[14] Wim Van Eekelen. The transatlantic Defence Relationship After September 11 / NATO Parliamentary Assembly. Sub-Committee on Transatlantic Defence and Security Co-operation. AV 97 DSC/TC (02) 1. International Secretariat. - 15 April 2002. - P.8-9.

[15] Collective force is only long-term hope for defence market / Jane's Defence Industry. - July 30,2002.

[16] Jeffrey Gedmin. The Alliance Is Doomed / Washington Post. - Monday, May 20, 2002. - P. A21.

[17] Брежнєва Т.В. Трансформація стратегії НАТО (1949-1954): сучасне бачення // Дисертація на здоб. наук. ступ. канд. іст. наук. - Дніпропетровськ, 2002. - С.52.

[18] U.S. European Command // Joint Force Quarterly. - Autumn/Winter 2001-02. - PP.32-33.

[19] A.Shevtsov, O.Yizhak, A.Gavrish and A.Chumakov. Tactical Nuclear Weapons: A perspective from Ukraine // United Nations Publication. UNIDIR/2000/21. - 2001. - PP.52-59.

[20] Richard Lugar. NATO's Role in the War on Terrorism Brussels / Speech at the U.S.-NATO Mission's Annual Conference. - January 18, 2002. http://www.senate.gov/~lugar/011702.html.

[21] New challenges for Euro-American Security Cooperation / The Interim European and Defence Assembly. Political Committee. Document A/1786. - 4 June 2002. - PP.6-8.

[22] Цитується по: Tomas Valasek. A Call to Arms in Europe? Not Quite / Weekly Defence Monitor. Center for Defense Information. National Defense University - Volume 6. Issue 23. - July 25, 2002. http://www.cdi.org/weekly/2002/issue23.html.

[23] Houston Chronicle of April 6, 1998.

[24] А.Васьковский. Некоторые аспекты интеграции Польши, Венгрии и Чехии в НАТО // Зарубежное военное обозрение. - №4. - 2000. - СС.7-8.

[25] Для розрахунків використано такі вихідні данні по категоріям озброєнь, що обмежуються Угодою з адаптації Договору про звичайні збройні сили в Європі (ратифіковано Законом №1974-III від 21 вересня 2000 року): бойовий танк - Leopard 2A6, вартість $8,0 млн., БТР - M113 вартість $1,0 млн., БМП - Bradley M2, вартість $1,1 млн., БМТВ - AMX-10PC, вартість $0,9 млн, артилерійська одиниця - M109, вартість $1,0 млн., бойовий літак - F-16C/D, вартість $26,9 млн., ударний гелікоптер - Apache, вартість $11,1 млн.

[26] Для розрахунків використано статистичні данні, що наведено у роботі Thomas Szayna. NATO Enlargement, 2000-2015: Determinants and Implications for Defense Planning and Shaping // RAND Publication MR-1243-AF. - 2001. PP.52-57.

[27] Робота, що цитується у посиланні 24, с.10.

[28] Треба зауважити, що принцип juste retour є більш привабливим для оборонних секторів економіки, ніж компенсаційні заходи, які зазвичай передбачаються офсетним законодавством, оскільки дозволяє не розрізняти внутрішнє і зовнішнє оборонне замовлення взагалі. Однак залучення до такого рівня співпраці набагато важче, ніж через механізми зовнішніх закупок.

[29] William Hartung, Jonathan Reingold. About Face: The Role of the Arms Lobby In the Bush Administration's Radical Reversal of Two Decades of U.S. Nuclear Policy / Arms Trade Resource Center. World Policy Institute. - May 2002. http://www.worldpolicy.org/projects/arms/reports/reportaboutface.html.

[30] Thomas Szayna. NATO Enlargement, 2000-2015: Determinants and Implications for Defense Planning and Shaping // RAND Publication MR-1243-AF. - 2001. PP.74.

[31] Julian Lindley-French. Terms of Engagement: The Paradox of American Power and the Transatlantic dilemma post-11 September // Institute for Security Studies. Chaillot Paper N°52. European Union. - May 2002. - P.10.

[32] Там само.

[33] Report on Allied Contributions to the Common Defense / A Report to the United States Congress by the Secretary of Defense. - March 2001. - P.III-28. http://www.defenselink.mil/pubs/allied_contrib2001.

[34] Там само, p.E-7.

[35] Там само, p.III-26.

[36] Робота, що цитується у посиланні 30, pp.62-68.

[37] 19 лидеров Североатлантического альянса и Президент В.Путин подписали Соглашение о создании нового Совета Россия-НАТО в формате "двадцати" - Римскую декларацию. / Новости за май 2002 года. Официальное интернет-представительство Президента России. - 28 мая 2002.

[38] Олег Блоцкий. Владимир Путин. Дорога к власти / Осмос-пресс. Москва. - 2002.

[39] Решение Украины продать танки Македонии было наиболее глупым решением - Президент Комитета США по НАТО / Defense-Express. Центр исследований армии, конверсии и разоружения. - 30 апреля 2002 года. http://www.defense-ua.com/rus/hotnews/?id=3324&prn=yes.

[40]Робота, що цитується у посиланні 30, p.68.

[41] CIA World Factbook 2001. http://www.cia.gov/cia/publications/factbook/index.html.

[42] The SIPRI Military Expenditure Database. http://projects.sipri.se/milex.html.

[43] World Military Expenditures and Arms Transfers 1999-2000 / U.S. Department of State, Bureau of Verification and Compliance. - October 2001.

[44] The SIPRI definition of military expenditure. http://projects.sipri.se/milex/mex_definition.html.

[45] До пов'язаних з обороною віднесені статті 1001070, 1003010, 1003040 - 1003080, 2101010 - 2101120, 2101140 - 2101200, 2101230, 2101250 - 2101270, 2102010, 2103010, 2201220, 2508010, 2601110, 3511260, 5341010, 5341020, 5341030, 5341060, 5341070, 5342010, 6251010, 6251030, 6524010; половина статей 1001100, 1001110, 1005020; третина статей 302010 - 302030, 1003030, 2201330, 2205010, 2205020, 2601020, 6381010, 6381020, 6381040, 6381050, 6381070, 6381080, 6541030 - 6541050 бюджету України на 2002 рік, як встановлено Законом № 2905-III від 20 грудня 2001 року із змінами, внесеними згідно із Законом №3123-III від 07 березня 2002 року. Доля "неповних" статей оцінена приблизно, але незалежно від оцінки загальна сума змінюватиметься незначно із-за невеликого обсягу цих статей.


Copyright © 2002 by DB NISS