Європейські оборонні ініціативи і можлива участь в них України і Росії
(Аналітична записка)

О.В.Гавриш

Нова ситуація: актуальність уточнення старих підходів

В останні роки у Європі й у світі в цілому позначилися і підсилилися тенденції, значимість яких наближається за важливістю до таких подій як розпад соціалістичного блоку і здобуття Україною незалежності. Важливість цих тенденцій не можна ігнорувати ще і тому, що вони безпосередньо торкаються національних інтересів нашої країни і можливо змусять вище керівництво держави переглянути накреслені раніше орієнтири, що визначають загалом контури зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних взаємодій України на найближчу і довгострокову перспективу. Мова йде про європейські ініціативи в області оборони, суперечливість яких обумовлена розбіжністю інтересів і мотивацій ключових гравців на полі єдиної Європи. У залежності від мінливого співвідношення сил усередині і зовні Західної Європи переважну позицію займає той або інший компонент європейської ідентичності. Такі важливі східноєвропейські держави, як Україна і Росія, що були до останнього часу поза цими процесами, враховуючі ті або інші тенденції, здатні, разом або незалежно одне від одного, вплинути на форму і зміст структур, що створюються на наших очах, які, можливо, доповнять і удосконалять існуючі системи міжнародної безпеки. При цьому, з огляду на складність, заплутаність і «багаторівневість» європейської політики, важливо правильно оцінити ситуацію і не помилитися при прийнятті рішень, що безпосередньо впливають на вибір стратегічного вектора розвитку країни. Основні аспекти даної проблеми розглянуті нижче. При цьому здебільшого увага приділена концептуальним питанням, а не конкретним пропозиціям про можливі спільні проекти окремих підприємств українського ОПК із відповідними європейськими структурами.

Коротка передісторія європейських оборонних ініціатив і причини невдач у їхній реалізації

Більш ніж піввіковий мир (якщо не брати до уваги «холодну війну» і конфлікт Греції і Туреччини через Кіпр), що панує в Західній Європі, прийнято ставити в заслугу Північноатлантичному альянсові, а ще конкретніше - його лідерові, Сполученим Штатам Америки, чиїм протекторатом, по суті, були їхні європейські союзники. Ще до зовсім недавнього часу цю точку зору поділяли і європейці, оскільки таке положення речей їх переважно влаштовувало. З середини минулого століття ситуація почала мінятися і в даний момент ідея про створення європейських оборонних структур з незалежним від НАТО керівництвом починає знаходити реальні контури.

Євроатлантичній згуртованості сприяла, насамперед, наявність загальної загрози в особі СРСР і його східноєвропейських союзників. У тому випадку, якщо “холодна війна” дійсно залишилася в минулому, країни колишнього східного блоку, що були свого часу ворогами Заходу, у тому числі Україна і Росія, із супротивників перетворюються в потенційних союзників, а деякі вже є або стануть ними в найближчі роки. У свою чергу Європа ближче обом країнам (географічно, історично, з огляду на більш тісні економічні і культурні зв'язки і т.ін.), ніж Північна Америка. Від того, яким чином будуть складатися відносини “великої Європи” з такими важливими державами Центральної і Східної Європи, як Україна і Росія, - будуть вони конфронтаційними або дружніми - буде, очевидно, залежати і ступінь успішності проекту «Єдина Європа» як повноцінного, самодостатнього центра сили, включаючи питання обороноздатності. Якщо ж дружність переросте в міцне союзництво, яке припускає й активну участь України і Росії в європейських оборонних проектах, то «велика Європа без нових розділових ліній» має всі шанси з красивої утопії стати реальністю.

Якщо дивитися на внутрішньоєвропейські війни через призму сьогоднішнього рівня європейської інтеграції, то всі вони виявляються тією або іншою мірою міжусобними. Військові союзи в Європі розпадалися так само часто, як і виникали. Така їхня неміцність була обумовлена тим, що вони були частіше ситуативними, ніж стратегічними. Найбільш ефективними військовими альянсами виявлялися ті, котрі створювалися для запобігання загальної для всіх учасників союзу і ясно усвідомлюваної усіма ними загрози. Якщо ж союзники при цьому і поділяли загальні цінності, то такий військовий альянс виявлявся не тільки ефективним, але і, що важливо, міцним і довговічним. Саме тому антигітлерівська коаліція показала свою ефективність тільки на період війни, але припинила своє існування по її закінченню. Схожа доля спіткала так званий «Союз чотирьох» - альянс Росії, Великобританії, Австрії і Пруссії проти Франції, що підсилювалася, й інші подібні об'єднання, що виникали для відновлення балансу сил, що порушувався час від часу, і який лежав (поряд із принципом непорушності державного суверенітету) в основі системи міжнародних відносин з часів Вестфальського договору.

Спільність інтересів і цінностей - саме та платформа, на основі якої знаходять консенсус усі країни-члени ЄС у питаннях політичного й економічного устрою. Ці цінності - європейський гуманізм, народжувалися в часи Реформації й Просвіти, а найбільш серйозну перевірку на міцність пройшли в ході Другої світової війни. З цієї причини багато дослідників вважають точкою відліку європейської інтеграції в її нинішньому вигляді Декларацію європейського Опору 1944 року, у числі головних пріоритетів якої було усвідомлення необхідності консолідованої протидії найбільш агресивним формам націоналізму.

Першою спробою об'єднання зусиль європейських країн в оборонній сфері з метою захисту загальних цінностей стало утворення у 1948 році Західноєвропейського союзу (ЗЄС). Заснований винятково європейськими державами (Великобританією, Францією, Бельгією, Нідерландами і Люксембургом) без участі США і не з їх ініціативи ЗЄС був призначений, насамперед, для опору можливої нової агресії Німеччини. Таким чином, це була організація локального, європейського масштабу, створена для цілком певної мети. Цій ідеї було не призначено здійснитися й оборонні європейські функції перейшли до НАТО, тобто від незалежної від США організації - до трансатлантичного оборонного союзу, де Сполучені Штати відігравали чільну роль, а європейські члени - другорядну і підлеглу. Договір, підписаний у Вашингтоні 4 квітня 1949 року представниками урядів Сполучених Штатів, Канади і європейських держав, що вже входили у Західноєвропейський союз плюс Італії, Португалії, Норвегії, Данії й Ісландії, закріплював нові принципи зовнішньої політики США.

Якщо відмовлення від ізоляціонізму і вступ у Другу світову війну після подій у Перл Харборі були скоріше змушеними кроками, то створення НАТО вже було свідченням свідомого і продуманого рішення на користь більшої участі в справах європейського і глобального рівнів. Це рішення було надзвичайно сильним геополітичним ходом, націленим на рішення відразу декількох завдань. Вашингтон не тільки перехоплював ініціативу впливових європейських держав, але й очолював її. У цей же час лордом Ісмеєм (Lord Ismay), першим Генеральним секретарем НАТО, були озвучені на неофіційному рівні і позначені в значній мірі незмінні дотепер основи політики США у відношенні Європи і її основних геополітичних гравців («keep the Americans in, the Russians out and the Germans down»). Тобто НАТО була покликана забезпечувати таке положення речей, коли США знаходиться в Європі, Росія - поза Європою, Німеччина - під контролем. Ця формула свідчила про те, що суть протистояння знаходилася переважно в геополітичній площині, ніж в ідеологічній. Г.Кіссинджер у своїй останній фундаментальній роботі “Нужна ли Америке внешняя политика?” , що вийшла в середині 2001 року, стверджує: “Несмотря на то, что очевидной и объединяющей всех угрозы сейчас не существует, геополитика как составная часть международных отношений никуда не исчезла. НАТО по прежнему остается инструментом защиты от нового российского империализма. Без Соединенных Штатов Европа осталась бы простым полуостровным образованием, даже заложником Евразии… Без Америки у Германии не было бы якоря, который бы сдерживал ее националистические импульсы (даже в качестве члена Европейского Союза); как Германия, так и Россия подверглись бы искушению рассматривать друг друга в качестве наилучших объектов своей внешней политики. В то же время и Соединенные Штаты, отторгнутые от Европы, оказались бы в геополитическом смысле островом вдали от берегов Евразии, чем-то вроде Великобритании XIX века в сравнении с Европой”. До розпуску Організації Варшавського договору існування НАТО можна було пояснити необхідністю самооборони Західної Європи і її захисту від комуністичної погрози. Сьогодні таке визначення стосовно призначення Альянсу звучить для європейців вже не так переконливо, проте свідчить про збереження первісної мотивації в колах, що визначають зовнішню політику США, і зокрема в зовнішньополітичній активності Великобританії, що з певним побоюванням спостерігає за посиленням впливу об'єднаної Німеччини в європейських справах.

Дві версії Заходу і їхнє співвідношення.

Вся історія євроінтеграції являє собою процес суперництва зі змінним успіхом двох видів європейської ідентичності:

  • континентальної європейської (так звані «європеїсти»), представленої, насамперед, Францією і Німеччиною;
  • євроатлантичної (англо-американської або «атлантисти»).

У першому випадку прийняття рішень відбувається за допомогою досягнення консенсусу ключовими континентальними європейськими державами, при цьому приєднання Великобританії до таких рішень, як правило, є вимушеним. В другому, рішення найчастіше виробляється за океаном і вже потім узгоджується з європейськими союзниками. У цьому останньому випадку Великобританія відіграє визначальну роль - сполучної атлантичної ланки, посередника й агента впливу США в Європі. Власне кажучи, у другій схемі Європа є протекторатом Сполучених Штатів, а інтеграція здійснюється при заохоченні і під заступництвом США, що, узагалі ж, і мало місце протягом майже всього післявоєнного періоду. Сугубо європейський компонент був мінімізований, витиснутий більш могутнім англо-американським, але не зник зовсім. Донедавна таке положення речей улаштовувало Європу. По-перше, протистояти Східному блокові поодинці Європа була не в змозі, по-друге, розбіжності в думках по більшості принципових питань не носили нездоланного характеру. ЗЄС був створений, але практично не функціонував, однак з формальної точки зору і не припинив свого існування, тобто був законсервований.

Принципово ситуація почала мінятися на рубежі 80-90-х років минулого століття. Оксамитові революції в країнах Центральної і Східної Європи, возз'єднання Німеччини, розпад СРСР додали новий імпульс євроінтеграції і розбудили згадувану вище континентальну ідентичність. Слідом за економічною інтеграцією в рамках Загального ринку європейські країни приступили до створення єдиних політичних інститутів, а вже в Маастрихті пролунав намір створити в перспективі загальноєвропейські оборонні структури, причому їх ядром передбачалося зробити не НАТО, а ЗЄС. Це свідчило про те, що в лютому 1992-го року європейські лідери припускали вирішувати питання воєнної безпеки, спираючи не на євроатлантичне співробітництво, а на внутрішні європейські можливості. У цей же час формулюються основні принципи загальної зовнішньої політики і політики безпеки (ЗЗПБ), common foreign and security policy (CFSP) і починаються жаркі суперечки про суть європейської ідентичності в безпеці й обороні (ЄЇБО). Ці суперечки були обумовлені існуванням згадуваних вище двох версій європейської ідентичності і різним рівнем реалістичності втілення кожної з них.

Послідовне атлантичне крило усередині ЄС крім Великобританії містить у собі Нідерланди і час від часу залучає на свою сторону Італію. Інші члени Євросоюзу коливаються між атлантичним полюсом і «європеїстським» (Франція, Німеччина). До останнього часто примикають Іспанія, Бельгія, Люксембург, Греція. При цьому два головних “локомотиви” єдиної Європи часто самі приходять до загальної позиції шляхом важких узгоджень, але погоджуються з необхідністю посилення насправді європейської компоненти оборонної ідентичності в противагу американському. Вашингтон і в цій ситуації вживає заходів для перехоплення ініціативи і часто робить заяви про необхідність посилення європейської опори євроатлантичного альянсу з ще більшою наполегливістю, ніж самі європейці, роблячи при цьому акцент на фінансовій стороні проблеми. У такий спосіб необхідність посилення Європи не викликає сумнівів у обох сторін. Розбіжності з'являються тоді, коли мова йде про межі самостійності ЄС і про неминуче у цьому випадку обмеження американських інтересів у Європі. Американці не бачать таких завдань для європейських збройних сил, які не можна вирішити за допомогою НАТО, тобто за допомогою США. Європейці з цього приводу дотримують іншої думки. Укладена наприкінці 2002 року угода про стратегічне партнерство між НАТО і ЄС не проясняє остаточно ситуацію і зберігає колишній дуалізм, незважаючи на те, що передбачає доступ ЄС до розвідувальних, матеріально-технічних і інших ресурсів НАТО і їхнє використання при будівництві збройних сил ЄС.

Між тим, стає усе більш очевидним прагнення єдиної Європи стати повноцінним геополітичним суб'єктом, що володіє всіма необхідними для цього атрибутами, у тому числі оборонною самодостатністю або, як мінімум, здатністю до демонстрації сили в тих обставинах, коли це «нецікаво» Сполученим Штатам. Події навколо Югославії, спочатку середини 90-х років і особливо криза в Косово, поставили під сумнів здатність єдиної Європи розв'язувати збройні конфлікти навіть незначної інтенсивності в безпосередній близькості від своїх карданів і продемонстрували непорівнянність бойових потенціалів США і їхніх європейських союзників. Американцям це дало підстави нагадати європейцям про ще одне підтвердження на практиці свого бачення - нинішній рівень економічної могутності Європи і її єдність стали можливі тільки завдяки післявоєнній економічній допомозі Сполучених Штатів в рамках плану Маршала і гарантіям безпеки як членам НАТО. Європейці зробили за підсумками “гуманітарної інтервенції” іншій висновок: оборонна неспроможність у минулому і сьогоденні, а також повна залежність у цьому питанні від США потребує вирішити цю проблему в майбутньому.

У цьому б не було ніякого сенсу, якби не ряд обставин, що мали місце й у минулому, але критичну масу накопичили в останні роки. Вище вже говорилося про деякі умови, що сприяють довгостроковій кооперації в оборонній сфері: загальний ворог, загальні інтереси і цінності. Протягом більш ніж чотирьох десятиліть ці три основні умови, як правило, виконувалися з обох сторін Атлантики, що і цементувало євроатлантичну згуртованість, а виникаючим тертям додавало характер другорядності. В даний час Америку і Західну Європу поєднують, очевидно, тільки загальні цінності - ліберальна демократія, ринкова економіка і західна культура. Що стосується загального ворога, то думки по цьому питанню у Вашингтоні і столицях європейських держав усе більш розходяться. Країни, що відносяться Сполученими Штатами до «Осі зла», не є такими для Європи, яка більше стурбована іншими проблемами. До того ж з деякими з цих країн пов'язані європейські економічні проекти. Спроби США видати держави, що загрожують американським інтересам, за «ворогів усього світового співтовариства» все менше знаходять порозуміння у самого співтовариства, включаючи європейських союзників Вашингтону. Стосовно Росії, приналежність якої до “розширеного” списку «Осі зла» іноді також мається на увазі, між США і Західною Європою також не існує консенсусу. У міру того, як відбувається розходження європейської й американської позицій, спостерігається зближення європейської і російської.

Одночасно з цим, Європа усе більш усвідомлює відмінність своїх інтересів від американських. Вона має свої плани стосовно Середземномор'я, арабського світу, маршрутів енергопостачання, ринків, що формуються. Крім того, Європа зацікавлена в збільшенні частки джерел природних ресурсів, альтернативних тим, що є підконтрольними Вашингтону. Одним з таких перспективних джерел є Росія. Європейська залежність від США в питаннях безпеки має своїм наслідком політичну несамостійність, а та у свою чергу - уразливість у відстоюванні своїх позицій в економічних суперечках.

В наслідок цього весь світ стає свідком виникнення і загострювання серйозних розбіжностей між США і Західною Європою (НПРО, Кіотський протокол, висока ймовірність початку воєнної операції проти Іраку, вимога імунітету для американських миротворців при розгляді злочинів у Міжнародному кримінальному суді ООН і т.ін.), ескалації американського унілатералізму, зневаги до чужих поглядів та інтересів, у тому числі і найближчих європейських союзників. Єдиний у минулому Захід останнім часом усе більше розмежовується на США, з одного боку, і Західну Європу, з іншого. Розмова, природно, йде не про протистояння, а про розбіжності в поглядах і розбіжності інтересів, що намітилися і підсилюються, насамперед, в економічній сфері, а також політичного і світоглядного характеру. При цьому, роздвоєння є не однобічним, наприклад, тільки з боку Сполучених Штатів або з боку ЄС, а обопільним. Віддалення Старого Світу від Нового було б правильно зв'язати з західноєвропейськими ініціативами, спрямованими на знаходження більшої економічної і політичної самостійності, а дистанціюванню США від Західної Європи сприяє американський унілатералізм.

Російський фактор в просторі Росія і два Заходи

У 1991 році Москва з центра наддержави перетворилася в столицю країни з потенціалом, що складає приблизно половину від колишнього. Приблизно ще половину економічного й оборонного потенціалу Росія втратила за період перших семи років реформ. У цей же час Кремль розгубив більшість старих союзників, не компенсувавши цю втрату придбанням нових. Природним наслідком такого розвитку подій було і зменшення ролі Росії на міжнародній арені. Тенденції свідчили про неминучий економічний колапс, утрату політичного контролю і, як наслідок, неминучу територіальну дезинтеграцю країни. Політологи розмірковували про те, яким буде «світ після Росії», а здійснення вищеописаного сценарію не викликало сумнівів і було питанням часу.

Останні три-чотири року змусили переглянути цей прогноз. Керівництво країни, незважаючи на неминучі помилки, зберегло територіальну цілісність Росії, зробило ряд кроків по підвищенню керованості державою, стабілізувало ситуацію в економіці. Країни Західної Європи, ЄС як єдиний суб'єкт, США, не говорячи вже про менш впливових гравців міжнародної політики, змушені враховувати думку Росії навіть тоді, коли хотілося б її не помічати. Однак не всі впливові російські політичні кола і фінансово-промислові групи, включаючи найближче оточення В.Путина, уявляють собі майбутнє Росії таким, яким його бачить російський президент: “Россия будет великой или никакой”, а навіть ті, що погоджуються з ним, часто інтерпретують його по-своєму.

Ці сили по зовнішньополітичній спрямованості можна умовно розділити на три групи порівнянної впливовості на генеральний курс:

1. Відновлення статусу великої держави з опорою, насамперед, на внутрішні ресурси і за допомогою м'якої економічної реінтеграції більшої частини територій, що входили до складу царської Росії і СРСР у поєднанні з обачною політикою на західному напрямку, що не виключає економічне співробітництво, в основному, в енергетичній сфері. Іншими словами, збереження прихильності схемі «Захід проти Сходу»;

2. Відновлення статусу великої держави за допомогою західної економічної допомоги (насамперед за рахунок залучення інвестицій) з наступною інтеграцією в західні економічні і політичні інститути. При цьому політика стосовно країн СНД носить залишковий, другорядний характер або такий, що припускає змушене реагування на проблеми або загрози, що виникають. Схема «багата Північ проти бідного Півдня». Мається на увазі, що Росія є або стане у найближчому майбутньому частиною «багатої Півночі»;

3. Продовження курсу раннього “Єльцина-Козирєва”, що неминуче призвів би у свій час до «входження на Захід вроздріб» і втрати суб'єктності Росії як цілісної суверенної держави.

В даний час курс Кремля є здебільшого поєднанням і почерговою перевагою перших двох стратегій, а третя, в основному, виявляється як витрати менеджменту кадрів, що уособлюють початковий період ліберальних реформ. Аналіз останніх ініціатив російського президента, його інтерв'ю і прес-конференцій дає підставу вважати, що В.Путін має намір у найближчі роки зосередитися на внутрішніх проблемах, насамперед, економічного плану, а всі зовнішньополітичні дії покликані забезпечити стабільні і безпечні зовнішні умови для здійснення цієї мети. Якщо ми правильно розуміємо наміри російського президента, то його зовнішньополітична активність в американському напрямку носить «запобіжний» характер. З цих же позицій треба розглядати досягнення Росією формули “19+1” у співробітництва з НАТО, яка була спробою Кремля одержати можливість блокування євроатлантичних ініціатив, несумісних з російськими національними інтересами. Таким же чином ми інтерпретуємо допомогу Росії Сполученим Штатам в центральноазіатській частині її анти терористичної операції. Іншими словами, його діяльність у відношенні Вашингтона має своєю метою розв'язання проблем, які не терплять зволікання чи гальмують економічний розвиток. Активність же в європейському напрямку вирішує реальні завдання поглиблення поточного і перспективного економічного і, меншою мірою, політичного співробітництва.

Україна в «бермудському трикутнику»

Україна, як і раніше, знаходиться в «бермудському трикутнику», відчуваючи на собі вплив трьох основних центрів сили: єдиної наддержави-США, єдиної Європи, що стає усе більш незалежною від Сполучених Штатів, і Росії, що відновлює свій потенціал. На сьогоднішній день, однак, ситуація докорінно відрізняється від тієї, яка мала місце 5-10 років тому. Змінилися як взаємини полюсів один з одним, так і їхнє відношення до України, а в деякому сенсі і баланс сил. Незалежно від різних сценаріїв Україні, очевидно, прийдеться мати справи з різними факторами передбачуваності, причому західний вектор неминуче розпадається на західноєвропейську й американську складові.

Найбільш передбачуваним, на наш погляд, буде європейський фактор у силу сталості європейських цінностей, достатньої стабільності політичних і економічних інститутів Західної Європи, відсутності розбіжностей у поглядах на питання європейської безпеки принципового і нездоланного характеру в більшості її компонентів. Важливою обставиною при цьому є доброзичливе в цілому відношення ключових західноєвропейських держав, як до України, так і до Росії протягом тривалого періоду. Навіть у часи “холодної війни” відносини СРСР і Європи за винятком, можливо, Великобританії, не несли на собі відбиток такого непримиренного характеру, як аналогічні зі Сполученими Штатами.

Як би екстравагантно це не виглядало, найменш передбачуваною нам уявляється логіка подальших дій США. Не завжди обміркована зовнішня політика єдиної наддержави як у попередні десятиліття, так і в останні роки призвела до появи по всьому світу недоброзичливців і відкритих ворогів Сполучених Штатів, що здатні загрожувати США асиметричним чином. Протидії Вашингтона цим загрозам усередині країни і за її межами часто однаковим образом погрожують демократичному іміджеві Нового Світу і ставлять під сумнів самі основи американського способу життя. Численні проблеми, що накопичилися за останні роки, в американській економіці (перегрів фондового ринку і величезна кількість зловживань у цій області, проблеми американського долара як засобу внутрішніх платежів і одночасно світової резервної валюти і т.ін.) загрожують статусові США як суспільства споживання і загального благоденства. Спроби нової Адміністрації врятувати положення не завжди є зваженими й адекватними. Одночасно з цим Вашингтон утрачає підтримку ключових європейських столиць, що вважають більшість з останніх американських ініціатив помилковими і небезпечними. Очевидно також, що збереження курсу, до якого Україну підштовхували Сполучені Штати в попередні роки, веде до витіснення нашої країни в “сіру зону”. Яскравою ілюстрацією реалізації такого сценарію є нинішнє положення Грузії і почасти Азербайджану. Ретрансляція американської позиції у відношенні свого сусіда - Росії, більш сильного в політичних відносинах і важливого економічного партнера, зовсім необов'язково є гарантією економічного процвітання і політичної стабільності.

Різна правдоподібність участі України і Росії в європейських оборонних ініціативах

На жаль, ми вимушені констатувати, що Україна на сьогоднішній день не має достатніх можливостей для повноцінного воєнно-політичного і військово-технічного співробітництва в рамках європейських оборонних ініціатив. З іншого боку, при ближчому розгляді більшість з перешкод до такого співробітництва мають економічний характер. У спадщину від СРСР Україні дісталася значна частина радянського ОПК, однак економічна ситуація не дозволяє підтримувати загальносоюзні потужності на колишньому рівні, не говорячи вже про їхній розвиток. З цієї ж причини Європа не схильна розглядати нашу країну як важливого партнера у воєнно-політичній сфері. У нашої країни є в запасі кілька років, у які доцільно зосередитися на найбільш гострих питаннях економічного розвитку, що у випадку успіху дозволить вирішити більшість проблем не тільки зовнішньополітичного, але й внутрішнього характеру.

Трагедія 11 вересня стала поворотним моментом у відносинах США і Заходу, з одного боку, і Росії - з іншого. Відбувся несподіваний і крутий поворот: Росія певний період була одним з головних партнерів (після Великої Британії - союзника США) по антитерористичній коаліції, відтіснивши на задній план західноєвропейських союзників по НАТО. З цілого ряду об'єктивних причин участь Росії в антитерористичних заходах була в той час більш активною, ніж українська. Росія з самого початку беззастережно підтримала будь-які дії США у рамках боротьби з терором, що з'явилося несподіванкою для багатьох і російських і міжнародних експертів. Висока дипломатична активність Росії, що почалася з приходом В.Путіна і посилюється по цей день, викликає серед російських і закордонних експертів суперечливі емоції. Наприклад, такі авторитетні експерти в галузі міжнародних відносин, як Г.Кіссінджер і З.Бжезинський закликають ставитися до російського руху назустріч з побоюванням або навіть не допускати зближення, що намітилося, Росії з Заходом. Ускладнює і без того непросту ситуацію і той факт, що крім недовіри з боку Заходу до щирості прозахідних ініціатив і демаршів Путіна, має місце різка критика в середині Росії з боку націонал-патріотичних політичних кіл і силових структур.

З одного боку, Росія з багатьох причин є для Європи більш важливим партнером ніж Україна, з іншого, - Москва спромоглася зберегти можливості для забезпечення своєї безпеки власними силами. Наслідком цього є більша незалежність в формуванні власних зовнішньополітичних ініціатив чи підтримці демаршів інших центрів сили, або протидії їм. Можливості України в цій сфері є більш обмеженими, а зацікавленість в існуванні надійних союзників більш виразною. Разом з цим, американський вплив все більше стає для України дестабілізуючим, а європейський та російський - більш передбачуваним, хоч і не обов'язково позитивним. В таких випадках винними бувають, як правило, обидві сторони і вирішення конфлікту може бути досягнуто шляхом консультацій і переговорів.

Приймаючи до уваги все вищевикладене спробуємо підвести деякий підсумок, скласти найбільш ймовірний, на наш погляд, прогноз розвитку подій і визначити їхні можливі наслідки для нашої країни.

Висновки і рекомендації

1. Сьогодні ні Україна, ні Росія не розглядаються Європою як рівні партнери. Перш за все, це обумовлено економічною слабкістю обох країн у порівнянні з державами Західної Європи. Саме цим обумовлені рішення про відкладення розгляду прийняття України до ЄС. Ще зовсім недавно питання вступу до ЄС було пов'язане із членством в НАТО. Зараз цей зв'язок не є таким категоричним. У свій час (1998 рік) розглядалася можливість прийняття Естонії в ЄС без членства її в НАТО, і для Туреччини воно не стало вирішальним. Досвід показує, що складність європейських процедур не може бути перешкодою для співробітництва, якщо має місце обопільна зацікавленість і стає нездоланною перешкодою, якщо ця умова не дотримується, або є певне неприйняття як потенційного конкурента.

2. Для України було б доцільним зосередитися в першу чергу на питаннях євроінтеграції, органічною складовою якої є й перспективні європейські оборонні проекти. При цьому, природно, перед прийняттям рішень стратегічного рівня необхідно брати до уваги особливості політичної кухні і тенденції, що змінюються.

3. Американська присутність у Європі є порівняно недавньою. Не можна виключати з розгляду і такий варіант, що Сполучені Штати будуть змушені повернутися до політики деякого ізоляціонізму, до чого тяжіє ряд американських консервативних політиків. У цьому випадку Україна виявиться один на один з Європою і Росією, своїми найближчими сусідами і головними економічними партнерами. Україна ближче до Європи, ніж до США, у географічному, економічному та культурному відношенні. Те ж саме можна сказати і про Росію. У цьому - основа для досягнення консенсусу і підстави для відмови від «м'якої конфронтації» між Україною і Росією, яку схильні підтримувати Сполучені Штати

4. Російський фактор має вирішальне значення для економічного розвитку України і в контексті значимості є порівнянним з європейським, а, можливо, за його впливовістю і переважаючим.

5. Для Росії український фактор є порівнянним за важливістю з західноєвропейським. Росія зацікавлена в тому, щоб на її південно-західних кордонах знаходився, якщо не вірний союзник, то хоча б добрий сусід і надійний економічний партнер. З іншого боку, російський бізнес, який могутніший за український і краще орієнтується в діловому просторі, ніж західний, має свої інтереси на українському ринку, що можуть вступати в конфлікт з нашими національними інтересами.

6. Для того, щоб протидіяти недобросовісній конкуренції, демпінгові, протистояти економічному (що часом переходить у політичний) тискові, необхідно мати достатній економічний потенціал і ясно усвідомити власні інтереси. Якщо для виконання останньої умови досить кваліфікованого експертного аналізу і політичної волі, то підвищення економічного потенціалу являє собою більш складне, трудомістке завдання, вирішення якого потребує тривалого часу. Для цього, на наш погляд, необхідно переоцінити досвід співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями, насамперед, МВФ і ревізувати англо-американську концепцію невтручання держави в економічну політику (так звані концепції «невидимої руки ринку» і «laissez-faire»). Досвід країн Вишеградської групи як і власний досвід перших років самостійності показує, що буквальне і некритичне дотримання західних рекомендацій перетворює національну економіку в несамостійну філію транснаціональної.

7. На наш погляд, Україні, більше підходять соціально-ринкова скандинавська або австро-німецька, так звана «рейнська» модель «загального блага» замість англосаксонської «особистої вигоди». Такий підхід не суперечить стратегічному курсу на євроінтеграцію і не завдасть шкоди відносинам з нашими сусідами, але у випадку успішної реалізації Україна зможе вести переговори з більшості питань, що її хвилюють, на рівних . Це, з одного боку, дозволить увійти до Європи не на правах Румунії або Албанії, а на тих умовах, за яких у свій час приєднувалася до ЄС Греція, а з іншої-перешкодить поглинанню української економіки російським бізнесом і, крім того, зменшить залежність України від мінливої зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної кон'юнктури.

8. У залежності від того, яка з європейських ідентичностей одержить верх, НАТО і європейські оборонні проекти будуть, або конкуруючими, альтернативними одне одному, або взаємодоповнюючими оборонними структурами, справді європейськими тільки формально.


Copyright © 2002 by DB NISS