Зміна відносин між Росією і Заходом: наслідки для України

(Аналітична записка)

 

Що змінилося?

Під зміною відносин між Росією і Заходом ми маємо на увазі, насамперед, зближення позицій Москви і Вашингтона, що відбулося в результаті трагедії 11 вересня 2001 року. Саме це зближення може мати для нашої країни самі серйозні наслідки, як у самий найближчий час, так і позначитися на характері розвитку України не тільки в доступному для огляду майбутньому, але й у довгостроковій перспективі. Від правильності оцінки змісту і значення трансформації взаємин між державами, що протистояли в часи "холодної війни", буде залежати знак цих наслідків: плюс або мінус. Тим часом, у рядах вітчизняних і закордонних експертів і аналітиків панує більшою мірою замішання і розгубленість, а ті з них, хто висловлюється рішуче і безапеляційно, часто наполягають на оцінках, що суперечать одна одній. Викликано це, очевидно, довгою і складною історією відносин Сходу і Заходу в минулому і швидкоплинністю, глобальністю і непередбачуваністю подій, що відбуваються зараз. Ця метаморфоза у взаєминах між Росією і США була настільки несподіваної для більшості спостерігачів, що багато хто з них запідозрили в ній якийсь підступ або з боку Кремля, або з боку Білого Дому. Хоча більша частина підстав для таких підозр черпається зі старих запасів часів "холодної війни", вони, проте, виглядають досить обґрунтованими і спираються на випробуваний фундамент геополітичних і цивілізаційних схем. У тому випадку, якщо побоювання виявляться небезпідставними, геополітичний інструментарій З.Бжезинського і Г.Кіссинджера, теорія А.Тойнбі і концепція "зіткнення цивілізацій" С.Хантингтона в черговий раз доведуть свою як наукову, так і прикладну спроможність. Якщо ж ці підозри суть продукт старих підходів в умовах реальності, що докорінним чином змінилася, то це буде означати, що ми дійсно стоїмо на порозі принципово нового мироустрою, у якому немає місця інерції "холодної війни".

Перш ніж приступити до розгляду важливого, але значною мірою локального питання, що винесений в заголовок нашого невеликого дослідження, необхідно, на нашу думку, трохи розширити поле аналізу як у географічному, так і в хронологічному розумінні, і коротко розглянути ряд нерозривно пов'язаних з цією темою питань.

Союзники по Антигітлерівській коаліції і непримиренні вороги у "холодній війні"

Згадана вище підозрілість і недовірливість обумовлена тим, що новітня історія не знає прикладів тривалого і рівного співробітництва Заходу і Росії.[1] Союзницькі відносини по антигітлерівській коаліції між США і Великобританією, з одного боку, і Радянським Союзом, - з іншого, були багато в чому змушеними й обумовлені екстраординарними обставинами, диктувалися безвихідністю ситуації. У такому ж ступені змушеними були поступки Москві з боку Лондона і Вашингтона при розділі сфер впливу в післявоєнній Європі між країнами-переможницями. Заднім числом ці поступки були визнані помилковими і надмірними, а під причиною їхнього допущення мався на увазі, зокрема, стан здоров'я Ф.Д.Рузвельта і пов'язана з цією обставиною передбачувана недієздатність тодішнього президента США. "Холодна війна", що почалася незабаром після спільного розгрому країн Осі, була почата для виправлення цієї помилки, а також ставила своєю метою перешкоджання експортові комунізму і протидію радянській загрозі. При цьому необхідно відзначити, що післявоєнна конфронтація була значно більш жорсткою, ніж довоєнна, а пов'язано це було, очевидно, з популярністю СРСР у Європі і світі, яка значно зросла в період ІІ Світової війни. З іншої боку залізної завіси це сприймалося як погроза існуванню західних цінностей - ліберальної демократії і вільного ринку - і як перешкода до здобуття цивілізаційної перемоги Вільного світу над альтернативними версіями державного устрою. У залежності від мінливих обставин напруженість у відносинах наддержав у післявоєнний період зростала і знижувалася, - наприклад, під час Карибської кризи увесь світ стояв на грані тотальної ядерної війни, - але ніколи не зникала остаточно. У 70-ті роки після укладення двома сторонами декількох міжнародних угод відбулося чергове зниження напруженості, але прихід республіканської адміністрації Р.Рейгана знову призвів до загострення конфронтації. Надія на закінчення "холодної війни" з'явилася з початком перебудови і зміцнилася зі зникненням імперії зла, оксамитовими революціями в Центральній і Східній Європі, здобуттям незалежності новими незалежними державами, у тому числі й Україною. У свою чергу це давало підстави сподіватися на припинення смертельно небезпечного не тільки для головних учасників конфлікту і їхніх союзників, але і для всього світу, ядерного протистояння.

Ретроспектива особливостей політики Заходу у відношенні пострадянських Росії й України

Ейфорія і акцентований оптимізм у прогнозах на майбутнє Великої Європи і відчуття можливості організації нового мироустрою були характерні як для керівників держав і центрів прийняття рішень, так і для переважного числа рядових громадян країн, що знаходились по різні боки колишньої залізної завіси .

Нові незалежні держави на місці колишнього СРСР з'явились в період перебування у влади в США республіканської адміністрації Дж.Буша-старшого. Прийнято вважати, що як у зовнішній, так і у внутрішній політиці республіканці і демократи діють виходячи з різних передумов і з цієї причини політика "слонів" і "ослів" має принципові відмінності. Республіканська партія асоціюється, як правило, з більш консервативними підходами, схильна до деякого ізоляціонізму, тобто внутрішні пріоритети мають для неї більшу вагу в порівнянні з цінністю зовнішніх ініціатив, але в зовнішній політиці поводиться більш жорстко і прямолінійно. Демократична партія, навпроти, схильна до глобалізму, прагненню до м'якого, але наполегливого поширення західних цінностей на неохоплені проамериканськими настроями і незаймані західним впливом території. Якоюсь мірою це дійсно так. Наприклад, Джордж Буш у свій час застерігав українське керівництво від "суїцидального націоналізму", тобто сумнівався в доцільності виходу України зі складу СРСР. У цьому американського президента підтримувала і М.Тетчер, яка крім стурбованості українським питанням також виявляла заклопотаність у зв'язку з можливістю возз'єднання Німеччини і можливих негативних наслідків, пов'язаних з цим проектом. Однак ці відмінності являють собою, на наш погляд, різні підходи в способах реалізації, засобах, але не свідчать про розбіжності в питаннях цілей зовнішньої політики взагалі і стратегії у відношенні пострадянських держав зокрема.[2]

Побажання, що висловлюються в минуле десятиліття Заходом на адресу пострадянських держав (або вимоги, що пред'являються), спрощено виглядають у такий спосіб. Ліберально-демократичний устрій політичної і ліберально-ринкове - економічної систем держави. Як засоби досягнення і виконання цих двох умов пропонуються заходи, що були випробувані в цивілізованих країнах , наприклад, забезпечення принципу розподілу влади, наявність незалежних ЗМІ, створення сприятливих умов для західних інвестицій і відкритість привабливих підприємств або цілих галузей економіки для приватизації іноземними компаніями і т.ін. Ще одною важливою вимогою, що не озвучується офіційними особами, але завжди мається на увазі в їхніх виступах і часто є присутньою у документах для внутрішнього користування, є стійка прозахідна орієнтація. Характер двосторонніх відносин Заходу і нових незалежних держав наводить на думку про те, що остання вимога має вищий пріоритет серед інших, а її недотримання знецінює успіхи на інших напрямках, наприклад, досягнення економічної і політичної стабільності або навіть сталого економічного розвитку.

Поряд з переліченими вище умовами Захід був у значній мірі стурбований питаннями власної безпеки. Розглядаючи простір колишнього СРСР у цьому ракурсі Західну Європу і США більше за все турбували питання, пов'язані з ядерною безпекою. Сполучені Штати наголошували на контролі над ядерними арсеналами: збереження ядерного статусу тільки за Росією, транспарентність, дотримання режиму нерозповсюдження, надання фінансової допомоги на скорочення стратегічних озброєнь і т.ін. Для Європи до цих питань додавалися проблеми, пов'язані з закриттям Чорнобильської АЕС і станом подібних потенційно небезпечних об'єктів.

Особливості взаємин пострадянських України і Росії

Характер взаємин колишніх радянських республік між собою і, зокрема, особливості двосторонніх відносин України і Росії в значній мірі визначалися зовнішніми факторами, насамперед, політикою Заходу, переважно США. У свою чергу політика Вашингтона по відношенню до нових незалежних держав мала наступні характерні риси.

Особлива увага з боку Заходу в її політиці стосовно пострадянських держав приділялася Росії, як країні, що у географічному сенсі займає більшу частину пострадянського простору, має саму велику в абсолютних показниках - хоча і не саму успішну у відносних - економіку в регіоні, багатої природними ресурсами, єдиною ядерною державою на території колишнього СРСР. Сукупністю всіх цих якостей, а також наявністю в Росії численних звичайних збройних сил було обумовлене відношення до неї Вашингтона й основних (впливових) європейських столиць, як до джерела потенційних ризиків і єдиній країні, здатної знищити західну цивілізацію фізично.

Другою з пріоритетності в зовнішній політиці Заходу серед країн СНД без перебільшення можна назвати Україну, як державу, що займає ключове в геополітичному сенсі і з погляду європейської безпеки географічне розташування, державу, що володіє значними - і альтернативними Росії - транзитними можливостями, має другий після Росії демографічний, економічний, військово-технічний і т.п. потенціали. Протягом майже всього десятиліття серед інших існуючих стосовно України мав перевагу підхід З.Бжезинського, що полягав у тому, що Україна повинна допомогти Росії звикнути до статусу ненаддержави. З боку США заохочувалася м'яка конфронтація між Росією й Україною, підтримувалися проекти, у яких Україна потенційно могла б відігравати роль, що раніше була зарезервована тільки за Росією, Київ підштовхувався до озвучування тих ініціатив, що могли бути сприйняті Москвою, як недоброзичливі або провокаційні. Таким чином, по-перше, Україна виконувала роль фактора, що стримує потенційні імперські амбіції Росії, а по-друге, виконувалися умови геополітичної аксіоми того ж доктора Бжезинського, що без України Росія не має шансів стати великою державою.

З іншого боку, у відповідь на лояльність офіційної позиції Москви до Заходу за Росією визнавалося право значної волі дій на всьому пострадянському просторі за винятком країн Балтії, тоді як керівництвам колишніх "молодших братів" робилися натяки на необґрунтованість таких претензій з боку колишнього "старшого брата".

Формування нових підходів у зовнішній політиці адміністрації Дж.Буша-молодшого, нова стратегія у відношенні пострадянського простору

За винятком сумбурного в багатьох відношеннях першого року незалежності й аж до обрання президентом США Дж.Буша-молодшого колишнім радянським республікам доводилося мати справа з демократичною адміністрацією Б.Клінтона. Передвиборна кампанія республіканців була багато в чому побудована на критиці зовнішньої політики попередників, у тому числі й у відношенні країн СНД. Критикувалися, втім, не стільки принцип широкого залучення Сполучених Штатів у європейські справи взагалі й у процеси на пострадянському просторі зокрема або стратегічні інтереси в цьому регіоні, скільки відсутність задовільних результатів такої політики. Наприклад, радник американського президента К.Райс кваліфікувала політику демократів стосовно Росії і її найближчих сусідів, як "щасливе воркування", а результатом такої "порочної практики" з'явилася, на її думку, поголовна корупція в середовищі пострадянських еліт і фіктивний характер реформ в економічній і політичній сферах. Обтічна і витончена політична риторика демократів почала змінюватися прямолінійними "ковбойськими" демаршами на грані ультиматумів. Цей часом незграбний, але могутній напір повинний був по всіх ознаках неминуче призвести до поновлення жорсткої конфронтації Заходу як із новою Росією, що почала приходити до тями, так і з іншими колишніми радянськими республіками, тиск на еліти яких усе більш походив на втручання у внутрішні справи суверенних держав. З іншого боку, неправильно було б, на наш погляд, говорити про зміну цілей американської зовнішньої політики. Скоріше, відбулася заміна декорацій, форми при незмінному в стратегічному сенсі змісті.

Теракти 11.09 і нова роль Росії, Україна знову перед вибором

Трагедія 11 вересня стала поворотним моментом у відносинах США і Заходу в цілому, з одного боку, і Росії, з іншого. Відбувся несподіваний і крутий поворот: Росія стає одним з головних партнерів (можливо, союзників) США по антитерористичній коаліції, відтіснивши на задній план західноєвропейських союзників по НАТО. По цілому ряду причин участь Росії в антитерористичних заходах є в даний час більш активним, чим українське, і навіть, чим західноєвропейське. Росія із самого початку беззастережно підтримала будь-які дії США і її союзників у рамках боротьби з терором, що з'явилося несподіванкою для багатьох і російських і міжнародних експертів. Висока дипломатична активність Росії, що почалася з приходом В.Путіна і посилюється по цей день, викликає серед російських і закордонних експертів суперечливі емоції. Події відбуваються з такою швидкістю, що аналітики, що представляють ті самі дослідницькі центри, що дотримують однакових переконань і лобіюють ті самі проекти, все частіше приходять в оцінці тих або інших зовнішньополітичних ініціатив з російської сторони до протилежних висновків. Можливо, це свідчить про те, що Москва в особі президента Росія веде якусь складну зовнішньополітичну гру, кінцева мета якої відома, можливо, одному тільки В.Путіну і може бути його найближчому оточенню.[3] Ускладнює і без того непросту ситуацію і той факт, що крім недовіри до щирості прозахідних ініціатив і демаршів Путіна з боку Заходу має місце різка їхня критика усередині Росії з боку націонал-патріотичних політичних кіл і силових структур.

У зв'язку з цим, позиція України, особливо в тій її частині, що декларується офіційно, повинна мати максимально зважений і ретельно прорахований характер.

Феномен роздвоєння Заходу (два замість одного)

В останні два роки увесь світ є свідком виникнення і загострювання серйозних розбіжностей між США і Західною Європою (НПРО, Кіотський протокол, висока імовірність початку воєнної операції проти Іраку, вимога імунітету для американських миротворців при розгляді злочинів у Міжнародному кримінальному суді ООН і т.ін.), ескалації американського унілатералізму, зневаги чужими думкою й інтересами, у тому числі і найближчих європейських союзників.

Єдиний у минулому Захід останнім часом усе більше розмежовується на США, з одного боку, і Західну Європу, з іншого. Розмова, природно, йде не про протистояння, а про розбіжності в поглядах і розбіжності інтересів на ряд питань, що намітилися і підсилюються, насамперед, в економічній сфері, а також політичного і світоглядного характеру. При цьому, роздвоєння є не однобічним, наприклад, тільки з боку Сполучених Штатів або тільки з боку ЄС, а обопільним. Віддалення Старого Світу від Нового було б правильно зв'язати з західноєвропейськими ініціативами, спрямованими на знаходження більшої економічної і політичної самостійності, а дистанціюванню США від Західної Європи сприяє американський унілатералізм[4] .

Можливі варіанти подальшого розвитку подій, їхній вплив на Україну й адекватне реагування на нові виклики

Приймаючи до уваги все вищевикладене спробуємо підвести деякий підсумок, скласти найбільш ймовірний, на наш погляд, прогноз розвитку подій і прорахувати їхні можливі наслідки для нашої країни. Незалежно від різних сценаріїв Україні, очевидно, прийдеться мати справи з факторами різного ступеня передбачуваності, причому західний фактор неминуче розпадається на свою західноєвропейську й американську складову.

Найбільш передбачуваним, на наш погляд, буде європейський фактор у силу сталості європейських цінностей, достатньої стабільності політичних і економічних інститутів Західної Європи, відсутності розбіжностей у поглядах на питання європейської безпеки принципового і нездоланного характеру в більшості її компонентів. Важливою обставиною при цьому є доброзичливе в цілому відношення ключових західноєвропейських держав, як до України, так і до Росії протягом тривалого терміну.[5]

Як би екстравагантно це ні виглядало, найменш передбачуваною нам уявляється логіка подальших дій США. Не завжди продумана зовнішня політика єдиної наддержави як у попередні десятиліття, так і в останні роки призвела до появи по всьому світу недоброзичливців і відкритих ворогів Сполучених Штатів, що здатні загрожувати США асиметричним образом. Протидії Вашингтона цим загрозам усередині країни і за її межами часто однаковим образом погрожують демократичному іміджеві Нового Світу і ставлять під сумнів самі основи американського способу життя. Численні проблеми, що нагромадилися за останні роки, в американській економіці (перегрів фондового ринку і величезна кількість зловживань у цій області, проблеми американського долара як засобу внутрішніх платежів і одночасно світової резервної валюти і т.ін.) загрожують статусові США як суспільства споживання і загального благоденства. Спроби нової адміністрації врятувати положення не завжди є зваженими й адекватними ситуації. Одночасно з цим Вашингтон утрачає підтримку ключових європейських столиць, що вважають більшість з останніх американських ініціатив помилковими і небезпечними. З огляду на всі ці обставини для України було б доцільним зосередитися в першу чергу на питаннях євроінтеграції, відклавши інтеграцію в євроатлантичні структури на більш спокійні часи.

Що стосується російського фактора, то в сенсі передбачуваності він займає проміжне положення між європейським і американським, а в сенсі значимості є порівнянним з європейським, а можливо по впливовості його і переважаючий. Приймаючи до уваги високий ступінь невизначеності майбутньої стратегії Москви коротко розглянемо кілька спрощених сценаріїв.

Перший сценарій. Москва дотримується акцентовано прозахідної й одночасно послідовно антиукраїнської позиції. На практиці у відношенні України це буде означати повернення до періоду, коли російське МЗС очолював А.Козирєв. У тому випадку, якщо доля України буде Заходові байдужа, а Росія шляхом консолідації суспільства, відновивши свій потенціал, на прийнятних для себе умовах інтегрується у світову економіку і поверне собі статус впливового гравця на світовій політичній арені, Україна буде витиснута на периферію світової політики й економіки, потрапить у так звану "сіру зону".

Другий сценарій. Росія переходить до стратегії ізоляціонізму, тобто проводить помірковано або акцентовано антизахідну й одночасно антиукраїнську політику.

Третій сценарій. Повернення до імперської політики дореволюційного або радянського зразку, що буде означати перехід до стратегії, яка буде сполучати залучення України й інших пострадянських держав у сферу свого впливу й антизахідну позицію в зовнішній політиці.

Четвертий сценарій. Збереження колишнього курсу стосовно Заходу і стійко доброзичлива, рівноправна, взаємовигідна політика стосовно України й інших сусідів.

Перший сценарій коментарів не потребує, другий же і третій при всіх можливих плюсах і мінусах буде означати виникнення нових або реанімацію старих розділових ліній, що буде мати наслідками поновлення конфронтації і повернення до духу "холодної війни". Звичайно, необхідно усвідомлювати, що в будь-якому випадку дійсність буде набагато складніше представлених спрощених схем, з цієї ж причини наївно було б розраховувати на точну відповідність реальності якого-небудь з наведених вище сценаріїв у чистому вигляді. Однак, на наш погляд, найбільш ймовірним є наступний (якоюсь мірою інтегральний) варіант, що поєднує у собі елементи третього, укоріненого в історії, і четвертого, ідеального у всіх відношеннях, але утопічного сценарію.

Аналіз останніх ініціатив російського президента, його інтерв'ю, прес-конференцій дає підставу вважати, що В.Путін має намір у найближчі роки зосередитися на внутрішніх проблемах, насамперед економічного плану, а всі зовнішньополітичні дії покликані забезпечити стабільні і безпечні зовнішні умови для здійснення цієї мети. Якщо ми правильно розуміємо наміри російського президента, то його зовнішньополітична активність в американському напрямку носить "запобіжний" характер. Іншими словами, його діяльність у відношенні Вашингтона має своєю метою розв'язання проблем, які не терплять зволікання чи гальмують економічний розвиток. Активність же в європейському напрямку вирішує реальні задачі поглиблення поточного і перспективного економічного і, у меншому ступені, політичного співробітництва.

У цьому сенсі український фактор для Росії є порівнянним по важливості з західноєвропейським. Росія зацікавлена в тім, щоб на її південно-західних кордонах знаходився, якщо не вірний союзник, то хоча би добрий сусід і надійний економічний партнер. З іншого боку, російський бізнес, що є більш могутнім у порівнянні з українським і краще орієнтується в українському діловому просторі, ніж західний, має свої інтереси на українському ринку, що можуть вступати в конфлікт із нашими національними інтересами й інтересами українського бізнесу.

Для того, щоб мати можливість протидіяти недобросовісній конкуренції, демпінгові, протистояти економічному (що часом переходить у політичний) тискові, необхідно мати достатній економічний потенціал і ясно усвідомити власні інтереси. Якщо для виконання останньої умови досить кваліфікованого експертного аналізу і політичної волі, то збільшення економічного потенціалу являє собою завдання більш складного, трудомісткого і потребуючого певного часу. Для цього, на наш погляд, необхідно переоцінити досвід співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями, насамперед, МВФ і піддати ревізії англо-американську концепцію невтручання держави в економічну політику (так звані концепції "невидимої руки ринку" і "laissez-faire"). Досвід країн Вишеградської групи показує, що дослівне і некритичне дотримання західним рекомендаціям перетворює національну економіку в несамостійну філію транснаціональної. Очевидно, Україні більше підходить соціально-ринкова скандинавська або австро-німецька, так звана "рейнська" моделі "загального блага" замість англосаксонської "особистої вигоди". Такий підхід не входить у суперечність зі стратегічним курсом на євроінтеграцію і не нанесе шкоди відносинам з нашими сусідами, зате у випадку успішної його реалізації Україна зможе вести переговори по більшості хвилюючих її питань на рівних . Це, з одного боку, дозволить ввійти в Європу не на правах Румунії або Албанії, а на тих умовах, за яких у свій час приєднувалася до ЄС Греція, а з іншої, перешкодить поглинанню української економіки російським бізнесом і, крім того, зменшить залежність України від мінливої зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної кон'юнктури.

[1] Під Росією у даному випадку ми маємо на увазі Російську імперію - СРСР - Російську Федерацію, а під Заходом - Західну Європу і Північну Америку, перш за все США

[2] Заява американського президента не була викликана українофобством і не була свідченням відмовлення Україні в праві на незалежність, а свідчила про побоювання, що для цього ще не прийшов час і може виникнути конфлікт за прикладом боснійського. Але тільки в даному випадку це був би конфлікт між двома державами, що володіють ядерною зброєю, de jure і de facto ядерною Росією і de facto ядерною Україною. Щоб загалом уявити собі наслідки розвитку подій за подібним сценарієм, можна згадати недавнє нетривале загострення індо-пакистанських відносин, що тримало в напрузі весь світ

[3] Наприклад, такі авторитетні експерти в галузі міжнародних відносин і одночасно фахівці з Росії, як Г.Кіссинджер і З.Бжезинський закликають ставитися до російського руху назустріч з побоюванням або навіть не допускати зближення, що намітилося, Росії з Заходом.

[4] Фактично, Сполучені Штати приймають до уваги точку зору своїх союзників тільки в тих випадках, коли не можуть обійтися без їхньої допомоги. В інших обставинах позиція європейців ігнорується

[5] Навіть у часи "холодної війни" відносини СРСР і Європи не несли на собі відбиток такого непримиренного характеру, за винятком, можливо, Великобританії, як аналогічні зі Сполученими Штатами


Copyright © 2002 by DB NISS