Політика і час,
№ 7-8, 2006 рік, сс.10-20.

"Позашлюбна" військова присутність

О.Їжак

Російська військова присутність в Україні - це комплексне явище, яке не можна зводити виключно до тимчасового базування Чорноморського флоту Російської Федерації (ЧФ РФ). В Україні існують й інші об'єкти, які хоча й мають відмінний статус порівняно з об'єктами ЧФ РФ, але тим не менше служать переважно російським військовим інтересам. До таких можна віднести об'єкти системи попередження про ракетній напад і контролю космічного простору (СПРН і СККП) й арсенали, на яких у радянські часи зберігалась ядерна зброя (так звані об'єкти "С").

Між Україною та Російською Федерацією не існує зобов'язань колективної оборони. Відтак, російську військову присутність в Україні не можна порівнювати ані з американською військовою присутністю в Європі, ані з будь-якими іншими прикладами екстериторіального базування, які існують у межах НАТО та ЄС. Військова співпраця в рамках європейських та євроатлантичних інститутів узаконена спільними цінностями та інтересами. На відміну, російська військова присутність в Україні, так би мовити, "позашлюбна". Світовий досвід дає і такі приклади, але, переважно, у вигляді спадщини колоніального минулого та намагань з боку колишніх колоній заробити на орендній платі за військові бази колишніх метрополій (випадки військової окупації - це окрема тема, яка тут не розглядається).

Російська військова присутність в Україні - це одночасно радянська військово-політична спадщина і інструмент сучасної економічної політики. З обох цих питань погляди України та Росії діаметрально протилежні: якщо для України радянське минуле - це просто історія, то для Росії - це певна модель для майбутнього (принаймні у деяких аспектах), і якщо суми відповідних виплат вважаються Росією цілком адекватними, то в Україні вони сприймаються як мізерні.

Так чи інакше, спільна риса об'єктів ЧФ РФ, української частини системи СПРН і СККП та об'єктів "С" полягає у тому, що їх нинішній статус значно більшою мірою задовольняє Росію, ніж Україну. Виходячи з цього, загальна політика України щодо російської військової приступності на найближчу перспективу має бути спрямована на досягнення симетрії відносин: умови цієї присутності повинні або однаково задовольняти, або однаково не задовольняти обидві сторони. Інакше, прийнятна для Росії, але не прийнятна для України ситуація може стати довічною.

Чорноморський флот Російської Федерації

Статус Чорноморського флоту Російської Федерації в Україні, його основні параметри, умови перебування та порядок розрахунків визначаються трьома основними документами: "Угодою між Російською Федерацією та Україною про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України" (Угода про статус ЧФ), "Угодою між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту" (Угода про поділ ЧФ) та "Угодою між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов'язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України" (Угода про розрахунки за ЧФ). Всі три були підписані у 1997 році і вступили у силу у 1999 році. Ці документи мають рамковий характер і при визначенні конкретних питань відсилають або до українського законодавства або до окремих угод між сторонами. Таких передбачено принаймні десять:

  • про умови спільного використання полігонів ЧФ РФ (передбачено статтею 8(3) Угоди про статус, але на сьогодні існує тільки документ протилежного спрямування - "Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про порядок використання полігонів бойової підготовки Військово-Морських Сил України військовими формуваннями Чорноморського флоту Російської Федерації" від 16 березня 2000 року);
  • про навігаційно-гідрографічне та гідрометеорологічне забезпечення мореплавства в Чорному та Азовському морях (передбачено статтею 8(5) Угоди про статус, додатком 2 до Угоди про розподіл і статтею 3 Угоди про взаєморозрахунки, однак відповідний документ досі не узгоджено);
  • про забезпечення безпеки польотів та аеронавігаційне обслуговування ЧФ РФ у повітряному просторі України (передбачено статтею 9(2) Угоди про статус та статтею 3 Угоди про розрахунки і реалізовано як "Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про використання силами та засобами Чорноморського флоту Російської Федерації повітряного простору України та повітряного простору над акваторією Чорного моря, де відповідно до міжнародних угод відповідальність за безпеку польотів та організацію обслуговування повітряного руху покладена на Україну" від 16 липня 1999 року);
  • про реконструкцію існуючих та створення нових радіоелектронних об'єктів ЧФ РФ (передбачено статтею 10(1) Угоди про статус та статтею 3(1) Угоди про розподіл, однак відповідний документ досі не узгоджено);
  • про виділення радіочастот для ЧФ РФ (передбачено статтею 10(2) Угоди про статус та статтею 3 Угоди про розрахунки і реалізовано як "Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про порядок використання Чорноморським флотом Російської Федерації радіочастотного ресурсу (спектра) на території України" від 16 березня 2000 року, яку подано на ратифікацію Верховній Раді 15 березня 2006 року);
  • про участь ЧФ РФ у соціально-економічному розвитку м. Севастополя (передбачено статтею 14(2) Угоди про статус і реалізовано як "Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про участь Російської Федерації в розвитку соціально-економічної сфери м. Севастополя та інших населених пунктів, в яких дислокуються військові формування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України" від 16 березня 2000 року);
  • про розрахунки з метою створення рівних соціально-економічних умов для громадян Росії на території України (передбачено статтею 22 Угоди про статус і реалізовано як "Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про порядок розрахунків в зв'язку з реалізацією військовослужбовцями Чорноморського флоту Російської Федерації, на території України, та членами їх сімей - громадянами Російської Федерації рівних з громадянами України прав на навчання в навчальних закладах загальної освіти, початкової, середньої та вищої професійної освіти, на прийом до дитячих дошкільних установ, а також на охорону здоров'я та інші види соціального обслуговування" від 16 березня 2000 року);
  • про розрахунки за об'єкти, що використовуються спільно (передбачено статтею 3 Угоди про розрахунки, однак відповідний документ досі не узгоджено);
  • про розрахунки за використання територіальних вод (передбачено статтею 3 Угоди про розрахунки, однак відповідний документ досі не узгоджено);
  • про забезпечення екологічної безпеки та екологічного контролю (передбачено статтею 3 Угоди про розрахунки та реалізовано як "Угоду між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації з питань забезпечення екологічної безпеки та екологічного контролю в місцях базування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України" від 18 грудня 1998 року).

Крім зазначених існує низка допоміжних нормативних актів, які не згадуються у базових угодах. Поява цих та будь-яких інших угод у розвиток трьох базових документів передбачена статтею 1 Угоди про статус ЧФ РФ.

Угодою про статус встановлюється, що Чорноморський флот РФ з головною базою, розташованою у Севастополі, перебуватиме в Україні принаймні до 2017 року. Після цього, якщо жодна із сторін не вийде з Угоди про статус шляхом письмового попередження іншої сторони не пізніше ніж за рік до закінчення терміну її дії, весь комплекс угод про ЧФ автоматично пролонгується на наступні п'ять років (всі угоди, окрім Угоди про розрахунки, залишаються чинними протягом терміну дії Угоди про статус).

Для Чорноморського флоту РФ на території України встановлюються такі обмеження (стаття 4 Угоди про статус і положення Угоди про поділ разом з невід'ємними додатками до неї): особового складу не більше 25 тис (включаючи 1 987 осіб у морські піхоті та авіації наземного базування), бойових кораблів та катерів не більше 103 одиниць (включаючи 6 кораблів першого рангу та 23 кораблі другого рангу), бойових літаків не більше 22 одиниць, бойових броньованих машин не більше 132 одиниць, артилерії не більше 24 одиниць. Ядерну зброю на території України Чорноморському флоту мати заборонено (стаття 5 Угоди про статус). В цілому, зазначені обмеження виконуються. На сьогодні ЧФ РФ налічує у Криму біля 14 тис осіб, і тільки частина кораблів знаходяться у боєздатному стані. Тобто бойовий потенціал ЧФ РФ у Криму значно менший дозволеного рівня. Однак механізми верифікації відсутні, що не дає Україні можливості, наприклад, гарантувати відсутність ядерної зброї на кораблях ЧФ, що базуються в українських портах, та в арсеналах ЧФ, що розміщені на українській території. Не виконується навіть вимога статті 4(2) Угоди про статус щодо обов'язкових щорічних повідомлень з боку Росії відносно кількісного складу і основних озброєнь ЧФ на території України. Сторони також по різному трактують положення статті 4(1) Угоди про статус щодо встановлення кількісних рівнів. Росія вважає, що обмежуються тільки загальні кількості, Україна ж трактує цю статтю більш широко - як заборону на масштабну модернізацію.

Для порівняння: згідно з "Білою книгою 2005" чисельність особового складу військово-морських сил України складає 20 тис осіб, включаючи 15 тис військовослужбовців, боєздатними є 15 бойових кораблів. З огляду на нинішні параметри ЧФ РФ можна говорити про баланс сил у Криму. Однак після виконання програми реформування військово-морські сили у 2011 році налічуватимуть 11 тис осіб, включаючи 9 тис військовослужбовців. Тобто, баланс сил у Криму, передбачений комплексом угод про базування ЧФ РФ, зміниться на користь Росії, навіть якщо вона не буде вибрати встановлені ліміти.

Окрім кількісних обмежень для Чорноморського флоту Росії на території України встановлено також важливе політичне обмеження - російські військові підрозділи не повинні втручатись у внутрішні справи України (стаття 6(1) Угоди про статус). Офіційних звинувачень з боку України щодо порушення ЧФ цієї норми не було. Однак треба враховувати, що в українському законодавстві відсутнє точне визначення того, що є втручанням у внутрішнє життя. Якщо можна впевнено говорити про відсутність випадків прямого залучення російських військових підрозділів у політичні процеси в Україні, то щодо опосередкованого впливу, зокрема через засоби масової інформації ЧФ РФ, залучення до виховної роботи у школах, особисту участь російських військових або членів їх сімей в політичних об'єднаннях, що діють на території України - такий вплив відбувається. Існує також така форма впливу, як військове патрулювання у м. Севастополі поза межами місць дислокації ЧФ РФ - це не передбачена ані базовими, ані додатковими угодами форма правоохоронної діяльності російських військових на території України.

Найбільш складні на сьогодні юридичні проблеми щодо тимчасового базування ЧФ РФ стосується оформлення договорів оренди відповідно до вимог внутрішнього законодавства України і узгодження умов використання гідрографічного-навігаційного обладнання.

Угода про розрахунки за ЧФ визначає основні параметри оренди, але як така вона не є договором оренди. У другому абзаці статті 2 цієї угоди встановлюється, що орендовані земельні ділянки, розміщені на них об'єкти берегової інфраструктури та акваторії бухт використовуються відповідно до чинного законодавства України. Порядок використання орендованих об'єктів в Україні визначається Законами України "Про оренду державного та комунального майна" та "Про оренду землі". Обидва ці закони встановлюють, що оренда - це засноване на договорі строкове платне володіння. При цьому, істотними умовами договору оренди (без якого оренда не можлива) є: точний опис об'єкту оренди; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм та строків платежу; умови використання; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі; умови повернення; існуючі обмеження; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін. В Законі "Про оренду землі" міститься положення, що якщо цей закон суперечить ратифікованим Україною міжнародним договорам, перевагу мають останні. Однак ніякі сутнісні положення цього закону не суперечать базовим угодам про ЧФ РФ. В базових угодах сутнісні умови оренди, які необхідні для визнання її законності згідно українського законодавства, просто не оговорені. Таким чином, як закон "Про оренду землі", так і закон "Про оренду державного та комунального майна" повинні повною мірою застосовуватись до об'єктів ЧФ РФ на території України. До того ж, положення цих законів у частині оцінки орендованої землі та майна повністю збігається зі змістом статті 6(2) Угоди про поділ, в якій йдеться про порядок оцінки стану, прийом і передачу об'єктів. На сьогодні не проведена навіть оцінка стану об'єктів відповідно до Угоди про поділ, не говорячи вже про вимогу внутрішнього законодавства України щодо укладення відповідних договорів оренди.

Починаючи з 2005 року органи державної влади України докладають активних зусиль з метою вирішення зазначеної проблеми. Зокрема, своїми постановами № 555-р від 21 грудня 2005 року та № 246 від 3 березня 2006 року Кабінет Міністрів визначив органи державної влади, які уповноважені розпоряджатись майном та землею, що передається в оренду ЧФ РФ, та процедуру їх оцінки. Однак Російська Федерація зі свого боку блокує цей процес.

Статус навігаційно-гідрографічних об'єктів (маяків) на українській території є іншою гострою проблемою. Базовими угодами встановлюється, що, по-перше, порядок використання системи навігаційного-гідрографічного забезпечення плавання у Чорному та Азовському морях визначається окремою угодою (стаття 8(5) Угоди про статус); по-друге, цією окремою угодою визначається склад об'єктів навігаційного-гідрографічного забезпечення ЧФ РФ, а самі ці об'єкти на відміну від інших об'єктів, що передаються в оренду ЧФ, використовуються спільно з Україною (додаток 2 до Угоди про розподіл); і, по-третє, плата за спільне з Україною використання навігаційного-гідрографічних об'єктів не входить в орендну плату за перебування ЧФ РФ і визначається окремо (стаття 3 Угоди про розрахунки).

На основі викладеного можна зробити висновок, що відповідно до базових угод 1997 року жоден об'єкт системи навігаційного-гідрографічного забезпечення на території України не може контролюватись Чорноморським флотом РФ на умовах оренди, максимальний рівень залучення ЧФ РФ до роботи цих об'єктів - спільне використання. Це відповідає законодавству України і визнається на міжнародному рівні Росією. Зокрема, Головне управління навігації та океанографії Міністерства оборони РФ, яке є органом, що відповідає за безпеку мореплавства в російських територіальних водах, в своїх "Повідомленнях для мореплавців" двічі - у 1996 та 1998 роках - оголосило, що гідрографічне обладнання в країнах колишнього СРСР було передано цим країнам, і міністерство оборони Росії відповідальності за безпеку мореплавства в їх територіальних водах не несе.

Однак на практиці ЧФ РФ продовжує утримувати на території України цілу низку критично важливих для мореплавства у Чорному та Азовському морях навігаційного-гідрографічних об'єктів. Представники органів державної влади України, на які покладено відповідальність за безпеку мореплавства в територіальних водах України, не допускаються на ці об'єкти. Підписання окремої угоди щодо системи навігаційного-гідрографічного забезпечення теж блокується РФ. За таких умов, коли створюються перешкоди для виконання Україною її міжнародних зобов'язань, для розв'язання цієї проблеми, очевидно, мають бути задіяні не тільки механізми, визначені в базових угодах щодо ЧФ, але й процедури, передбачені Конвенцією ООН з морського права.

Плата за перебування ЧФ РФ в Україні стає дедалі більшим об'єктом уваги. Під цим є об'єктивне підґрунтя: по-перше, відсутність в базових угодах фіксованої орендної плати на весь період перебування ЧФ РФ і, по друге, невідповідність нинішніх виплат за ЧФ РФ (у вигляді списання боргів) як українським, так світовим розцінкам на оренду землі та майна.

Угода про розрахунки хоча і є невід'ємною частиною угод про тимчасове перебування ЧФ РФ на території України, має більш широке значення як базовий інструмент врегулювання питань, пов'язаних з погашенням державних кредитів Російської Федерації урядові України протягом першої половини 1990-х років і прострочених платежів за цими кредитами. Звідси і відсутність прив'язки до терміну дії Угоди про статус - Угода про розрахунки діє до повного виконання сторонами зобов'язань, що з неї випливають. На момент підписання цієї угоди 28 травня 1997 року консолідований державний борг уряду України перед урядом Росії був зафіксований на рівні $ 3 074 млн з терміном погашення до кінця 2007 року. Стаття 1 Угоди про розрахунки, власне, і фіксує цю суму боргу і цей термін його погашення. Крім того, статтями 1 та 2 встановлюється, що частина боргу погашається в рахунок компенсації за кораблі ЧФ (в розмірі $ 526,509 млн) та розщеплювані матеріали з вивезеної з України ядерної зброї (в розмірі $ 200 млн). Відповідно до "Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємний залік заборгованості за поставлені енергетичні ресурси і за розщеплювані матеріали" від 30 жовтня 1997 року суму списання державного боргу в рахунок компенсації за розщеплювані матеріали, видобуті в Росії з тактичних ядерних боєприпасів, вивезених з території України у 1991-1992 роках, було уточнено - вона склала $ 199,829 млн (решта загальної компенсації у $ 450 млн була направлена на погашення інших видів боргів). Таким чином, станом на 1997 рік після узгоджених взаємозаліків борг України за державні кредити Росії становив $ 2 347,662 млн і підлягав погашенню разом з нарахованими процентами до кінця 2007 року.

Щодо власне плати за перебування ЧФ РФ на території України, Угодою про розрахунки було визначено, що до моменту погашення боргу за російські державні кредити плата за використання земельних ділянок і розміщених на них об'єктів берегової інфраструктури, акваторій бухт, радіочастотного ресурсу, відшкодування екологічної шкоди (окрім аварійних ситуацій, розміри компенсацій за які регулюються окремою угодою) здійснюється шляхом щорічного погашення цього боргу рівними частинами у $ 97,75 млн. Після цього орендна плата здійснюватиметься Російською Федерацією прямими платежами (стаття 2). Причому розмір орендної плати Угодою про розрахунки не фіксується. Цифра "$ 97,75 млн" відповідно до статті 2 Угоди про розрахунки - це "сума щорічного погашення боргу України", але не орендна плата.

Згідно з офіційними даними Міністерства фінансів України станом на 31 березня 2006 року державний борг України перед урядом РФ становив біля $ 1 388 млн, тобто на цей момент погашено біля $ 960 млн окрім компенсації за кораблі та розщеплювані матеріали. Це більше, ніж розрахунки за базування ЧФ РФ протягом 9 років, що минули з моменту підписання відповідних угод. До кінця 2007 року буде списано ще мінімум $ 97,75 млн, тобто поверненню підлягатиме менше $ 1 300 млн. Якщо уряд України поверне цей відносно невеликий борг вчасно, з початку 2008 року буде створена принципово інша ситуація у розрахунках за перебування ЧФ РФ, і Україна на законних підставах зможе вимагати переходу до ринкових цін за оренду землі, акваторій бухт та компенсацію екологічної шкоди. Відповідно до базових угод Росія муситиме платити орендну плату прямими платежами, а це буде не можливо, якщо Україна не погоджуватиметься з розміром та умовами платежів. У цьому випадку відповідно до статті 2 Угоди про розрахунки за прострочені платежі Росія повинна буде сплачувати відсотки. У будь якому випадку зустрічні фінансові вимоги - це краща відправна точка для пошуку компромісу, ніж односторонній борг.

При визначенні економічно обґрунтованого розміру орендної плати можна виходити з таких загальних оцінок. Право 50-річної оренди гектара землі у Криму за сучасними цінами (які постійно зростають) коштує від $ 0,5 млн до $ 2 млн, що становить у розрахунку на рік від $ 10 до $ 40 тис. За 18,2 тис гектарів, які займає ЧФ РФ, за такими цінами повинно б було сплачуватись від $ 182 млн до $ 728 млн на рік. Крім того, ЧФ орендує 10 км причалів, акваторію бухт, радіочастоти і має компенсувати екологічну шкоду. З урахуванням цього, оцінки у діапазоні від $ 400 млн до $ 1 800 млн на рік, що озвучувались українськими політиками та експертами, цілком адекватні.

Якщо проаналізувати міжнародний досвід оренди територій під іноземні військові об'єкти, користуючись такими відкритими щорічними звітами Міністерства оборони США, як "Base Structure Report" та " Statistical Compendium on Allied Contributions to the Common Defense", можна зробити висновок, що для територій загального користування ціна оренди складає порядку $ 20 тис за гектар на рік, а у портах Середземного моря, які можна порівнювати з кримськими, річна орендна плата за гектар сягає $ 100 тис. За такими розцінками річна плата за оренду землі, яку займає ЧФ РФ, коштувала б ті ж самі $ 400 - 1 800 млн, які випливають з розцінок на ринку нерухомості у Криму.

Важливо, що зазначені суми - це не гіпотетичні гроші, які б могли з'явитись у віддаленій перспективі, а реальні гроші, які втрачаються вже зараз. Враховуючи дефіцит землі в Криму, центральна або місцева влада в уявній ситуації миттєвого виводу ЧФ РФ з території України могла би протягом короткого періоду часу (кілька років) через відкритті тендери здати вивільнені ділянки в оренду під цивільні об'єкти на тривалий час (максимум 50 років згідно Закону України "Про оренду землі"), отримуючи всю оренду плату авансом. За 18,2 тис гектарів вартістю $ 0,5 - $ 2 млн кожний це може становити разову плату від $ 9 млрд до $ 36 млрд (для порівняння: за металургійний гігант "Криворіжсталь" держава отримала разову плату порядку $ 4,8 млрд). Ці гроші могли б бути інвестовані в економіку Криму, при цьому на орендованих об'єктах у перспективі з'явились би об'єкти господарювання, які б створювали робочі місця і податкову базу для Криму значно більшою мірою, ніж це робить ЧФ РФ.

Напроти, сума щорічного списання боргу у $ 97,75 млн, що фігурує в Угоді про розрахунки, ніякого відношення до оцінки вартості орендованої землі та об'єктів не має. Джерела появи цієї цифри слід шукати в банківських розрахунках середини 1990-х років, коли узгоджувались варіанти реструктуризації прострочених виплат України за державними кредитами Росії.

Таким чином, для підвищення орендної плати за перебування в Україні Чорноморського флоту Росії існують об'єктивні юридичні та економічні умови, однак тільки у випадку, якщо Україна вчасно погасить борг за російські державні кредити. У зворотному випадку Україна змушена буде просити Росію про нову реструктуризацію, і тоді продовження погашення боргів шляхом щорічного списання $ 97,75 млн за базування ЧФ ще протягом принаймні 10 років може виявитись не найгіршим варіантом. Тобто повернення боргу за державні кредити Росії до кінця 2007 року - це головний пріоритет на найближчу перспективу для вирішення всього комплексу фінансових питань, пов'язаних з перебуванням в Україні Чорноморського флоту Російської Федерації.

Важливим є міжнародний аспект проблеми перебування ЧФ РФ на території України. Справа у тому, що у той час, як на офіційному рівні Росія негативно оцінює зростання ролі НАТО в Чорному морі, у своїй практичній діяльності Чорноморський флот Росії активно залучається до діяльності Альянсу, іноді, навіть, більшою мірою, ніж це роблять військово-морські сили України. Зокрема, Росія першою з країн - не членів НАТО приєдналась до операції НАТО "Активні зусилля" з перехвату нелегальних та небезпечних вантажів у Середземному морі. Для цього Росія відрядила флагман Чорноморського флоту крейсер "Москва", великий десантний корабель "Азов" та рятівний буксир. Зараз на цих кораблях встановлюються системи зв'язку, сумісні із стандартами НАТО, проходять навчання екіпажів щодо процедур участі в операціях Альянсу, а на головній базі ЧФ у Севастополі створюються відповідні управлінські структури. Під час роботи Ради НАТО-Росія, яка відбулась у сицилійському м. Таорміна в рамках неформальної зустрічі міністрів оборони країн НАТО 9-10 лютого візит Генерального Секретаря НАТО на крейсер "Москва" став, навіть, одним з головних заходів. До речі, Україна готова відрядити для участі у цій операції Альянсу тільки корвет "Луцьк", оскільки участь флагмана українських військово-морських сил "Гетьмана Сагайдачного" була б занадто коштовною для бюджету держави.

Росія, непевно, розуміє, що для ЧФ РФ, якщо його не буде залучено до військової співпраці у Європі, не буде реальних задач у Чорному та Середземному морях, а, відтак, і майбутнього. Вельми показово, що перебування ЧФ РФ на території України не є перешкодою для членства України у НАТО (про що неодноразово наголошували представники Альянсу), однак воно перешкоджає проголошенню Україною нейтралітету. Таким чином, створюються умови для врегулювання проблем, пов'язаних з ЧФ РФ, у рамках політики євроатлантичної інтеграції України.

Підсумовуючи, можна визначити такі пріоритети політики України при вирішенні проблем тимчасового перебування Чорноморського флоту Російської Федерації:

Перше, завершити юридичне оформлення перебування ЧФ РФ на території України, включаючи укладення договорів оренди та всіх додаткових угод, передбачених базовими документами 1997 року.

Друге, задіяти для вирішення проблем навігаційного-гідрографічного забезпечення плавання в територіальних водах України процедури, передбачені Конвенцією ООН з морського права.

Третє, забезпечити повернення до кінця 2007 року боргів за державні кредити Росії, що створить умови для переходу на розрахунки за перебування ЧФ за ринковими цінами.

Четверте, розглянути можливість передачі принаймні частини земель, які передаються в оренду ЧФ РФ, у комунальну власність Криму. Це зробить дії центральної та кримської влади щодо російської військової присутності більш узгодженими.

П'яте, докласти зусиль для створення такого міжнародного клімату, за якого проблеми ЧФ РФ природно вирішувались би у рамках спільного україно-російського партнерства з НАТО.

Системи попередження про ракетний напад і контролю космічного простору

Нинішній статус, умови обслуговування та порядок розрахунків за засоби СПРН і СККП визначаються "Угодою між Урядом України та Урядом Російської Федерації про засоби систем попередження про ракетний напад і контролю космічного простору" та двома невід'ємними додатками до неї від 28 лютого 1997 року. Ця угода була ратифікована Верховною Радою України і вступила у силу 11 січня 2001 року. Вона відповідає положенням більш раннього міжнародного документа, підписаного одинадцятьма країнами колишнього СРСР (зокрема Україною та Росією) 6 липня 1992 року, а саме, "Угоді про засоби систем попередження про ракетний напад і контролю космічного простору", розвиває і уточнює її.

Розробка Угоди про засоби СПРН і СККП між урядами України та Росії відбувалось майже паралельно і у ті ж строки, що і базових документів стосовно Чорноморського флоту. Однак на відміну від останніх, ця угода втілює іншу модель використання Міністерством оборони Росії об'єктів на Українській території. Принципи, покладені у роботу засобів СПРН і СККП на території України такі:

1. Об'єкти СПРН і СККП є власністю України, контролюються і обслуговуються її уповноваженими органами.

2. З питань виконання поставлених завдань і несення чергування українські об'єкти СПРН і СККП оперативно підпорядковуються центральному або запасному командним пунктам у Росії.

3. Інформація з українських об'єктів СПРН і СККП безперешкодно передаються на центральні командні пункти в Росії.

4. Росія надає Україні інформацію сповіщення, а також інформацію про космічну обстановку і космічні об'єкти в узгодженому обсязі та вигляді.

5. Росія відшкодовує Україні експлуатаційні витрати.

Така схема організації роботи та розрахунків подібна до організації експорту послуг: Україна забезпечує Росію інформацією, отримуючи часткову грошову компенсацію собівартості робіт і плату у вигляді зворотного надання інформації, в якій зацікавлена Україна. Ця схема відрізняється від оренди землі під об'єкти ЧФ РФ так само, як експорт високотехнологічної продукції відрізняється від експорту сировини. Певною мірою принципи використання об'єктів СПРН і СККП на території України могли б бути моделлю для організації спільного використання об'єктів навігації та гідрографії в інтересах ЧФ РФ.

Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України № 388-р від 6 вересня 2005 року українські об'єкти СПРН і СККП включені до складу Національного центру управління та випробувань космічних засобів Національного космічного агентства України (НКАУ) і організовані у два центри радіотехнічного спостереження -Західний (м. Мукачеве) та Південний (м. Севастополь). Раніше вони були підпорядковані Міністерству оборони України як окремі радіотехнічні вузли. Така реорганізація веде до необхідності уточнення і удосконалення умов роботи цієї системи як у межах України, так і на міжнародному рівні, адже основними суб'єктами виконання існуючої угоди між Україною та Росією визначені саме міністерства оборони двох країн.

Передача майнових комплексів проведена, однак проблемою залишається механізм переводу обслуговуючого персоналу з Міністерства оборони до НКАУ. Проблема полягає у тому, що для забезпечення подальшої якісної роботи станцій має бути збережений нинішній обслуговуючий персонал (більшість якого - військовослужбовці), але він вже не може як раніше належати до Міноборони. Існує варіант вирішення даної проблеми шляхом прийняття рішень окремо по кожній людині (посаді): частина особового складу відрядити з Міністерства оборони до НКАУ, а іншу - звільнити зі Збройних сил і прийняти на роботу до НКАУ як цивільний персонал.

На рівні двосторонніх відносин між Україною та Росією у питанні організації роботи СПРН і СККП теж існують певні проблеми, перш за все, фінансові. Справа у тому, що передбачена міжурядовою угодою так звана "повна" компенсація Росією роботи цих систем стосується тільки технологічних витрат (оплата електроенергії, газу, води, матеріально-технічне забезпечення та ремонт), причому по внутрішньоукраїнським цінам (а не тим, наприклад, за якими РАО "Газпром" реалізує газ для України). Витрати на особовий склад не відшкодовуються на підставі того, що Міноборони РФ не може сплачувати послуги військовослужбовців іноземної держави. Не відшкодовується також робота систем забезпечення.

За роботу об'єктів СПРН і СККП Росія сплачує Україні порядку $ 1,2 млн на рік - приблизно стільки, скільки коштує електроенергія, необхідна для роботи цих об'єктів за українськими розцінками. Решту витрат Україна компенсує із власного бюджету. Враховуючи новий цивільний статус українських об'єктів СПРН і СККП й очевидну неадекватність нинішніх сум компенсацій, Росія висловлює згоду переглянути фінансові умови і у конструктивному руслі знайти компроміс.

Однак з іншого боку, навіть якщо компенсація з боку Росії буде значно більшою, гроші у даній ситуації не можуть бути самоціллю. Політична та безпекова цінність інформації, яка находить з центрів радіотехнічного спостереження, значно більша, ніж поточні витрати на її отримання. Західний центр веде спостереження за територією Атлантики та Європи, південний - за Середземномор'ям, територією Туреччини, Саудівської Аравії, Ізраїлю й частини Ірану. Під час першої війни в Перській затоці цей центр виявив всі пуски іракських ракет "Скад". Станція також виявила єдиний пуск балістичної ракети "Єрихон" на випробуваннях в Ізраїлі.

Інформація про запуски ракет та космічну обстановку на цих напрямках надходить на центральний командний пункт СПРН Росії. Цілком можливо також, що вона потрапляє до російсько-американського центру обміну даними від систем раннього попередження й повідомлення про пуски ракет, який було створено відповідно до меморандуму, підписаного Президентами США та Росії 4 червня 2000 року у Москві. Згідно зі статтею 6 "Угоди про засоби систем попередження про ракетний напад і контролю космічного простору" від 6 липня 1992 року передача Росією інформації такого роду повинна узгоджуватись з 10 іншими учасниками цієї угоди, чого Росія не робить.

Для забезпечення безпеки самої України інформація, що отримується центрами радіотехнічного спостереження, не використовується. Для отримання цієї інформації безпосередньо з об'єктів СПРН і СККП Україна не має технічних можливостей (хоча вони можуть бути відносно просто реалізовані), а інформація з центрального командного пункту, розташованого у Росії, поступає не оперативно. При вирішенні питань захисту від ракетного нападу без оперативності у цих даних просто немає сенсу, оскільки максимальний час підльоту балістичної ракети до території України навіть з протилежної точки земної кулі становить порядку 30 хвилин.

Треба також враховувати, що українські об'єкти СПРН і СККП вичерпали свій гарантований термін експлуатації й постійно потребують модернізації. Росія хоча й зацікавлена в підтримці їх технічного стану, докладає зусиль для розбудови повністю автономної системи СПРН на власній території. Росія вже почала випробування нового покоління станцій РЛС, які до 2010 року можуть бути розгорнуті на її південних рубежах й перебрати функції станцій під Мукачевим та Севастополем.

Оскільки станції РЛС СПРН діють майже виключно в інтересах Росії і Україна не отримує з цього нічого крім часткової фінансової компенсації, необхідно приймати рішення щодо оптимальної форми подальшого використання цих об'єктів. Є три основні варіанти:

1) припинити діяльність українських об'єктів СПРН;

2) зберегти нинішній статус та умови функціонування при максимально можливому збільшенні фінансової компенсації з боку Росії;

2) змінити умови функціонування з метою безпосереднього отримання інформації про запуски ракет та космічну обстановку за рахунок, можливо, менших фінансових відшкодувань з боку Росії

Перший варіант можна було б назвати "балтійським". Свого часу Латвія відмовившись від добудування російської РЛС в Скрунді, вирішивши розірвати всі військово-політичні зв'язки з Росією, які на той час вважались перешкодою на шляху до членства у НАТО та ЄС.

З боку України такий крок був би деструктивним. Політиці європейської та євроатлантичної інтеграції України сприяє скоріше співпраця, ніж конфлікт з Росією. Якщо навіть Чорноморський флот не розглядається як перешкода на цьому шляху, то системи СПРН і СККП тим більше не є такою перешкодою. У разі деструктивних або ультимативних дій з боку самої Росії згадка про можливість виключення цих об'єктів з єдиної російської системи спостереження можуть мати політичний сенс. Однак ініціація такого розриву з боку України, напевно, принесе більше шкоди, ніж вигоди.

Другий варіант (максимізація відшкодувань з боку Росії) - це, фактично, нинішня політика України. Росія дійсно має платити більше, однак "заробити" на цих станціях навряд чи вдасться. Гроші, які готова буде платити Росія, навіть якщо це буде у 10 разів більше, ніж зараз, все одне становитимуть тільки невелику частку бюджету НКАУ та Міноборони. Крім того, очевидно, що чим більших фінансових компенсацій вимагатиме Україна, тим швидше Росія намагатиметься відмовитись від українських РЛС СПРН.

Третій варіант (зміна умов функціонування) виглядає найбільш прийнятним. Якщо Україна не тільки фізично контролюватиме, але й матиме змогу управляти роботою об'єктів СПРН і СККП, то, по-перше, це буде їх прямим використанням за призначенням у рамках Національного центру управління та випробувань космічних засобів НКАУ, по-друге, це збільшить можливості національних технічних засобів розвідки, а відтак, зміцнить систему національної безпеки України, по-третє, це перетворить Україну на важливого партнера на тільки для Росії, але й для США та ЄС, які однаково зацікавлені у розбудові систем спостереженні за Середземномор'ям та Близькім Сходом.

Доцільно запропонувати Росії відшкодувати Україні частину її витрат у формі створення технічних засобів та командних пунктів, які б дозволяли НКАУ та Міноборони України отримувати паралельну інформацію з РЛС під Мукачевим та Севастополем, а також навчання українських фахівців для роботи з нею. Інтерес Росії може полягати у наступному: за такою схемою створюються умови для збереження цих станцій як резервних систем без додаткових витрат з боку Росії навіть після розбудови нею власної повністю автономної системи СПРН.

Таким чином, найбільш доцільним на даний час є перегляд не стільки фінансових, скільки технічних умов експлуатації об'єктів СПРН і СККП без відмови від їх спільного з Росією використання. Метою таких змін має стати отримання НКАУ та Міноборони України інструментів оперативного управління та контролю цих об'єктів.

Об'єкти "С"

Проблема статусу українських арсеналів, де у радянські часи зберігалась тактична ядерна зброя (так звані об'єкти "С") була створена Росією за її власною ініціативою. Тепер ця проблема вимагає вирішення.

З тих пір, як на початку 1990-х років вся тактична ядерна зброя була вивезена з території України, арсенали, де ця зброя зберігалась, за проханням Росії тримались "замороженими", тобто порожніми, однак у належному стані. Сенс полягає у тому, що в Росії подібні об'єкти все ще використовуються за прямим призначенням, і їх конструкція та обладнання є державною таємницею РФ. Конверсія або демонтаж об'єктів "С" в Україні міг би привести до розкриття цих секретів. Україна, цілком природно, поставилась з розумінням до такої проблеми.

Однак на початку 2006 року один з російських телеканалів вдався до інформаційної провокації. Він показав сюжет, в якому стверджувалось, що один з об'єктів "С" в Україні був перетворений на таємну в'язницю Центрального розвідувального управління США для незаконного утримання осіб, що підозрюються у тероризмі. Очевидною метою було вплинути на рейтинги правлячих партій напередодні парламентських виборів, а загальна таємничість навколо цих об'єктів мала б створити відчуття правдивості від відвертої нісенітниці. Міністр оборони України звернувся до військового аташе РФ з проханням спільно з українськими військовими показати журналістам цей об'єкт з метою спростування неправдивої інформації. За існуючими домовленостями з Росією Україна не могла зробити це одноосібно. Представники російського Міноборони на прохання не відгукнулись, і журналістам цей арсенал було показано тільки ззовні.

Таким чином, за російською ініціативою було відкрито назву і місцезнаходження одного з українських об'єктів "С" - "Макарів-1" у київський області. Після цього в російських та українських засобах масової інформації з'явились згадки про існування в Україні ще кількох аналогічних об'єктів - в Івано-франківській, Кіровоградській областях та у Криму. Про те, що "Макарів-1" не єдиний український об'єкт такого роду, можна впевнено стверджувати з огляду на ступінь концентрації в Україні військ та озброєнь під час "холодної війни".

Ситуація з порожніми, однак під надійною охороною й у відмінному технічному стані об'єктами "С" виглядає дивною на фоні переповненості і незадовільного технічного стану більшості арсеналів, на яких зберігаються звичайні боєприпаси і ракети. Саме через поганий стан "звичайних" арсеналів проблема утилізації надлишкових кількостей боєприпасів і ракет в Україні є такою гострою, а наслідки аварій, які відбувались останніми роками, такими важкими. Парадокс: прийнята Постановою КМУ № 472 від 28 червня 1995 року "Програма забезпечення живучості та вибухопожежобезпеки арсеналів, баз і складів озброєння, ракет і боєприпасів Збройних Сил України на 1995 - 2015 роки" хронічно не виконується через недофінансування, стан арсеналів є постійною "головною біллю" Міноборони України, яке і без того має безліч клопіт у зв'язку з реформуванням Збройних Сил, і одночасно, на прохання Росії українські військові тримають у "замороженому" стані цілі порожні арсенали, не маючи при цьому змоги спростувати наклепи щодо їх нецільового використання.

Існує ще однин аспект. У рамках програми утилізації надлишкових і непридатних для подальшого використання запасів боєприпасів і ракет для Міністерства оборони важливою є можливість проводити утилізацію цілими арсеналами і базами, тобто, не вивозити на утилізацію, скажімо, 60 тис тон протягом року з десяти арсеналів, залишаючи їх на балансі, а утилізувати протягом того ж періоду один з них вмістом 60 тис тон. Вочевидь, для цього необхідний ресурс вільного місця для складування необхідних для оборони держави боєприпасів і ракет, що вивозяться з арсеналів, запланованих до закриття. Об'єкти "С" могли б стати у пригоді.

Виходячи із зазначеного необхідно змінити статус об'єктів "С" з метою їх використання у якості арсеналів звичайних боєприпасів і ракет Збройних Сил України, узгодивши з Російською Федерацією механізми та процедури збереження її таємниць.


Copyright © 2006 DB NISS