Економічний часопис ­– XXI, № 7-8, 2005 рік


Олексій Їжак,
Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень
у м. Дніпропетровську, завідувач сектору


Європейська та євроатлантична інтеграція України
в оборонно-промисловій сфері


Ринки оборонної продукції США та Європи є найбільшими у світі. На США припадає біля 50 % світового споживання продукції оборонної промисловості, на країни Європи — біля 15%. Річна місткість цих ринків оцінюється у 150 млрд американських доларів. Потенційно, вони можуть поглинути весь об’єм оборонного виробництва України, який за максимальними оцінками, що враховує цивільну продукцію оборонних підприємств і послуги ремонтних заводів Міністерства оборони, складає біля 1,5 млрд доларів на рік, тобто один відсоток від об’єму американського та європейських ринків. Однак, через дію низки політичних та економічних чинників ці ринки залишаються переважно закритими для України.

США та провідні європейські країни не імпортують готову військову продукцію. Оснащення збройних сил цих країн "чужими" зразками озброєнь та військової техніки відбувається не через міжнародну торгівлю зброєю у класичному розумінні, а у рамках міжнародної оборонно-промислової інтеграції. Причини цьому лежать не тільки в політичній площині. Сучасні види озброєнь і військової техніки стають настільки складними і коштовними, що їх виробництво у багатьох випадках стає неможливим без консолідації оборонних замовлень і виробничих потужностей різних країн.

Специфіка європейської та євроатлантичної інтеграції України в оборонно-промисловій сфері полягає у тому, що цей процес не можна зводити до типових для інших галузей економіки форм, таких як eтворення зон вільної торгівлі, митних та економічних союзів. На сьогодні у світі не існує прикладів спільних ринків продукції військового призначення. Ця сфера виключена, зокрема, із регуляцій Світової організації торгівлі і Європейського союзу. Процес створення спільного європейського ринку оборонної продукції протягом останніх п’яти років набирає обертів, однак визначальними для європейської та євроатлантичної інтеграції у сфері оборонного виробництва залишаються різноманітні форми міжнародної консолідації оборонних замовлень і виробництва, які реалізуються на спеціальній основі.

Це означає, що вибір партнерів для інтеграції у цій сфері залежить від політичних та військових чинників. Іншими словами, оборонно-промислова інтеграція відбувається, перш за все, між союзниками. Перспективи набуття членства України в ЄС та НАТО досі невизначені, що є основною політичною перешкодою для інтеграції в оборонно-промисловій сфері.

Основна економічна перешкода пов’язана з неготовністю України вносити фінансовий вклад у спільні проекти. Базові форми інтеграції оборонної промисловості у рамках ЄС та НАТО передбачають консолідацію не тільки виробничих потужностей, але й, головне, оборонних замовлень. Практично нульове оборонне замовлення в Україні зводить нанівець інтеграційний потенціал підприємств. Зміна військово-політичного статусу України зменшить політичні перешкоди для інтеграції, однак, без кардинального збільшення оборонного замовлення не принесе значного ефекту. Частка оборонних видатків України, яка припадає на закупівлю оборонної продукції, не перевищує 2 % (при середньому для НАТО показнику 20 %). В грошовому відношенні це дорівнює приблизно $ 50 млн (якщо рахувати у поточних цінах за обмінним курсом). Цифра мізерна у порівнянні з аналогічними витратами порівняних за населенням європейських країн та Росії. Менше за Україну витрачають на озброєння та військову техніку тільки Естонія, Латвія, Литва та Люксембург (табл. 1). За таких умов, для європейських країн і США залучення України до спільних проектів значною мірою позбавлене сенсу, оскільки не приносить додаткових коштів на їх здійснення.

На відміну від країн Центральної та Східної Європи, які за ліцензіями виробляють широкий спектр готової військової продукції і достатньо автономні у цій сфері, в Україні оборонне виробництво фрагментарне: одні види озброєнь та військової техніки виготовляються у надлишкових кількостях, у той час, як інші — не виготовляються взагалі. Це є наслідком кооперативних зв’язків, які склались за часів СРСР. За таких умов зміна вектора інтеграції з країн СНД на країни НАТО та ЄС вкрай важка. Надлишкові види продукції не можуть постачатись на американський та європейські ринки, оскільки там немає місця для готової військової продукції. Дефіцитні ж види не можуть виготовлятись за ліценцією, принаймні, без значних додаткових інвестицій в основі фонди, оскільки для їх виробництва в Україні не існує потужностей.

В останні роки Україні часто закидалась нерозбірливість у торгівлі зброєю. Якщо ця проблема існує, вона народжена, перш за все, практичною відсутністю в Україні оборонного замовлення, що змушує національну оборонну промисловість виживати майже виключно за рахунок зовнішніх продажів. Між тим, членство у НАТО передбачає виділення на нужди оборони принаймні двох відсотків валового внутрішнього продукту щорічно і значне збільшення інвестиційної складової цих витрат (тобто оборонного замовлення). Якщо Україна виконуватиме ці умови членства, її оборонні підприємства отримають можливість працювати на внутрішньому ринку і зможуть поводитись більш розбірливо при пошуку контрактів.

Таблиця 1

Видатки на закупівлю оборонної продукції країн НАТО, Росії та України

Країни (сортування за об’ємом видатків) Видатки на закупівлю оборонної продукції, млн $
1 Сполучені Штати 115 018
2 Великобританія 11 176
3 Франція 11 076
4 Німеччина 5 612
5 Туреччина 3 706
6 Італія 3 364
7 Іспанія 2 885
8 Російська Федерація 2 798
9 Канада 1 942
10 Нідерланди 1 576
11 Норвегія 1 096
12 Данія 685
13 Польща 662
14 Греція 449
15 Румунія 318
16 Чеська Республіка 305
17 Бельгія 236
18 Португалія 216
19 Угорщина 181
20 Словенія 97
21 Словаччина 85
22 Болгарія 52
23 Україна 49
24 Литва 47
25 Люксембург 27
26 Естонія 23
27 Латвія 14


Джерела:
1. NATO-Russia Compendium of Financial and Economic Data Relating to Defence. 09 June 2005. http://www.nato.int/docu/pr/pr2005e.htm

2. Додаток N 3 до Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік". Розподіл видатків Державного бюджету України на 2005 рік.
 

Таким чином, прогрес європейської та євроатлантичної інтеграції України в оборонно-промисловій сфері у першу чергу визначатиметься двома основними факторами — змінами військово-політичного статусу України і темпами збільшення державного оборонного замовлення.

У найближчі кілька років визначальним на цьому шляху буде усунення політичних перешкод для залучення українських підприємства до європейських і євроатлантичних проектів внаслідок наближення України до НАТО і ЄС. Навіть без збільшення оборонного держзамовлення це дасть змогу реалізації принаймні найпростіших інтеграційних схем. До цієї категорії можна віднести субпідряди для українських підприємств, підряди на ремонт і модернізацію озброєнь і військової техніки, у першу чергу, країн Центральної та Східної Європи, послуги космічних запусків і авіаперевезень (літаками, що знаходяться у власності оборонних підприємств). За багатьма з цих напрямів Україною вже досягнуто заочного прогресу, зокрема у рамках проекту "Морський старт" і щодо залучення компанії "Авіалінії Антонова" до стратегічних перевезень в інтересах НАТО. Компанія "Морський старт", наприклад, за економічними показниками випереджає інші компанії такого роду, у тому числі європейсько-російські та американо-російські. Великі перспективи має приєднання України до реалізації європейського проекту супутникової системи глобального позиціювання "Галілео".

Від таких форм інтеграції виграють, перш за все, великі диверсифіковані оборонні підприємства, які мають досвід спільних проектів з країнами ЄС та НАТО — АНТК ім. Антонова, ДКБ "Південне", ВО "Південмаш", ГАХК "Топаз". Ефект інтеграції може бути значно збільшено, якщо вдасться реструктурувати космічну та радіоелектронну галузі України і вийти на ринок створення супутників. Основний доход на світовому ринку космічних послуг отримують саме виробники та володарі інтегрованих супутникових систем, у той час, як на послуги космічних запусків припадає лише невелика частка. В Україні ж радіоелектроніка виготовляється окремо від "порожніх" супутникових платформ, виробництво яких інтегроване з ракетним.

Спільні проекти в аерокосмічній та радіоелектронній сферах можуть оцінюватись у сотні мільйонів доларів. Однак, частка власно військової продукції буде невеликою і навряд чи зможе компенсувати вірогідне звуження інших ринків, у першу чергу, російського, в наслідок змін військово-політичного статусу України. Рішення може полягати у тому, щоб використовувати власні додаткові надходження оборонних підприємств від цивільних замовлень для інвестування перспективних військових проектів, що характерно для практики США і Європи.

Істотне збільшення державного оборонного замовлення в Україні, яке очікується через кілька років, дасть додаткові можливості, сенс яких полягає у створенні умов для примусового інвестування оборонної промисловості зовнішніми постачальниками через офсетні (компенсаційні) зобов’язання. За європейськими нормами, зовнішнє замовлення готової військової продукції має супроводжуватись компенсаційними заходами з боку постачальника на суму замовлення. Як правило, принаймні половина офсетного пакету спрямовується до оборонної промисловості, у тому числі, у формі субпідрядів, ліцензійного виробництва, передачі технологій, інвестицій та утворення спільних підприємств. Зворотні субпідряди можуть становити до 30 % від об’єму робіт у рамках замовлення, про яке йдеться. На глибшому рівні інтеграції постачальник організує ліцензійне виробництво у країні замовниці. У такому разі об’єм власного виробництва в країні-замовниці може сягати 70 %. За такою схемою в Україні можуть виготовлятись дефіцитні види озброєнь та військової техніки (наприклад, бойові літаки та вертольоти) як для власних потреб, так і на експорт (за погодженням з володарем ліценції). Така форма інтеграції стала основною для країн Центральної та Східної Європи. Сумарний об’єм офсетних заходів з боку американських та європейських постачальників тільки в трьох країнах першої "хвилі" розширення НАТО — Польщі, Чехії та Угорщині — складає більше 10 млрд американських доларів.

Розповсюдженими формами офсетів є передача технологій та портфельні інвестиції. Впровадження в Україні передових європейських та американських технологій дозволило б організувати модернізацію існуючих зразків озброєнь та військової техніки за сучасними стандартами і, тим самим, забезпечити контрактами ремонтні та спеціалізовані підприємства, а також базові підприємства, на кінцеву продукцію яких спостерігається світове падіння попиту, наприклад, КБ імені О.Морозова та завод ім. Малишева.

Можливим варіантом є покупка українських підприємств американськими та європейськими компаніями, тобто, портфельні інвестиції. Теоретично, це може відбуватись і без розвитку внутрішнього ринку. Однак, на практиці інтерес становлять тільки ті компанії, які мають свою долю на внутрішньому або зовнішньому ринку або є постійними субпідрядниками компаній-покупців. Портфельні інвестиції вірогідні для підприємств, які мають відносно стабільні ринки збуту і вже пройшли процес корпоратизації. До цього кола відносяться, у першу чергу, акціонерні та холдингові компанії "Мотор-Січ", "Топаз", "Артем", "Точмаш". Перспективним напрямом може бути корпоратизація і залучення інвестицій до спеціалізованих державних і казенних підприємств з постійним портфелем замовлень, таких як заводи "Імпульс", "Іскра", Донецький завод хімічних виробів.

Збільшення державного замовлення створить умови для зміцнення існуючих і створення нових коопераційних зв’язків, у тому числі, з європейськими та американськими компаніями, для українських головних підрядників. У першу чергу це стосується суднобудівних підприємств, які виробляють базові для українських військово-морських сил кораблі проектів 1135, 1124 та катери — ВАТ "Залів", ВАТ "Ленінська кузня", ВАТ ФСК "Море".

З розвитком внутрішнього ринку оборонної продукції стане можливим залучення України до складніших форм інтеграції, типових для країн Західної Європи і США. Вони передбачають консолідацію як виробництва, так і оборонних замовлень. Такий процес зазвичай відбувається в кілька етапів: спільне виробництво, організація консорціумів, утворення спільних підприємств, утворення спільних інтегрованих виробництв, злиття компаній. Яскравий приклад еволюції такого роду — компанія Airbus. Спочатку було скоординоване багатонаціональне виробництво літаків, потім воно перетворилось на консорціум, а згодом відбулась інтеграція виробництва у рамках єдиної компанії.

Консорціуми є основою оборонно-промислової інтеграції у рамках НАТО. За усталеними схемами, для менеджменту спільних проектів, які хоча й не фінансуються із спільних фондів, однак політично підтримуються Альянсом, створюються спеціальні комітети, які від імені урядів-замовників взаємодіють із структурами, які представляють консорціуми. В рамках таких схем виготовлялись бойові літаки Tornado, а в наступний час бойові літаки Eurofighter, вертольоти NH90 та системи протиповітряної оборони HAWK. У разі, якщо замовником виступає НАТО, наприклад, у випадку нової системи спостереження за театром військових дій AGS, схема виробництва залишається такою самою, за виключенням того, що відповідний комітет Альянсу переставляє не окремі уряди, а саму організацію.

У рамках суто європейських проектів роль координаторів замовлення зазвичай виконує OCCAR (Організація для спільної кооперації з озброєнь). Крім того, Європейський союз докладає значних зусиль для створення Європейського агентства з озброєнь (EAA), яке повинне виконувати ту ж функцію. Загалом, для ЄС характерні спроби переходу від консорціумів до глибших форм інтеграції. Однак це значною мірою обмежується відсутністю єдиного середовища для функціонування компаній у різних країнах. Консорціуми в Європі мають спеціальні форми реєстрації (GIE, GEIE), або ж реєструються в одній з країн як товариства з обмеженою відповідальністю або закриті акціонерні товариства. Це дозволяє їм зберігати необхідний ступень свободи щодо внутрішньої структури. Однак створення інтегрованих міжнародних виробництв є складним організаційним завданням. Відмінності в корпоративному законодавстві різних країн призводять до необхідності утворення заплутаних багатоярусних холдингових схем керування, які можуть нівелювати економічний ефект від об’єднання. Утворення повноцінних інтегрованих європейських концернів в таких умовах проблематичне. Наприклад, така європейська компанія, як EADS представляє собою зареєстрований у Нідерландах змішаний холдінг з розгалуженою системою дочірніх підприємств у багатьох країнах і складною системою менеджменту. Певний прогрес очікується після визначення Європейським союзом статусу "європейської компанії" і появи загальноєвропейських форм їх реєстрації.

Іншою принциповою проблемою міжнародної інтеграції оборонного виробництва є дотримання базового для Європи принципу "справедливого обороту" (juste retour), згідно з яким частка участі підприємств певної країни у спільному виробництві має дорівнювати частці замовлення від загального об’єму виробництва урядом цієї країни. На рівні координації виробництва та консорціумів "справедливий оборот" може забезпечуватись на рівні індустріального розподілу. Більш глибока інтеграція призводить до необхідності переходу до фінансових форм дотримання "справедливого обороту" одночасно за низкою спільних проектів у рамках всього їхнього життєвого циклу. Індустріальний розподіл за таких умов в окремі роки може бути непропорційним до національних замовлень, що спричиняє політичні ускладнення.

Коло українських підприємств, які можуть бути залучені до утворення консорціумів і концернів з європейськими і американськими компаніями, залежатиме від пріоритетів державного оборонного замовлення і потреб європейських країн та США. Варіанти можуть бути різні від спільних підприємств з виробництва вертольотів, систем ППО, фрегатів, до злиття українських підприємств з європейськими і американськими. В аерокосмічній, радіоелектронній сфері і у суднобудуванні більш вірогідними є форми горизонтальної інтеграції, у виробництві бронетанкової техніки, артилерії та боєприпасів — вертикальної.

Країни Європейського союзу докладають значних зусиль для створення спільного європейського ринку оборонної продукції (відомого за англійською абревіатурою EDEM — European Defence Equipment Market). Однак, станом на сьогоднішній день це скоріше перспективна ідея, ніж конкретний проект. Утворення EDEM означатиме перехід оборонного виробництва з терен другого "стовпа" ЄС, який регулюється міждержавними механізмами, до "першого", що уособлює федеративний європейський устрій. На велику перспективу це навряд чи можливе. У той же час, гармонізація національних середовищ функціонування оборонних підприємств європейських країн напевно матиме місце. У разі долучення до нього України цей процес може забезпечити нові можливості для українських оборонних підприємств, особливо субпідрядників і ремонтних заводів. Не зустрічаючи політичних обмежень і маючи низьку собівартість робіт за невеликими контрактами порівняно з європейськими та американськими компаніями, вони отримували б переваги на європейських ринках.

Для України приєднання до європейських і євроатлантичних оборонно-промислових проектів вимагатиме структурних реформ і реформ власності. Оборонна промисловість України представлена, в основному, некорпоратизованими державними підприємствами. Американські ж та європейські компанії переважно корпоратизовані і значною мірою приватизовані. Крім того, українські оборонні підприємства відрізняються від американських та європейських структурою адміністративного та фінансового менеджменту, що перешкоджає їх участі у процесах інтеграції.

Оборонно-промислова інтеграція пов’язана із виробництвом продукції, критичної для національної безпеки та оборони країн, що залучені до цього процесу. Тому, оборонно-промислова інтеграція вимагає безпечного середовища. Можливо, перешкод для залучення українських підприємств до виробництва оборонної продукції у рамках НАТО та ЄС вже зараз було б значно менше, якби США та європейські країни мали необхідні гарантії з боку України щодо охорони їхніх авторських прав, технологій та таємниць.

Між Україною та НАТО, а також між Україною та окремими членами НАТО існують угоди, що забезпечують захист інформації, але ці угоди стосуються у першу чергу оперативної діяльності у військовій сфері. Між тим, в НАТО існують базові угоди, які забезпечують взаємодію саме в оборонно-промисловій сфері. Головними серед них є Угода НАТО про взаємну охорону таємниці винаходів, що мають відношення до оборони і для яких було зроблено заявки на патенти (1960 рік) та Угода НАТО щодо передачі технічної інформації для цілей оборони (1970 рік). Ці угоди створюють необхідні рамки співпраці також у рамках ЄС для тих його членів, що є також членами НАТО.

Основним документом, що встановлює механізми безпечного функціонування майбутнього європейського ринку оборонної продукції є Рамкова угода щодо реструктуризації європейської оборонної промисловості. В частині, яка торкається захисту інформації, ця угода є достатньо деталізованою і не вимагатиме додаткових договорів. Очевидно, що залучення України до європейської та євроатлантичної оборонно-промислової інтеграції вимагатиме укладення специфічних угод з НАТО та ЄС, які б розповсюджували на Україну, принаймні частково, положення зазначених документів.

Таким чином, визначеність військово-політичного статусу, розвиток внутрішнього ринку оборонної продукції, реструктуризація і реформування власності, а також адаптація законодавчого поля діяльності оборонних підприємств є головними чинниками прогресу на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції України в оборонно-промисловій сфері.


Copyright © 2005 by DB NISS