Стратегічні плани Росії щодо відносин із Заходом

Олексій Їжак

У контексті підготовки та у ході візиту до США Президент Росії В.Путін провів низку важливих зустрічей, а також дав кілька багатогодинних інтерв'ю західним. Змістовні відповіді російського президента на складні для нього запитання дозволяють зрозуміти стратегічні плани Росії щодо відносин із Заходом.

Згідно В.Путіну, пріоритетом Росії є „повноцінна інтеграція країни у світову економічну систему”. Причому робити це Росія збирається не якимось унікальним російським шляхом, а завдяки розвитку економіки на загальновизнаних ринкових засадах.

Ця заява спростовує побоювання Заходу відносно можливості згортання капіталістичних відносин у Росії, які виникли у зв'язку із тиском на нафтову компанію „Юкос”. Цей тиск супроводжувався натяками В.Путіна, що російські олігархи мають пам'ятати: їхня власність була подарована їм російською державою. На тлі активізації нагляду за бізнесом з боку силових структур це заставило багатьох спостерігачів припустити, що „неп” у Росії закінчується.

Між тим, останні події заставили по іншому подивитись на ситуацію. Як стало відомо, відразу після досягнення угоди про злиття „Юкосу” та „Сібнєфті” весною 2003 року на покупку значного, можливо, контрольного пакету акцій нової компанії почали претендувати відразу дві головні американські нафтові корпорації - „Ексон-Мобіл” (перший номер у світовому рейтингу приватних нафтових компаній) та „Шеврон-Тексако” (п'ятий номер). Після завершення процесу злиття минулого місяця плани цих компаній були відкрито проголошені. Так, „Ексон-Мобіл” претендує на покупку 40% акцій „Юкос-Сібнєфті” за 25 млрд американських доларів (але готова придбати й контрольний пакет), „Шеврон-Тексако” - 25% акцій „Юкос-Сібнєфті” за 6 мілрд.

Напевно, інтереси принаймні однієї з цих компаній лобіюються Президентом США Дж.Бушем, з яким В.Путін має дружні стосунки. За цих умов, малоймовірно, що російське керівництво планує згортання капіталізму в російській нафтовій промисловості. Швидше, метою є забезпечення національних інтересів Росії через вплив на переміщення міжнародних капіталів.

Можна зробити висновок, що російське керівництво, справляючи тиск на „Юкос”, бажало продемонструвати, що російська держава є обов'язковою стороною переговорів про важливі інвестиції в російську економіку. Як зазначив В.Путін „ми за те, щоб іноземний капітал входив у російську економіку”, але, у той же час, „буде правильно, якщо будуть проведені попередні консультації з Урядом Російської Федерації”.

Таким чином, стратегічне бачення В.Путіним розвитку російської економіки - це капіталізм, який визнавав би державу єдиним джерелом своєї безпеки на внутрішніх та зовнішніх ринках і не намагався би „приватизувати” її силові інститути. Російське керівництво, очевидно, не погодиться на транснаціональне проникнення у Росію капіталів, які контролюються іншими державами. Тобто, великі спільні підприємства у Росії можуть бути тільки міжнаціональними (за підтримки урядів), але не транснаціональними (поза впливом урядів). Саме ж російське керівництво, напевно, підтримуватиме транснаціональне проникнення російських капіталів в економіки інших країн, розглядаючи це як форму збільшення міжнародного впливу Російської Федерації.

Підозри західних бізнесменів щодо стратегічних перспектив капіталізму у Росії викликає відмова російського керівництва підтримати закон про амністію капіталів. В.Путін пояснює таку позицію бажанням зберегти соціальну стабільність. За його словами, амністія капіталів викличе обурення тих, хто в результаті роздачі державної власності новим володарям опинився на нижніх сходинках суспільства, що дестабілізує внутрішньополітичну ситуацію. З огляду на близькі вибори, аргументація В.Путіна має сенс.

Заслуговує на увагу, яким є розуміння В.Путіним терміну „інтеграція” у контексті розмов про роль Росії у світовій економіці. З його висловлювань випливає, що під цим мається на увазі створення однорідного економічного середовища, у якому Росія відіграватиме чільну роль. Як зазначив російський президент, його країна розраховує „вийти на особливий рівень відносин з Євросоюзом, на створення єдиного економічного й гуманітарного простору у Європі без формального повноформатного вступу Росії до Європейського співтовариства”. Іншими словами, кінцевим станом інтеграційних процесів має стати така світова економічна система, у якій взаємодіятимуть побудовані за єдиними принципами економіки Америки, Європи, Росії та Далекого Сходу. Тобто, погляди нинішнього російського керівництва мондіалістичні. Від класичного мондіалізму їх відрізняє введення до світової економічної системи додаткового елемента - російського економічного простору.

Таке бачення інтеграції Росії у світову економічну систему принципово відрізняється від того, що пропонують їй Сполучені Штати та Європейський Союз. Західні країни розглядають інтеграцію Росії як її інкорпорацію у західну систему на умовах цієї системи, але не як конвергенцію самостійних економічних просторів. Для них територія Росії - це просто зона перехідної економіки, яка має або стати частиною західної системи, або самоізолюватись.

Зазначене розходження позицій пояснює наполегливий інтерес Росії до створення єдиного економічного простору не теренах колишнього СРСР. Для Росії такий простір - це можливість піднятись на кілька сходинок у світовій економічній ієрархії й уникнути інкорпорації у західну систему, запропонувавши замість цього конвергенцію із нею. Вдасться це Росії чи ні, залежить майже виключно від зовнішньополітичної стратегії, яку обере Україна.

Коментарі, які В.Путін дав у зв'язку із ситуацією в Іраку, дозволяють зрозуміти, як російське керівництво бачить співпрацю із Заходом у сфері безпеки. Як можна зрозуміти, Росія відчуває себе самодостатньою державою у забезпеченні власної безпеки й не бачить жодних підстав йти у фарватері безпекової політики будь-якої іншої країни. Російський президент висловив цю думку таким чином: „ми цілком усвідомлюємо, що таке Росія, яке місце вона займає у світі, якими є наші можливості. Але Росія, за всіх її негараздів, - країна із своїми традиціями, із своїми національними інтересами. Це країна, яка ніколи не буде обслуговувати чужі зовнішньополітичні інтереси”.

Росія йде іншим шляхом військових реформ, ніж ті країни, які намагаються залучитись до європейської оборонної інтеграції. Якщо для більшості європейських країн метою оборонних реформ є підвищення технічного рівня військ, для Росії, так само як для США та Китаю, на порядку денному - загальне підвищення оборонного потенціалу. За термінологією В.Путіна, метою є, у тому числі, боротьба із загрозами у „зоні російської регіональної відповідальності”. Як зазначив російський президент, „починаючи із 1992 року Збройні Сили (Росії) були скорочені більше, ніж у двічі. Це був дійсно важкий й болісний процес. Досить! На цьому етапі процес скорочення завершено”.

Крім того, Росія не бачить сенсу у багатонаціональності як принципі міжнародної військової співпраці. Це стає очевидним із відверто зневажливих оцінок російського президента щодо ролі міжнародної військової коаліції в Іраку: „вже зараз ці багатонаціональні, але я б сказав, різношерсті сили, нічого доброго не вносять у стабілізацію ситуації в Іраку ... Сьогодні, за нашими даними, це погано підготовлені озброєні формування, які ще мають тенденцію як найшвидше помінятись, протягом трьох-чотирьох місяців, а після цього приїздять нові, ненавчені люди й роблять вже по другому, третьому разу одні й ті ж помилки ... Одні зловживають алкоголем, другі пишуть якісь образливі для місцевого населення лозунги й викликають багатомісячні демонстрації проти коаліційних сил, треті починають торгувати зброєю. Загалом, багатонаціональні сили - це, звичайно, з політичного кута зору добре, а з військового кута зору - нічого доброго у цьому немає.”

Висновок, який робить В.Путін, полягає у необхідності підтримувати головну роль США у міжнародній коаліції в Іраку. В цьому кардинальне розходження російської позиції з позицією Франції та Німеччини. У той же час, Росія наполягає на перетворенні американських окупаційних сил на міжнародні стабілізаційні сили шляхом простого юридичного заходу - резолюції Ради Безпеки, яка б надавала військам США чіткий, обмежений за обсягом та часом мандат на присутність в Іраку. На це зі свого богу не погоджуються Сполучені Штати, вимагаючи резолюцію, яка б не накладала таких чітких обмежень.

Зневажливе ставлення Росії до багатонаціональних військових формувань симптоматично. Воно заставляє замислитись над тим, як Росія взагалі сприймає НАТО і свою співпрацю з цією організацією, а також, як Росія бачить свої відносини із союзниками по Договору про колективну безпеку.

Теза про військову проблематичність багатонаціональності не нова. Її можуть підтвердити військові різних країн. У рамках НАТО існує великий досвід відносно того, для яких операцій і для яких ситуацій є допустимим тій чи інший рівень багатонаціональності. Що відрізняє ідеологію багатонаціональності НАТО від позиції Росії, так це використання критерію „ефективність-вартість”, а не просто „ефективність”. Створення багатонаціональних підрозділів при продуманому плануванні дозволяє зменшити витрати за рахунок ефекту великих об'ємів і виключення дублювання зусиль. Наприклад, багатонаціональний корпус може виявитись менш ефективним ніж суто національний, проте витрати на нього будуть на багато менші, ніж витрати на кілька національних корпусів, які мають підтримувати окремі держави, якщо вони відкидають принцип багатонаціональності.

Таким чином, для Росії глобальна співпраця у сфері безпеки, так само як і у випадку економічної співпраці, - це взаємодія самодостатніх безпекових просторів, одним з яких є російський. Очевидно, справедливим при оцінці перспектив створення Росією самодостатнього безпекового простору буде твердження про залежність цих зусиль від зовнішньополітичної стратегії України. Швидше за все, членство України у НАТО не вплине на здатність Росії гарантувати власну безпеку, проте це напевно позбавить її власної „зони регіональної відповідальності”.

У зв'язку з лояльним ставленням російського керівництва до військового лідерства США в Іраку заслуговують на увагу коментарі В.Путіна щодо стратегічних наслідків „зміни режиму” в цій країні. З них можна зрозуміти, що об'єктом критики дій США з боку Росії стають не стільки їхні намагання відігравати глобальну роль, скільки „зацикленість” нинішнього республіканського керівництва не ідеї „зміни режимів” країн, що не відповідають американській уяві про сутність демократії.

Зазначене являє важливу зміну позиції Росії, що може свідчити про бажання остаточно позбутись впливу минулого на її сучасні відносини із Заходом. Справа у тому, що колапс Радянського Союзу не сприймається західними ідеологами як „зміна режимів” його нащадків. Тобто, політичний розвиток Росії та країн СНД сприймається скоріше у термінах еволюції (часто повільної) комуністичного режиму, ніж рішучої відмови від нього, як то мало місце у Центральній та Східній Європі. Доки це так, зберігається можливість спроб з боку Заходу довершити процес, який не було завершено руйнацією СРСР. Якщо ж теорія „змін режимів” поступиться теорії „модернізації”, це дозволить проголосити історію „холодної війни” мертвою. У цьому випадку стосунки між Росією та Заходом можна буде почати з нового листа.

Судячи з висловлювань російського президента, його ставлення до демократичних перетворень, свободи преси та ролі спецслужб в російському житті значно відрізняються від того, яке йому зазвичай приписуються.

Так, згідно В.Путіну, „Росія не повинна претендувати на будь-яку винятковість та будь-яку особливість, особливо у сфері демократії. Й базові цінності демократії повинні бути ідентичні тим, що затвердились у вільних країнах, країнах з розвинутою демократією та ринковою економікою”. Єдине, що за його словами може відрізняти Росію, так це те, що Захід розвиває демократію вже кілька століть, а в Росії „інквізиція” завершилась тільки наприкінці 80-х років минулого століття. Цілком ймовірно, що під „керуванням демократією” російський президент розуміє перехідний процес, а не остаточну мету.

Щодо свободи преси, головну проблему В.Путін бачить у її економічній залежності від олігархів: „ці так звані олігархи, вони люди розумні, пролазливі, вони чудово зрозуміли, як можна маніпулювати суспільною думкою, й, по суті, так само, як робили з природними ресурсами, почали робити із засобами масової інформації, ... підпорядковуючи їх своїм груповим інтересам, підмінюючи загальнонаціональні інтереси груповими. Для того, щоб забезпечити реальну свободу преси, ми повинні забезпечити можливість економічної незалежності засобів масової інформації. Й ми наполегливо будемо це робити”.

Підвищення ролі спецслужб у Росії часто сприймається як ознака перетворення їх на своєрідного „гаранта” політичної й економічної модернізації країни на кшталт тих функцій, які виконують військові у Туреччині. Російські спецслужби також часто розглядаються як головна політична опора В.Путіна. Кілька відвертих висловлювань російського президента протягом візиту до Сполучених Штатів спростовують такі уяви.

Відповідаючи на одне із запитань у Колумбійському університеті, російський президент так окреслив своє бачення: „що стосується ролі спецслужб, то вони не повинні совати свого носу у громадянське суспільство. Проте, виконувати свою функцію по забезпеченню інтересів держави. Протягом тривалого часу ці спеціальні служби знаходились у стані майже повного розвалу. Й тільки в останні роки ми домоглись того, щоб зібрати це все до купи, організувати відповідним чином та заставити працювати ... Це зовсім не означає, що вони повинні совати свого носу де слід і де не слід. Гарантія цього тільки одна: розвиток демократичних структур самого суспільства й постановка цих спеціальних служб під контроль держави та суспільства. Ми намагаємось це робити, і я вважаю, це нам вдається. Якщо Ви бачите конкретні випадки, які дійсно Вас турбують, то ми готові обговорювати, й не просто обговорювати, але й реагувати на це.”

Західні журналісти відзначають прогрес В.Путіна у вивченні англійської мови (на додаток до німецької, якою він володіє вільно). Протягом своїх недавніх інтерв'ю російський президент навіть наважувався поправляти перекладачів, якщо вони за його думкою використовували неадекватні слова. Це, наряду з його сміливими й відвертими висловлюваннями, безперечно справило позитивне враження.

Загалом, якщо В.Путін протягом свого турне до США ставив за мету довести Заходу, що він є демократичним лідером, а Росія розвиненою країною, в яку можна робити великі інвестиції, то цю його мету можна вважати значною мірою досягнутою.


Copyright © 2003 by DB NISS