Стосунки Україна-НАТО на поточний момент
(Аналітична записка)

Анатолій Шевцов, Олексій Їжак

Багатоетапна виборча кампанія в Україні і її підсумки призвели до суттєвих змін як у зовнішньополітичній ситуації навколо України, так і до загострення внутрішніх протиріч у суспільстві.

Як Захід, так і Росія усвідомили значимість українського фактора.

Президент Буш підтвердив готовність обговорювати українське питання в Європі, про що повідомив на брифінгу 31.01. директор відділу Ради національної безпеки США Деймон Уилсон. При цьому підкреслювалася готовність збільшити фінансування проектів, зв'язаних з розвитком демократії. Уилсон також підкреслив, що адміністрація усвідомлює необхідність формування в Україні консенсусу щодо її євроатлантичної інтеграції.

Північноатлантична рада ухвалила рішення про участь Президента України у заходах в рамках самміту НАТО 22 лютого і проведення засідання комісії Україна-НАТО (КУН) на вищому рівні. Про це 3 лютого повідомили провідні інформаційні агенції з посиланням на анонімні джерела у НАТО. Україна буде єдиною державою серед країн - не членів НАТО, яка буде представлена на самміті.

Згідно повідомленню Agence France Presse, в НАТО не очікують від Президента України вимог будь-яких "проривних" рішень щодо України. Натомість, вважається, що головним змістом засідання КУН буде встановлення політичних контактів між новообраним Президентом України і лідерами країн Альянсу.

Таким чином, основний зміст проведення КУН можна окреслити так: демонстрація особливого ставлення НАТО до України та встановлення особистих контактів Президента України із світовою політичною елітою. Основні питання, що вимагають з'ясування у цьому зв'язку, є такими:

1. Чи є узгоджений формат проведення та очікувані результати достатніми, виходячи із нових євроінтеграційних завдань, які ставить Президент України?

2. Якими можуть бути наслідки самміту НАТО для україно-російських відносин?

На перше питання слід відповісти однозначно позитивно. Відсутність конкретного порядку денного стосовно майбутнього членства України в НАТО не зменшує значення проведення КУН на вищому рівні і не означає відмови Україні з боку НАТО у її євроінтеграційних прагненнях. У даному випадку ситуація докорінно відрізняється від тієї, що має місце у стосунках з ЄС. Серйозність намірів НАТО випливає із самого факту запрошення Президента України на позачерговий самміт, який присвячено найважливішим аспектам трансатлантичних відносин у контексті першого після переобрання європейського турне Президента США.

На цьому самміті через причини, що не залежать від НАТО, не можуть бути прийняті "проривні" організаційні рішення, у тому числі, щодо приєднання України до Плану дій заради членства (ПДЧ). Перед таким кроком НАТО має розглянути заявку України щодо членства, яку Україна ще не подавала. Черговий річний цикл заходів в рамках ПДЧ для трьох нинішніх його учасників починається весною. Теоретично, якщо Україна терміново подасть заявку, вона може бути розглянута Північноатлантичною радою на рівні міністрів у стислий термін, однак, практично це навряд чи можливо. У будь-якому разі, для переходу на новий рівень інтеграції Україна повинна подати заявку щодо членства.

Виходячи із зазначеного, основним змістом консультацій в рамках проведення КУН на вищому рівні, у тій частині, яка стосується перспектив набуття Україною членства в європейських інститутах, має стати питання доцільності подання заявки на членство у НАТО. Наразі, НАТО не очікує, що така заявка у письмовій формі буде поданою вже на самміті 22 лютого. Лідери НАТО усвідомлюють розкол з цього питання, який існує в українському суспільстві і політикумі. Якщо така заявка буде подана Президентом України без попереднього узгодження у Верховній Раді та відповідних внутрішньополітичних пропагандистських заходів (що за час, який залишається до самміту, не можливо), це не буде сприйнято позитивно ані у НАТО, ані в Україні.

У той же час, українській стороні доцільно наполягати на чітких "сигналах" з боку НАТО, який підтвердив би, що Альянс у практичному ключі підтримує євроатлантичні прагнення України. З урахуванням нинішнього стану справ, максимально досяжним практичним результатом роботи КУН було б положення у спільному комюніке про те, що НАТО схвально поставилась би до подання Україною заявки на членство у разі досягнення національного консенсусу з цього приводу.

Друге із зазначених питань (щодо можливих наслідків самміту для україно-російських відносин) не має однозначної відповіді. Зараз політична система Росії перебуває у стані змін, що має наслідком відсутність, або, принаймні, "розмитість", консолідованої позиції керівництва з низки зовнішньополітичних питань і, відповідно, співіснування конкуруючих підходів.

Ставлення Росії до розширення НАТО взагалі, і зокрема до членства в НАТО України, негативне. Однак, невизначеним є можливий масштаб практичних кроків у відповідь. Наразі, ці кроки носять опосередкований характер. По-перше, у класичному російському ключі використовується спільний з Україною інформаційний простір для "освіти" українського населення та еліти з приводу невигідності вступу до НАТО для самої України. Основні аргументи наводяться ті ж самі, які використовувались проросійськими силами протягом президентської компанії в Україні: руйнація вітчизняної оборонної промисловості, політична колонізація, розрив економічних стосунків з Росією. Більшість цих аргументів може бути спростовано.

По-друге, в рамках діалогу із США та європейськими країнами Росія намагається підтримати ті політичні сили Заходу, які вважають, що позитивний фон відносин Заходу з Росією важливіший за членство України у НАТО. Наразі, такою є позиція Франції та Німеччини. На цьому рівні контактів, розвиток відносин України з НАТО, як такий, не заперечується. Показовими у цьому зв'язку є висловлювання міністра закордонних справ Росії Сергія Іванова на спеціальному засіданні американської Ради із зовнішньої політики 13 січня 2005 року, яке було проведено за підтримки російського Альфа-банку. Відповідаючи на запитання щодо ставлення Росії відносно можливого стрімкого розвитку відносин України з НАТО після обрання Президентом України Віктора Ющенко, він сказав "Росія, якщо говорити відверто, особливо в останні кілька років, сама співпрацювала з НАТО. Це, насправді, суверенне право України як, якою мірою і у який спосіб Україна збирається будувати свої відносини з НАТО. Давайте зачекаємо і подивимось".

Складається враження, що Росія не готова до активних дій з приводу поглиблення стосунків між Україною і НАТО і намагається виграти час для консолідації власної позиції з цього приводу.

Як видно із публікацій ЗМІ, у стратегічному плані коло питань, які дійсно хвилюють Росію у контексті членства України в НАТО, чітко обмежене і, загалом, не стосується економіки. Серед головних можна зазначити такі:

  • доля Чорноморського флоту РФ;
  • перспективи появи військових баз західних країн в Україні;
  • перехід критичних для Росії підприємств оборонної промисловості України у сферу впливу західних країн;
  • згортання співробітництва ОПК України та Росії.

Жодне з цих питань не стоїть на порядку денному самміту НАТО 22 лютого. Це означає, що жорстка офіційна реакція Росії малоймовірна. Проте, треба враховувати, що на цьому самміті тема Росії буде обговорюватись у рамках підготовки до двосторонньої зустрічі президентів США та Росії у Братиславі 24 лютого.

Виходячи з такого порядку зустрічей, було б доцільним на комісії Україна-НАТО сформулювати спільне розуміння питань, які турбують Росію, і, по-можливості, запропонувати США ввести у порядок денний самміту з Росією 24 лютого питання про можливість трьохсторонньої зустрічі США, України та Росії для розв'язання існуючих проблем, які турбують російську сторону і які є ключовими на шляху досягнення консенсусу в українському суспільстві з цього питання.

Відповіддю на інформаційну політику Росії повинна бути роз'яснювальна робота як з боку України, так і з боку Альянсу, у тому числі, по можливості, і в підсумкових заявах запланованого самміту.

Загрози, які декларуються Росією, є надуманими, обумовленими старими стереотипами і не випливають з політики Альянсу.

На основі аналізу заяв фахівців НАТО, можна вважати обґрунтованою таку позицію Альянсу у відношенні піднятих питань.

1. Базування ЧФ у Севастополі може зберегтися відповідно до відкритих двосторонніх домовленостей України і Росії, оскільки остання є учасницею ПЗМ, має особливі відносини з НАТО (по суті є учасницею його політичної організації) і не розглядається Альянсом як потенційний супротивник.

2. Відсутня необхідність розміщення баз НАТО на території України (це може бути прийняте як умова приєднання).

3. Переоснащення Збройних Сил України західними зразками не є обов'язковим (приклад країн Східної Європи) і економічно неприйнятно для України, для якої більш обґрунтованим є курс на збереження власного ОПК, для чого украй важливо зберегти його зв'язки з ОПК Росії, що не суперечить принципам Альянсу (підтверджується прикладами співробітництва між Францією й Ізраїлем, або, навіть, з Росією: постачання Росії в країни НАТО та ЄС - Греція, Туреччина, Кіпр).

4. Необхідність припинення військово-технічного співробітництва між ОПК України і Росії відсутня. На сьогодні обидві країни - учасниці Партнерства заради миру, крім того, принципи Альянсу в цій сфері, що допускають двостороннє співробітництво з будь-якими країнами, крім тих, що знаходяться під санкціями ООН.

Таке співробітництво, необхідне для України, могло б бути узгоджене при обговоренні умов прийому (підтверджуючий приклад - збереження співробітництва в сфері стратегічних озброєнь у рамках СНО-1 після приєднання України до РКРТ).

Досягненню консенсусу в суспільстві буде сприяти також проведення цільових спільних громадських акцій, націлених на подолання сформованих стереотипів у відношенні НАТО.

При цьому, необхідно акцентувати увагу на наступних ключових принципах діяльності Альянсу як системи колективної оборони.

1. Вступ у НАТО зовсім не означає роззброювання і ліквідацію національної армії. Кожна країна повинна зберігати здатність до самооборони й участі в колективній безпеці й обороні.

2. Рішення про участь у колективних діях у складі сил НАТО - прерогатива національного уряду навіть у випадку прийняття на основі принципу консенсусу рішення про участь НАТО у воєнних діях.

3. Вступ у НАТО зовсім не означає необхідність ліквідації власного ОПК, тому що Альянс не нав'язує своїм членам військово-технічну політику, залишаючи за ними право вибору. Членство в НАТО не зобов'язує фірми поділятися своїми комерційними і технічними секретами, так само як і не виключає можливостей військово-технічного співробітництва з країнами, що не є членами Альянсу, крім, зрозуміло, співробітництва з країнами, що знаходяться під санкціями ООН.

З боку України необхідно відкрито підкреслювати, що її вибір не означає інтеграцію "за будь-яку ціну". Для України неприйнятними є такі вимоги:

1. Ліквідація вітчизняного ОПК (веде до економічних збитків унаслідок згортання торгівлі зброєю, скорочення замовлень з боку Росії, ускладнення проблеми переозброєння армії, скорочує розвиток високих технологій в інтересах розвитку економіки країни).

2. Передача підприємств ОПК західним фірмам (може привести до порушення домовленостей з Росією про захист секретної інформації).

3. Згортання ВТС із Росією (веде не тільки до економічного збитку, але й до проблем з озброєнням української армії).

4. Необґрунтоване обмеження ВТС з іншими країнами.

5. Ліквідація існуючих, а також виключення можливості удосконалювання засобів ППО й інших ракетних озброєнь української армії.


Copyright © 2005 by DB NISS