Політика і час. №2, 2005

Інтеграція без насильства

Олексій Їжак

Кожна держава у міжнародній системі відносин має своє місце і відіграє свою роль, тобто у неї є свій статус. Деякі країни ним задоволені, деякі - ні. Статус може мінятись зусиллями як самої країни, так і в наслідок процесів інтеграції (або ж дезінтеграції). У першому випадку, зміни відбуваються повільно, оскільки зазвичай економічна та війкова міць держав залишається стабільною протягом тривалого часу. Десять відсотків річних змін - це вже майже міжнародна сенсація (звичайно, якщо немає воєн або інших катаклізмів).

Інша справа - інтеграція, або ж її протилежність дезінтеграція. Свого часу, європейський ландшафт кардинально змінився протягом всього кількох років у наслідок об'єднання Німеччини, розпуску СРСР, розпаду Югославії та розлучення Чехії і Словаччини. Через приблизно десять років після тих подій Європа ще раз зазнала рішучих змін завдяки розширенню НАТО та ЄС.

Україна стоїть на порозі зміни свого статусу пострадянської, або так званої нової незалежної країни. Це так не тільки і не стільки через економічне зростання останніх років та плани глибокої оборонної реформи. Україна зараз обирає інтеграційну модель, яка визначить її новий міжнародний статус на десятиліття. Причому, якщо вона не зробіть вибір сама, за неї його можуть зробити інші.

Яким буде статус України в тих інтеграційних структурах, які вона обере, і чи буде вона їм задоволена? Це не просто питання суб'єктивного сприйняття. Це питання безпеки і стабільності, причому не тільки української, але й загальноєвропейської. Адже 48 мільйонна європейська країна, незадоволена своїм міжнародним статусом, була б постійним джерелом напруги на континенті.

Структурне насильство у відносинах між державами

Насильство у міждержавних стосунках приймає різні форми - воєн, санкцій, політичного та економічного тиску. Але всього переліченого може й не бути, однак насильство залишатиметься. Таке неявне насильство мирного часу часто позначається як структурне насильство.

Цей термін у теорію конфліктів було введено наприкінці 60-х років минулого століття відомим норвезьким дослідником Йоганом Галтунгом, і з тих пір широко використовується у дослідженнях проблем миру [1]. До того моменту, мир розглядався як відсутність війни, тобто відкритого насильства. Вважалось, що виключення явного насильства є основою миру. Тепер же стало зрозуміло, що відсутності війни для міцного й тривалого миру замало. Доки у стосунках між державами залишатиметься невидиме структурне насильство, війна ховатиметься за портьєрою.

Йоган Галтунг визначив структурне насильство як насильство, що випливає із самої структури стосунків між суб'єктами відносин. Це не обов'язково цілеспрямоване пригнічення через нав'язування несправедливих правил. Структурне насильство може бути неусвідомленим наслідком недосконалості системи відносин.

Спочатку цей термін застосовувався для соціальних систем, де він мав явну кореляцію з поняттям соціальної несправедливості. Перенесення його у сферу міжнародних відносин йшло через вивчення впливу соціальної несправедливості у глобальному масштабі на міжнародний мир та безпеку. Питання про структурне насильство між державами як суб'єктами регіональних інтеграційних процесів ставилось рідко, оскільки такі процеси у більшості випадків охоплюють країни одного рівня внутрішнього соціального розвитку.

Між тим, структурне насильство є реальністю навіть у таких спільнотах, як ЄС та НАТО, тим більше, у рамках Єдиного економічного простору (ЄЕП), що має охопити значно менш розвинені країни.

Протягом 2003-2004 років і НАТО, і ЄС переживали кризу єдності: атлантичний Альянс через бунт Бельгії, Німеччини та Франції проти американських спроб перетворити власну війну проти Іраку на загальноатлантичну справу, Європейський Союз - через рішучу і несподівану для багатьох його членів протидію Іспанії та Польщі прийняттю варіанту Конституційного договору, який на думку цих країн неприпустимо зменшував їх вагу у прийнятті спільних рішень. Ці кризи були нічим іншим, як незгодою певних країн зі своїм статусом у рамках інтеграційних утворень, до яких вони входять. Іншими словами, вони намагались уникнути структурного насильства проти себе. Такі випадки, напевно, будуть тільки наростати із охопленням Організацією північноатлантичного договору та Європейським Союзом все більшого кола країн різного рівня розвитку.

Не гарантованим є і "структурній" спокій в рамках ЄЕП, який ще тільки формується. Вже зараз в Білорусі, Казахстані та Україні лунають побоювання щодо можливої гегемонії Росії у спільних інститутах.

Чи існують об'єктивні критерії, які б дозволили зробити висновок щодо наявності або відсутності структурного насильства у рамках інтеграційних утворень? Нажаль, універсальної відповіді на це питання в теорії міжнародних відносин не існує. Однак, практичне вивчення структурних аспектів діяльності НАТО, ЄС та ЄЕП з огляду на можливе членство в них України дозволяє зробити деякі важливі спостереження.

Приховане структурне насильство у соціальних системах можна вимірювати за тими ж критеріями, що використовуються для оцінок соціальної несправедливості. Всі люди рівні перед Богом, і це дає принаймні один базовий рецепт усунення структурного насильства у стосунках між ними - егалітаризм. Але що ж вважати несправедливістю у "соціумі" держав, що утворюють інтеграційну структуру? Адже, держави нерівні за своєю природою. Єдине, у чому вони можуть бути рівними - це в їхній суверенності. Однак, навіть суверенність не є даністю на всі віки. До 17 сторіччя європейські правителі не мали права, умовно кажучи, "встановлювати релігію" на підлеглих територіях (суверенітет як системне міжнародне явище почався із визнання принципу cujus regio ejus religio - хто править, той встановлює релігію) і вже можна уявити часи, коли вони значною мірою втратять це право знов.

Отже, хоча суверенна рівність держав має враховуватись при оцінці ступеню справедливості стосунків у міжнародних інтеграційних утвореннях, вона не може бути єдиним критерієм. Держави складаються з людей. Населення країн відрізняється у десятки, сотні і, навіть, тисячі разів. Так само відрізняється їх економічний та військовий потенціал. Між тим, країни з абсолютно різним населенням, економічною та військовою могутністю здатні утворювати стабільні інтеграційні структури.

У ряді практичних досліджень міжнародних структур використовується концепція "справедливої частки" для країн. Наприклад, за законами США щорічний бюджет на підтримку діяльності НАТО затверджується тільки після того, як Пентагон надає розрахунки індивідуальних зобов'язань країн-членів. Такі зобов'язання не повинні істотно відрізнятись від обрахованої для них справедливої частки, інакше це означатиме користування одними членами Альянсу спільною безпекою за рахунок інших [2].

Базових ідей розрахунку справедливої частки участі країн в інтегрованих структурах всього дві - пропорційно до кількості населення та пропорційно до розміру валового внутрішнього продукту (ВВП). Разом із критерієм суверенної рівності держав це дає нам три основні параметри оцінки справедливості розподілу ресурсів в рамках міжнародних інтеграційних утворень.

Структурного насильства немає там, де відносини між державами є справедливими. Згідно академічного визначення, справедливість - це категорія, яка "містить вимогу відповідності між реальною значимістю суб'єктів та їх статусом, між їх правами та обов'язками, діянням та відплатою, трудом та винагородою, злочином та покаранням" [3]. Таке визначення дозволяє шукати основне джерело структурного насильства у міждержавних відносинах у невідповідності прийнятих країнами зобов'язань та отриманого ними впливу.

На основі такого підходу можна зробити принаймні деякі висновки щодо наявності чи відсутності структурного насильства в рамках НАТО, ЄС та ЄЕП у разі залучення до них України.

НАТО, ЄС та ЄЕП: "комунізм", "соціалізм" та "капіталізм"

У більшості міжнародних систем, включаючи ЄС, НАТО та ЄЕП (у тому вигляді, як його запропоновано), частка зобов'язань країн в рамках спільних інститутів визначається відповідно до їх ваги, тобто, пропорційно або до кількості населення, або до розміру ВВП, або і того, і іншого одночасно на основі інтегральних критеріїв.

У рамках НАТО зобов'язання країн щодо фінансового вкладу у спільні бюджети визначаються виходячи з розміру їхнього ВВП. Виділення військ для інтегрованих структур обраховується на основі кількості населення країн. Пропорції тут не строгі, втім, загальний принцип саме такий.

Внески до спільних бюджетів ЄС обраховуються так саме, як і в НАТО - пропорційно до валового внутрішнього продукту країн-членів. Однак, фінансові внески являють собою тільки малу частину загального об'єму їх зобов'язань. Головне - це залучення країн до спільного ринку товарів, послуг та капіталів з одночасним делегуванням повноважень щодо управляння ним спільним інститутам ЄС. Вступаючи до Європейського союзу, країни зобов'язується "віддати" свій внутрішній ринок (за винятками, що стосуються національної безпеки країн) в управління центральним європейським органам. Зрозуміло, що в внутрішній ринок буде тим більшим, чим більше населення країни і чим воно багатше. Це означає, що рівень зобов'язань країн у рамках ЄС можна обчислювати так само, як і для НАТО - пропорційно до кількості населення та розміру ВВП.

Подібні міркування мають сенс і для Єдиного економічного простору. Його учасники планують утворити щось подібне до спільного ринку ЄС і поступово делегувати необхідні управлінські повноваження керівним структурам ЄЕП.

Повертаючись до соціальних аналогій, окреслені принципи визначення рівню зобов'язань країн в рамках спільних інститутів можна охарактеризувати як "від кожного по здібностям". Дійсно, кількість населення та розмір валового внутрішнього продукту країн відображає їх здібності на міжнародній арені, і вони "віддають" їх інтеграційним структурам, до яких залучаються.

Щодо розподілу впливу країн у рамках спільних інститутів, підходи, які пропонують НАТО, ЄС та ЄЕП, принципово розрізняються.

Найбільш ліберальною у цьому відношенні є НАТО, яка дає усім своїм членам, принаймні формально, рівні права. Рішення у північноатлантичному Альянсі приймаються консенсусом. Голосувань як таких не відбувається, що, власно і відрізняє принцип консенсусу під принципу одноголосності. Запропоноване на спільний розгляд рішення приймається "за умовчанням", тобто якщо ніхто не висловлює незгоди. Принцип одноголосності, на відміну, передбачає явне одностайне голосування "за". У цій різниці між "не заперечувати" та "підтримувати" полягає один з секретів витривалості та дієвості системи прийняття рішень у НАТО [4].

Зворотною стороною ефективності такої процедури є ризик для країн, які незгодні з домінуючою позицією, потрапити у невигідне становище. Відомо, наприклад, що у 1999 році Греція була незадоволена планами НАТО завдати повітряних ударів по Сербії у зв'язку з подіями у Косово. Однак, не бажаючи ставати на шляху решти членів Альянсу, вона не висловила відкритого заперечення (хоча, звичайно, відкрито і не підтримала це рішення, оскільки процедура цього не вимагала). Своє невдоволення протягом всієї повітряної кампанії Греція змушена була тримати у собі.

В іншому випадку невдоволена домінуючою позицією меншість не стала стримуватись. Йдеться про ситуацію 2003 року навколо упереджувальної підготовки НАТО до військової операції США проти Іраку. Тоді за запитом Туреччини і за підтримки США головний керівний орган Альянсу - Північноатлантична рада - почав розгляд питання про можливість проведення підготовчих військових заходів на турецькому кордоні з Іраком. На думку Бельгії, Німеччини та Франції це означало б визнання порушень Іраком санкцій ООН ще до отримання відповідних висновків міжнародних інспекторів. Генеральний секретар Альянсу проголосив процедуру "за умовчанням", коли рішення, запропоноване Туреччиною та США, вважалось би прийнятим, якби жодна країна на подала протягом короткого періоду письмових заперечень. До завершення терміну це зробили зазначені три країни.

Однак, Туреччина та США таки зуміли отримати необхідну підтримку. Оскільки рішення такого роду могло бути прийняте в іншому керівному органі НАТО - Комітеті оборонного планування, - у якому Франція не приймає участі після виходу у 1966 році із спільних військових структур Альянсу, проста зміна місця прийняття рішення дала змогу виключити її із процесу. Це дозволило змінити ставлення Німеччини та Бельгії з відкрито негативного на приховано негативне і прийняти рішення на користь Туреччини та США. Таке маніпулятивне відновлення єдності вже через кілька місяців призвело до рецидиву у вигляді наміру вже чотирьох країн - Бельгії, Люксембургу, Німеччини та Франції - створити незалежну від НАТО інтегровану військову структуру. То був прямий виклик американським інтересам у Європі, і США коштувало чималих зусиль залагодити ситуацію.

Зазначені негаразди, зрозуміло, були наслідком не самої консенсусної процедури, а намагань зловживати нею. Можливості такого роду мають не тільки США, але й будь який член НАТО. Згадаємо історію блокування Туреччиною процесів інституалізації стосунків між НАТО та ЄС протягом 2000-2002 років. Використання Туреччиною голосу у спільних інститутах НАТО для створення тиску на ЄС заради наближення членства у ньому неодноразово викликало гострі заперечення як з боку європейських країн, так і США. Америка, навіть, погрожувала заморозити свою підтримку НАТО, якщо процес інституалізації стосунків з ЄС на основі узгодженої у 2000 році схеми "Берлін-плюс" не буде розблоковано. Однак, Туреччина не змінювала свою позицію аж до отримання конкретних обіцянок від ЄС щодо свого майбутнього членства. Хоча офіційно схема "Берлін-плюс" була введена у дію ще на початку 2003 року, Туреччина досі тисне на ЄС через НАТО, не допускаючи до таємної інформації Альянсу Кіпр та Мальту [5].

Тобто, процедура прийняття рішень консенсусом створює для членів НАТО приблизно рівні можливості впливу один на одного. "Приблизно", тому що різні країни мають різний досвід і різне представництво в інтегрованих цивільних та військових структурах, в яких відбувається початковий процес підготовки рішень перед винесенням їх на розгляд керівних органів. І все ж, загалом, діяльність Альянсу максимально відбиває принцип суверенної рівності його членів. Завдяки цьому в рамках НАТО країни рівною і повною мірою отримують гарантії безпеки, заради яких вони об'єднались в Альянсі.

Таким чином, спільнота країн - членів НАТО живе за принципом "від кожного по здібностям, кожному - по потребам". Це своєрідний міждержавний "комунізм".

Європейський Союз має на багато розгалуженішу систему керівних органів, ніж НАТО. Система прийняття рішень у ньому теж набагато складніша. До того ж, вона значно відрізняється для сфери зовнішньої політики та безпеки (другий "стовп" ЄС) та діяльності спільних ринків (перший "стовп" ЄС). Загалом же, у Європейському Союзі вплив країн значно меншою мірою, ніж у НАТО, відбиває принцип суверенної рівності членів.

У сфері зовнішньої політики та безпеки рішення у ЄС приймаються одноголосно. Кожний член має явно висловити свою згоду із спільним рішенням. Якщо цього немає, воно не приймається. Для виключення ситуації блокування окремими членами важливих рішень, ЄС має два механізми - процедуру "конструктивного утримання", та обмежені за членством "комітети контрибуторів". Якщо певна країна не зацікавлена у конкретному рішенні, що має прийматись одноголосно, але й не схильна його блокувати, вона може, виклавши причини своєї позиції, "конструктивно утриматись". Тоді рішення, прийняте без її участі рештою країн вважається одноголосним. Механізм "комітетів контрибуторів" також дає можливість окремим країнам відсторонитись від суперечливих для них кроків, особливо щодо військових операцій або інших примусових дій. За цією схемою одноголосно має прийматись тільки принципове рішення делегувати вирішення конкретного питання спеціально створеному "комітету контрибуторів", в який входить обмежене коло безпосередньо зацікавлених країн.

Варто зауважити, що механізм "комітетів контрибуторів" викликав чималу зацікавленість з боку НАТО, особливо після кризи єдності стосовно війни в Іраку. Умовою ратифікації Сенатом США Протоколів про приєднання до НАТО Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Словаччини, Словенії та Румунії був обов'язковий початок обговорення у рамках Альянсу починаючи з кінця 2004 року змін до процедур прийняття рішень [6]. Однією з пропозицій є використання досвіду ЄС у створенні "комітетів контрибуторів", який перекликається з американською концепцією "коаліцій бажаючих".

Загалом, процедури прийняття рішень ЄС щодо зовнішньої політики та безпеки наближені до процедур НАТО і сумісні з ними у рамках узгодженої між двома організаціями схеми взаємодії "Берлін-плюс". Притаманна ж саме Європейському Союзу система розподілу впливу між країнами-членами проявляється повною мірою у сфері економічної інтеграції. Її особливістю є те, що в ЄС вага країн при прийнятті рішень залежить від їхнього населення (але не залежить від валового внутрішнього продукту).

ЄС має три головних центри прийняття рішень - Європейську раду, Раду ЄС та Європейську комісію, функції яких, загалом, інваріантні до процесу введення у дію Конституційного договору ЄС.

Завдання Європейської ради полягають у визначенні основних засад діяльності ЄС та напрямів європейської інтеграції. До її компетенції входять такі питання, як конституційне реформування та розширення членства. Європейська рада функціонує через регулярні зустрічі (два рази на рік) вищих керівників країн - членів Європейського Союзу. Рішення Європейської Ради приймаються одноголосно. Кожна країна має один голос [7, cc.32-33].

Рада ЄС (повна назва Рада міністрів ЄС) є основним законодавчим органом. Попри офіційну назву (Рада міністрів) її роль аналогічна ролі верхніх плат парламентів у таких країнах, як США та Росія. Через це, саме процедури Ради ЄС найбільшим чином відбивають характер розподілу впливу країн-членів у спільних інститутах. Рада ЄС постійно змінює свій склад в залежності від питання, яке розглядається. Вона може збиратись як Рада із загальних питань (у складі міністрів закордонних справ), Рада економічних та фінансових питань (у складі міністрів економіки та фінансів), Рада сільського господарства (у складі міністрів сільського господарства), та т. ін. Однак, незалежно від складу, представник кожної країни має визначену кількість голосів, яка відбиває "вагу" його країни. Вона тим більше, чим більше населення країни [7, cc.40-46].

За існуючою схемою, яка буде діяти до введення у дію Конституційного договору, більшість рішень у Раді ЄС приймається так званою "потрійною більшістю", тобто, двома третинами країн, які представляють 62% населення та мають 75% голосів у Раді ЄС. Сучасний розподіл голосів був узгоджений у 2000 році на самміті ЄС у Ніцці. За ним кожна країна має фіксовану кількість голосів, яка відбиває розмір її населення, але має тенденцію до зрівнювання. Так, Польща та Іспанія мають приблизно таку ж "вагу", як Німеччина, Великобританія, Франція та Італія (приблизно по 9 відсотків голосів), хоча за пропорцією населення їхня частка значно менша.

Конституційний договір ЄС передбачає голосування "подвійною більшістю". За цією схемою рішення Ради ЄС вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало 55% країн, які представляють 65% населення. Тобто, встановлюється пряма залежність "ваги" країни у Раді ЄС від кількості її населення. Перший варіант Конституційного договору містив формулу "50% країн, які представляють 60% населення". Заради зняття опозиції з боку Іспанії та Польщі поріг прийняття рішень було збільшено.

Європейська комісія є основним виконавчим органом, який керує діяльністю спільних ринків ЄС. Її функції подібні до тих, які виконують кабінети міністрів окремих країн. Європейська комісія уособлює федеративну ідею Європи. Вона діє в інтересах всього ЄС, і не служить жодному національному уряду. Хоча країни мають квоти на представництво у Європейській комісії, це квотування контролююче, яке не означає розподілу впливу. Європейська комісія - це позанаціональний виконавчий орган [7, cc.46-48].

Узагальнюючи процедури прийняття рішень у Європейській раді, Раді ЄС та Європейській комісії, можна зробити висновок, що загальний розподіл впливу членів Європейського Союзу є пропорційним до кількості їх населення з елементами нівелювання "ваги" великих та малих країн. Такий підхід відбиває радше рівність людей, що населяють ЄС, ніж рівність держав, що до нього входять. Відтак визнається, що країни з більшим населенням вносять більший вклад у забезпечення спільного добробуту.

Таким чином, спільнота країн - членів ЄС живе за принципом "від кожного по здібностям, кожному - по труду". Це можна назвати міждержавним "соціалізмом".

ЄЕП пропонує ще одну модель розподілу впливу у спільних інститутах. У Статті 4 Угоди про формування Єдиного економічного простору містяться положення про принципи функціонування двох керуючих органів [8]. Перший з них - Рада глав держав. Вона координує та керує формуванням та функціонуванням ЄЕП на міждержавному рівні. Кожна країна має у Раді один голос, а рішення приймаються консенсусом. Очевидно, за задумом архітекторів ЄЕП Рада глав держав має відігравати у ньому таку ж роль, яку Європейська рада відіграє в ЄС. Наразі важко судити, що саме розуміється під консенсусом - одноголосне голосування, як у ЄС, чи прийняття рішень за умовчанням, як у НАТО.

ЄЕП матиме також керуючий орган, якому буде делегована частина повноважень країн-членів. В Угоді про формування ЄЕП він позначається як "єдиний регулюючий орган". На перший погляд, має місце аналогія з Європейською комісією ЄС. Однак, на відміну від останньої, єдиний регулюючий орган ЄЕП не буде позанаціональним. Рішення у ньому прийматимуться на основі "виваженого голосування", аналогічно тому, як це робіться у Раді ЄС. Як таке, це не говорить про більшу, або меншу ефективність у порівнянні із Європейським Союзом. Однак сам принцип встановлення "ваги" країн кардинально відрізняється від європейського. В Угоді про формування ЄЕП говориться, що "кількість голосів кожної зі Сторін визначається з урахуванням її економічного потенціалу. Розподіл голосів встановлюється на основі домовленості Сторін" [8]. Зрозуміло, що урахування економічного потенціалу означає встановлення "ваги" країни виходячи із розміру її валового внутрішнього продукту.

Така схема може бути прийнятною для координуючих міжнародних організацій, однак в інтеграційних утвореннях вона вестиме до нестабільності. У такій системі народи багатіших країн мали б більше прав, ніж бідніших. Це той же принцип, який у давні часи розрізняв виборців за їхнім майновим цензом.

Таким чином, запропоновану на сьогодні модель залучення країн до ЄЕП можна визначити як "від кожного по здібностям, кожному - по багатству". Як назвати стрій, де у законодавство був би введений принцип "чим багатший, тим впливовіший", сказати важко. Скоріш за все, це своєрідний міждержавний "капіталізм".

Це, звичайно, не означає, що ЄЕП як міжнародна структура заздалегідь менш справедливий, ніж ЄС. Однак, це говорить про обмеженість його перспектив, якщо тільки не буде змінений принцип встановлення "ваги" країн у його спільних інститутах. Для того, щоб ЄЕП можна було порівнювати з ЄС і розглядати як рівноцінну альтернативу, вплив його членів має залежати від людського, а не економічного потенціалу.

Сусідство з ЄС як форма інтеграції

Політика сусідства Європейського союзу спрямована на розбудову "ширшої Європи" у складі розширеного ЄС та його сусідів [9]. У цій міжнародній системі, так само, як і в інших структурах, має підтримуватись певний баланс зобов'язань та впливу. Він може бути справедливим, або ні.

Відомим є принцип залучення сусідів ЄС до інтеграційних процесів, викладений колишнім Президентом Європейської комісії Романо Проді: "все, крім інституцій". На практиці це означає, що сусіди Європейського Союзу можуть утворювати з ним єдиний економічний простір тією мірою, якою вони застосовуватимуть у своєму внутрішньому житті європейські норми. Однак, навіть тоді членство в ЄС може залишатись недосяжною перспективою. Загальне правило для претендентів на членство в ЄС говорить: "щоб вступити у клуб, слід змиритись з його правилами" [10, с.25]. Проте, чи означає це, що необхідно застосовувати правила клубу, навіть не маючи членства у клубі?

Копенгагенські критерії ЄС включають три групи: формування конкурентоспроможної ринкової економіки, створення стабільних демократичних інститутів, інкорпорація законодавчих актів ЄС. Останнє означає впровадження спільного законодавчого здобутку Європейського Союзу - acquis communautaire, - який на сьогодні налічує близько 80 тис сторінок тексту. Якщо країна - претендент на членство у ЄС намагається досягти західноєвропейського рівня розвитку демократії та ринкової економіки, це зрозуміло. Але коли вона приміряє на себе регулятивні норми ЄС, не маючи ані необхідного розвитку політичних та економічних інститутів, ані ясних перспектив членства, це може стати імітацією наближення до ЄС, яка буде нежиттєздатною без постійних зовнішніх дотацій, на які Європейський Союз не спроможний.

Приклад входження до ЄС шляхом безпосереднього застосування acquis communautaire існує, але він настільки унікальний, що не може бути повторений. Мова йде про возз'єднання Німеччини. Досвід інтеграції східнонімецьких земель доводить, що розвиток і пристосування - різні речі. Ці землі вже отримали дотацій більше ніж на 1,25 трлн євро, але все ще залишаються депресивними у порівнянні з рештою німецьких земель [11].

Поступове впровадження в Україні acquis communautaire може бути корисним навіть без перспектив членства в ЄС, якщо це дозволить, наприклад, збільшити товарообіг із сусідами або поліпшити інвестиційний клімат. Однак, якщо зрозумілої економічної вигоди не існує, технічне пристосування до регулятивних правил ЄС може зашкодити економічному розвитку України. Економіка України стрімко зростає. Втрата бодай відсотка щорічного зростання означатиме втрату порядку 500 млн євро на рік (за обмінним курсом). Варто нагадати, що розмір допомоги Україні з боку ЄС за всі роки її незалежності становив близько мільярду євро [12, p.4].

Можлива втрата сусідами ЄС темпів економічного зростання внаслідок запозичення ними регулятивних норм ЄС може розглядатись як їхній вклад у створення економічно гомогенної "ширшої Європи". Вже зараз зрозуміло, що ці втрати, якщо вони матимуть місце, жодним чином не будуть компенсовані через дотації. Для реалізації стратегії "ширшої Європи" у 2004-2006 роках передбачається консолідація різних джерел допомоги сусідам зі збільшенням у наступні роки [13]. Однак загальні суми залишатимуться мізерними.

Наряд чи сусіди ЄС готові будуть йти на втрати без ясного розуміння, для чого це робиться. Без зміни принципу "все, крім інституцій" такого розуміння на виникне. Довічне життя за зводом правил acquis communautaire без права впливати на них сполучене для сусідів Європейського Союзу з невтішною перспективою постійної другорядності у рамках "ширшої Європи".

Усунення перешкод

Наведений аналіз дає можливість побачити деякі вади інтеграційних структур як на схід від України, так і на захід від неї. Без їх виправлення або ж, принаймні, компенсації, структурне насильство чекатиме на Україну з обох боків.

Структура ЄЕП недосконала у тому сенсі, що вона пропонує хибний механізм розподілу впливу у спільних інститутах - відповідно до розміру ВВП. Це ще можна змінити. До того стану інтеграції, коли на порядок денний стане питання про утворення "єдиного регулюючого органу", країнам - засновникам ЄЕП ще далеко. Ніщо не заважає Україні вимагати корегування правил функціонування майбутніх регулюючих органів Єдиного економічного простору і обумовлювати цим можливість глибшої інтеграції. Не виключено, що ідея розподілу впливу між членами ЄЕП за рівнем економічного потенціалу - проста помилка експертів, які не проаналізували існуючі міжнародні моделі, перш за все, європейські. У такому разі, пропозиція встановлювати кількість голосів у рамках регулюючих органів ЄЕП відповідно до населення країн, як це робиться у Європі, буде з легкістю прийнята на політичному рівні.

Вади західного напряму інтеграції України пов'язані із принципом "все, крім інституцій", який закладено у Політику сусідства ЄС. Україні, фактично, пропонується життя за зводом європейського законодавства без можливості впливати на його формування. Цього для розбудови безпечної та стабільної "ширшої Європи" не достатньою. Зобов'язання України жити за регулятивними нормами Європейського Союзу повинні бути доповненні механізмами впливу на європейські процеси.

Оскільки повноправне членство України у ЄС, яке б дало їй справжній європейський голос, залишається віддаленою перспективою, вирватись за обмеження Політики сусідства можна, тільки ставши для нього "більше, ніж сусідом". Рецепти пропонуються різні. Однак, спільним є розуміння, що "більше, ніж сусідство", має якимось чином забезпечити Україні можливість впливати на Європейський Союз. Прямого рішення цієї задачі, можливо, не існує. Європейський Союз своє слово вже сказав - його сусіди зможуть залучитись до спільних європейських ринків тією мірою, якою вони самореформуються відповідно до європейських правил і норм. Можна це приймати, або ні. Однак, ставити Європейському Союзу умови навряд чи продуктивно.

З іншого боку, Європейський Союз вже має у своєму оточенні дві впливові країни, які є для нього "більше ніж сусідами", і на які Політика сусідства не розповсюджується - це Швейцарія та Норвегія. Одна з цих країн нейтральна, інша - член НАТО з моменту заснування. Є всі підставі вважати, що статус цих країн у системі європейської безпеки відкриває їм шлях для рівноправного економічного та політичного діалогу із ЄС.

Україні, щоб отримати статус Швейцарії, знадобилося б позбутись іноземної військової присутності і тривалий час, можливо десятиліття або, навіть, віка, дотримуватись нейтралітету. Для отримання ж по відношенню до ЄС статусу Норвегії, Україні необхідна активізація євроатлантичної інтеграції за чітко визначеними принципами та процедурами. Цей шлях для України відкритий, і вона може при бажанні ним скористатись.

Тобто, структурні перешкоди, які існують для повноправної участі України у міжнародних системах, що її оточують, можуть бути усунені через структурні ж зміни механізмів інтеграції. Якщо Україні судилось утворити повноцінний Єдиний економічний простір із сусідами на півдні та сході, необхідно домагатись, щоб вплив його членів визначався людським, а не економічним потенціалом. Якщо ж долею України є нескінченно довге сусідство з ЄС з перспективою членства, яка утікає за обрій, то для уникнення другорядності у рамках "ширшої Європи" необхідно докласти зусиль для отримання членства у НАТО. Третього, можливо, не дано.

Джерела

1. Galtung, J. (1969). Violence, peace and peace research. Journal of Peace Research. -Oslo. - 1969. - vol.6, В 3, p.167-191.

2. Report on Allied Contributions to the Common Defense / A Report to the United States Congress by the Secretary of Defence. - Washington. - 2003.

3. Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия. 2003.

4. Paul Gallis. NATO's Decision-Making Procedure / CRS Report for Congress. Washington. May 5, 2003.

5. Judy Dempsey. For EU and NATO, snags over intelligence / International Herald Tribune. - Thursday, November 11, 2004.

6. Resolution of Ratification to Accompany Treaty Document No. 108-4, Protocols to the North Atlantic Treaty of 1949 on Accession of Bulgaria, Estonia, Latvia, Lithuania, Romania, Slovakia and Slovenia / United States of America Congressional Record, Proceedings and Debates of the 108th Congress, First Session. - Vol. 149, No. 68. Washington, Thursday, May 8, 2003. - S5881.

7. Клаус-Дітер Боршарт. Абетка законодавства Європейського співтовариства / Представництво Європейської комісії в Україні. - Київ. - 2001 рік. - 112с.

8. Угода про формування Єдиного економічного простору / Ратифіковано із застереженням Законом N 1683-IV від 20.04.2004

9. European Neighbourhood Policy. Strategy Paper. Communication from the Commission / Commission of The European Communities. - Brussels. - May 2004.

10. Більш ніж сусіди. Розширений Європейський Союз та Україна - нові відносини. Заключний звіт / Фонд імені Стефана Баторія, Міжнародний фонд „Відродження”. - Київ, 2004.

11. A May Day milestone / The Economist Global Agenda. - April 30, 2004.

12. Country Report: Ukraine / Commission of The European Communities. Commission Staff working Paper on European Neighbourhood Policy. COM(204)373 final. - Brussels. - May 2004.

13. Paving the Way fir a New Neighbourhood Instrument. Communication from the Commission / Commission of The European Communities. COM(2003)393 final. - Brussels. - 1 July 2004.

 
Copyright © 2005 by DB NISS