Загальносвітовий контекст європейського вибору України: вибір серед можливих сценаріїв

Олексій Гавриш

Аналіз розвитку подій у світі за останні роки, дає підставу зробити висновок про те, що ми живемо у світі, що є малопередбачуваним. Прогнози, що даються тими або іншими державними або міжнародними аналітичними структурами, рідко збігаються з дійсністю не тільки при довго- і середньостроковому плануванні, але найчастіше і при прогнозуванні на найближчу перспективу. З одного боку це, очевидно, зумовлено динамічністю розвитку подій, що вимагає від прогнозних відомств формування рекомендацій у стислий термін, що, у свою чергу, призводить до нехтування критичним числом значимих факторів. З іншого боку, очевидно, зростає саме число факторів, що вимагають урахування при оцінці поточної ситуації і при визначенні ключових тенденцій. Разом з тим, при формуванні стратегії держави, особливо довгострокової, украй важливо мати правильне уявлення загальної картини, хоча б на рівні основних трендів і найбільш впливових факторів.

Саме таким чином - від якісної оцінки загальносвітового контексту до деталізації найбільш важливих для України аспектів, ми будемо діяти в нашому аналітичному дослідженні. При цьому, будемо виходити з того, що європейський вибір під сумнів не ставиться, і нашим завданням є визначення найбільш оптимального шляху досягнення наміченої цілі, виходячи з сучасних умов.

Сфера міжнародних відносин

Після Другої світової війни світ був біполярним, причому часом холодна війна між конфронтуючими центрами і їхніми союзниками загрожувала перерости в гарячу фазу, що являло реальну загрозу існуванню всього людства. На рубежі 90-х років ХХ століття одна з наддержав спочатку позбавилася своїх союзників у Східній Європі, а потім і сама припинила своє існування як єдине ціле. Зникнення одного з полюсів призвело до безпрецедентної ситуації - з двох полюсів залишилася одна наддержава. Всі інші країни виявлялися в кращому випадку великими державами, що значно поступаються Сполученим Штатам по сукупності параметрів. Особи, які приймають рішення в США (або впливають на прийняття рішень), наполягають на необхідності і неминучості американського домінування у світі в політичній, економічній, технологічній і культурній сферах. Іноді, але необов'язково, це подається таким чином, що установлення світового порядку по-американськи буде мати позитивні наслідки для всіх країн світу і відповідно позначиться на долі всіх мешканців Землі. Так чи інакше, можливість і необхідність реалізації такого сценарію не ставиться під сумнів. По суті, сукупність тих процесів, що прийнято називати глобалізацією, в нинішніх умовах є формою американізації, тобто прагненням США поширити свій вплив на увесь світ, перетворити його в зону своїх життєво важливих інтересів.

Що стосується подальшого розвитку ситуації в доступній для огляду перспективі, тут можливі варіанти, два з яких є основними. Перший варіант - це збереження Сполученими Штатами свого домінування в глобальному масштабі на тривалий період. Будь-які спроби інших центрів змінити статус кво будуть уміло нейтралізуватися і жорстко припинятися з використанням наявної переваги в більшості сфер.

Разом з тим (другий варіант), вже зараз у світі мають місце тенденції, які у випадку свого розвитку позбавлять Сполучені Штати одноособової гегемонії. В найближчі роки або десятиліття можлива поява альтернативних центрів сили, як в політичній, так і в економічній сферах, які зруйнують монополію США. У цьому випадку світ знову стає багатополярним, а міжнародні відносини повертаються до перевіреної Вестфальської схеми, яка базується на балансі інтересів декількох великих держав або більш великих об'єднань комплементарних один одному країн. Найбільш ймовірними в даний час потенційними новими полюсами є, наприклад, Китай та Індія, деякі країни Латинської Америки, можливо, Росія. Якщо з однобічним американським домінуванням буде покінчено, то відносно або повноцінно незалежним від США полюсом може стати і об'єднана Європа в особі Євросоюзу.

Можливо, це буде не стільки баланс сил між окремими державами, тобто в старому розумінні міжнародного права, а скоріше між коаліціями держав, їхніми альянсами, клубами по інтересах, які можуть бути різними в залежності від обставин або питань, що розглядаються. Такі тимчасові союзи або сформовані довгострокові коаліції будуть дозволяти їхнім учасникам відстоювати свої права і добиватися своїх цілей у конфліктах з набагато більш могутніми державами.

Глобальний економічний аспект

Якщо розглядати напрямок економічних перетворень у локальному аспекті, то цілі реформ виглядають безальтернативними. В економічній сфері європейська інтеграція України має на увазі послідовне наближення українського народного господарства до високих стандартів економічної моделі, що склалася в розвинутих країнах Західної Європи. На практиці це означає створення прозорих умов і прийняття правил гри, зрозумілих і прийнятних для всіх суб'єктів господарювання, як вітчизняних, так і іноземних. Звичайно під цим мають на увазі: створення умов для залучення прямих і портфельних інвестицій, лібералізацію міжнародної торгівлі, жорстку фіскальну дисципліну, відмовлення від заплутаної системи субсидій, податкову реформу, приватизацію за участю західних бізнес-структур, дерегулювання економічного життя, захист прав власності (у тому числі й іноземного капіталу). Без здійснення цих заходів європейський вибір України залишиться політичною декларацією, тоді як послідовне втілення їх рано або пізно дозволить досягти наміченої цілі. Саме прагнення до більш високих стандартів є могутнім стимулом до самовдосконалення, рухом у правильному напрямку, своєрідною «гонкою за лідером» та гарантією забезпечення соціальної орієнтації економіки.

Що стосується інтеграційних проектів, що пропонуються Росією або Казахстаном, то вони не пред'являють до потенційних членів таких жорстких вимог. З одного боку, це дозволяє легко знайти членство в цих організаціях, з іншого, подібна невимогливість призведе до самозаспокоєння і неминучої деградації. Крім того, європейський ринок є могутнім фінансово, гарантовано платоспроможним, а, отже, має і більшу ємність у порівнянні з ринком СНД. Таким чином, вибір між багатою, передбачуваною, технологічно розвинутою, цивілізованою Західною Європою й олігархічною, корупційною, технологічно відсталою економічною моделлю, що склалася в більшості країн СНД, є досить очевидним і однозначним.

Проте глобальний аспект розставляє акценти дещо іншим чином. Що стосується глобального економічного контексту, то фахівці усе більш схиляються до визначення сформованої наразі ситуації, як взаємодії центру (ядра) світової економіки з її периферією. До центру належать США, Канада, найбільш розвинуті країни Західної Європи, Японія. До периферії відносяться відсталі або так звані країни, що розвиваються, і деякі країни з перехідною економікою. Частина дослідників додає до цієї двоїчної системи проміжний елемент - напівпериферію, куди входять найбільш розвинуті країни Латинської Америки, частина країн Південно-Східної Азії, деякі країни колишнього соціалістичного табору. Емпірично встановлено, що глобалізація (як стійкий економічний тренд з середини 70-х років ХХ століття) не призводить до вирівнювання економічних потенціалів, а навпаки - збільшує розрив між лідерами й аутсайдерами світової економіки. Така тенденція пов'язана, вочевидь, з обмеженістю запасів основних природних ресурсів, обмеженою ємністю ринків збуту, загостренням екологічних проблем і природним бажанням економічно розвинутих країн зберегти свій привілейований статус.

У сфері міжнародних економічних відносин розвинутими країнами заохочується принцип економічного лібералізму: free market у внутрішній економічній політиці і free trade у зовнішній торгівлі. Такий характер взаємин є стимулом до підвищення конкурентноздатності і зниженню витрат тільки за умови порівнянних економічних потенціалів. У тому випадку, якщо економічний механізм є нерозвиненим або знаходиться в процесі трансформації, то його відкриття набагато більш могутньому зовнішньому конкурентові загрожує державі з ринком, що формується, (emerging market) колапсом національної економіки, тому що велика частина вітчизняних товарів і послуг раптово стає свідомо неконкурентоспроможними, а національне виробництво - гарантовано збитковим. Наприклад, вступ до СОТ Киргизстану, Молдови, Грузії, Вірменії мав певний пропагандистський ефект, але не приніс цим країнам очікуваних економічних дивідендів.

Деякі країни намагаються компенсувати падіння виробництва збільшенням сировинного експорту, але в довгостроковому плані така економічна стратегія веде, без сумніву, у глухий кут. Високий ступінь економічної відкритості Західної Європи і Сполучених Штатів (Японії тільки частково) є не засобом досягнення економічної розвиненості, а її ознакою. При цьому, зіштовхуючись з деякими категоріями більш конкурентноздатної продукції, самі лідери всесвітнього економічного змагання не виключають застосування захисних засобів. Сертифікування Євросоюзом товарів з Центральної і Східної Європи (насамперед, агропродукції), мита на металопрокат, уведені Сполученими Штатами, коли це стало потрібно, - ілюстрація розмаїтості форм протекціонізму, причому тільки в найбільш очевидних його проявах. Подібні реалії не скасовують, проте, тієї економічної аксіоми, що надмірний ступінь закритості національної економіки, необґрунтований протекціонізм у відношенні імпортної продукції порівнянної собівартості і якості неминуче має своїм наслідком економічну стагнацію і зниження конкурентноздатності і якості товарів і послуг, у тому числі навіть на внутрішньому ринку.

Компромісом мала б стати регіональна коротко- або середньострокова інтеграція, що припускає високий ступінь відкритості усередині економічного простору (і жорстку, але сумлінну конкуренцію усередині нього) і помірний протекціонізм у відношенні більш сильних економічних гравців на час, необхідний для підготовки до конкуренції на зовнішніх ринках. Реалізації такої економічної стратегії і могло б послужити створення єдиного економічного простору (перш за все, зони вільної торгівлі), але тут усе буде залежати від того, які тенденції візьмуть гору в Росії, яка є найбільш вагомим політичним і економічним гравцем на пострадянському просторі.

Оборонна сфера

Вже в перші роки незалежності Україна розглядала можливість забезпечення своєї воєнної безпеки через вступ до Півнично-Атлантичного альянсу. Варшавського договору і СРСР не стало, тому приєднання до НАТО, воєнного союзу, який засвідчив свою ефективність на протязі попередніх десятиріч, розглядалося як частина євроатлантичної інтеграції. Ще першим Генеральним секретарем НАТО лордом Ісмеєм (Lord Ismay) були озвучені на неофіційному рівні і позначені в значній мірі незмінні дотепер основи політики США у відношенні Європи і її основних геополітичних гравців («keep the Americans in, the Russians out and the Germans down»). Тобто НАТО була покликана забезпечувати таке положення речей, коли США знаходиться в Європі, Росія - поза Європою, Німеччина - під контролем. Ця формула свідчила про те, що суть протистояння знаходилася переважно в геополітичній площині, ніж в ідеологічній.

До розпуску Організації Варшавського договору існування НАТО можна було пояснити необхідністю самооборони Західної Європи і її захисту від радянської погрози. В даний час таке формулювання призначення Альянсу звучить для європейців вже не так переконливо, проте свідчить про збереження первісної мотивації в колах, що визначають зовнішню політику США, і почасти в зовнішньополітичній активності Великобританії, що з певним побоюванням спостерігає за посиленням впливу об'єднаної Німеччини в європейських справах.

Історія євроінтеграції являє собою процес суперництва зі змінним успіхом двох видів європейської ідентичності:

  • континентальної європейської (т.зв. «європеїсти»), представленої, насамперед, Францією і Німеччиною, і;
  • євроатлантичної (англо-американської, т.зв. «атлантисти»).

У першому випадку прийняття рішень відбувається за допомогою досягнення консенсусу ключовими континентальними європейськими державами, при цьому приєднання Великобританія до таких рішень, як правило, є вимушеним. В другому, рішення найчастіше виробляється за океаном і вже потім узгоджується з європейськими союзниками. У цьому останньому випадку Великобританія відіграє визначальну роль - сполучної атлантичної ланки, посередника й агента впливу США в Європі. Власне кажучи, у цій другій схемі Європа є протекторатом Сполучених Штатів, а інтеграція здійснюється при заохоченні і під заступництвом США, що, узагалі ж, і мало місце протягом майже всього післявоєнного періоду. Суто європейський компонент був мінімізований, витиснутий більш могутнім англо-американським, але не зник зовсім. Донедавна такий стан справ улаштовував Європу. По-перше, протистояти Східному блокові поодинці Європа була не в змозі, по-друге, розбіжності в думках по більшості принципових питань не носили нездоланного характеру.

Принциповим чином ситуація почала змінюватися на рубежі 90-хх років минулого століття. Оксамитові революції в країнах Центральної і Східної Європи, возз'єднання Німеччини, розпад СРСР додали новий імпульс євроінтеграції і розбудили згадувану вище континентальну ідентичність. Слідом за економічною інтеграцією в рамках Загального ринку європейські країни приступили до створення єдиних політичних інститутів, а вже в Маастрихті пролунав намір створити в перспективі загальноєвропейські оборонні структури, причому їх ядром передбачалося зробити не НАТО, а ЗЄС. Це свідчило про те, що ще в лютому далекого 1992-го року європейські лідери припускали вирішувати питання військової безпеки, спираючи не на євроатлантичне співробітництво (допомога з-за океану), а на внутрішні європейські можливості. У цей же час формулюються основні принципи загальної зовнішньої політики і політики безпеки (ЗЗПБ) - common foreign and security policy (CFSP) і починаються гострі суперечки про суть європейської ідентичності в безпеці й обороні (ЄЇБО). Ці суперечки були обумовлені існуванням згадуваних вище двох версій європейської ідентичності і різним рівнем реалістичності втілення кожної з них. Послідовне атлантичне крило усередині ЄС крім Великобританії включає Нідерланди і час від часу залучає на свою сторону Італію. Інші члени Євросоюзу коливаються між атлантичним полюсом і «європеїстським» (Франція, Німеччина). До останнього часто примикають Бельгія, Люксембург, Греція.

При цьому два головних “локомотиви” єдиної Європи часто самі приходять до загальної позиції шляхом важких узгоджень, але погоджуються з необхідністю посилення насправді європейського компонента оборонної ідентичності в противагу американському. Вашингтон і в цій ситуації уживає заходів для перехоплення ініціативи і часто робить заяви про необхідність посилення європейської опори євроатлантичного альянсу зі ще більшою наполегливістю, ніж самі європейці, роблячи при цьому наголос на фінансовій стороні проблеми. У такий спосіб необхідність посилення Європи не викликає сумнівів з обох сторін. Розбіжності з'являються тоді, коли мова йде про межі самостійності ЄС і про неминуче у цьому випадку обмеження американських інтересів у Європі.

Американці не бачать таких задач для європейських збройних сил, які б не можна було б вирішити за допомогою НАТО, тобто за допомогою США. Європейці з цього приводу дотримують іншої думки. Укладена наприкінці 2002 року угода про стратегічне партнерство між НАТО і ЄС не проясняє остаточно ситуацію і зберігає колишній дуалізм, незважаючи на те, що передбачає доступ ЄС до розвідувальних, матеріально-технічних і інших ресурсів НАТО і їхнє використання при будівництві збройних сил ЄС.

Стає усе більш очевидним прагнення єдиної Європи бути повноцінним геополітичним суб'єктом, що володіє всіма необхідними для цього атрибутами, у тому числі оборонною самодостатністю або, як мінімум, здатністю до демонстрації сили в тих обставинах, коли це «нецікаво» Сполученим Штатам. Події навколо Югославії, спочатку середини 90-х років і особливо криза в Косово, поставили під сумнів здатності єдиної Європи в розв'язанні збройних конфліктів навіть незначної інтенсивності в безпосередній близькості від своїх границь і продемонстрували непорівнянність військових потенціалів США, з одного боку, і їхніх європейських союзників, з іншого. Американцям це дало привід нагадати європейцям про ще одне підтвердження на практиці свого бачення, - нинішній рівень економічного потенціалу Європи і її єдність стали можливі тільки завдяки післявоєнній допомозі Сполучених Штатів, згідно плану Маршала і гарантіям безпеки як членам НАТО. Європейці ж, очевидно, зробили за підсумками “гуманітарної інтервенції” інші висновки: оборонна неспроможність у минулому і сьогоденні, а також повна залежність у цьому питанні від США поставили на чергу для вирішення цієї задачі в майбутньому.

У цьому б не було ніякого сенсу, якби не ряд обставин, що мали місце й у минулому, але критичну масу накопичили в останні роки. Довгостроковій, сталій кооперації в оборонній сфері сприяють певні умови: загальний ворог, загальні інтереси, загальні цінності. Протягом більш ніж чотирьох десятиліть ці три основні умови, як правило, виконувалися для обох сторін Атлантики, що і цементувало євроатлантичну згуртованість, а виникаючим тертям додавало характер другорядності. В даний час Америку і Західну Європу поєднують, очевидно, тільки загальні цінності - ліберальна демократія, ринкова економіка і західна культура. Що стосується загального ворога, то думки по цьому питанню у Вашингтоні і столицях європейських держав усе більш розходяться. Країни, що відносяться Сполученими Штатами до «Осі зла», не є такими для Європи, яка більше стурбована іншими проблемами. З деякими із цих країн пов'язані європейські економічні проекти. Спроби США видати держави, що загрожують американським інтересам, за «ворогів усього світового співтовариства» все менше знаходять порозуміння у самого співтовариства, включаючи європейських союзників Вашингтону. Стосовно Росії між США і Західною Європою також не існує консенсусу. У міру того, як відбувається розходження європейської й американської позицій, спостерігається зближення європейської і російської.

Одночасно з цим, Європа усе більш усвідомлює відмінність своїх інтересів від американських. Вона має свої плани на Середземномор'я, арабський світ, маршрути енергопостачання, ринки третіх країн. Крім того, Європа зацікавлена в збільшенні частки джерел природних ресурсів, альтернативних тим, що є підконтрольними Вашингтону. Одним з таких перспективних джерел є Росія. Європейська залежність від США в питаннях безпеки має своїм наслідком політичну несамостійність, а та у свою чергу - уразливість у відстоюванні своїх позицій в економічних суперечках.

Внаслідок цього весь світ стає свідком виникнення і загострення серйозних розбіжностей між США і Західною Європою, ескалації американського унілатералізму, зневаги чужими думкою й інтересами, у тому числі і по відношенню до найближчих європейських союзників. Фактично, Сполучені Штати приймають до уваги точку зору своїх союзників тільки в тих випадках, коли не можуть обійтися без їхньої допомоги. В інших обставинах позиція європейців ігнорується. Єдиний у минулому Захід останнім часом усе більше розмежовується на США, з одного боку, і Західну Європу, з іншого. Розмова, природно, йде не про протистояння, а про розбіжності в поглядах і розбіжності інтересів з ряду питань, що намітилися і підсилюються, насамперед, в економічній сфері, а також політичного і світоглядного характеру. При цьому, роздвоєння є не однобічним, наприклад, тільки з боку Сполучених Штатів або тільки з боку ЄС, а обопільним. Віддалення Старого Світу від Нового було б правильно зв'язати з західноєвропейськими ініціативами, спрямованими на знаходження більшої економічної і політичної самостійності, а дистанціюванню США від Західної Європи сприяє американський унілатералізм останнього часу.

На перший погляд, теракти 11 вересня 2001 року дали перший за історію існування НАТО привід задіяти п'яту статтю Вашингтонського договору і таким чином зняти всі питання, подолати розбіжності. Але в дійсності протиріччя тільки загострилися. Якщо операція проти Афганістану не викликала заперечень ані в Європі, ані в Росії, то поширення антитерористичної кампанії на Ірак ще більше підкреслило конфлікт між США і її союзниками у Європі (Новою Європою за висловом Д.Рамсфельда), з одного боку, і жорсткою опозицією Вашингтону у Старому Світі (Старою Європою). Терористичні акції у Нью Йорку і Вашингтоні ініціювали по два боки Атлантики “Дебати з питань євроатлантичної безпеки”, що оприлюднювались у щоквартальному часописі “НАТО Ревю”. У період з весни 2002 року по зиму 2003-го були розглянуті наступні питання: чи може НАТО залишатися ефективним військово-політичним альянсом за умов подальшого розширення, чи повинне НАТО взяти на себе нову функцію боротьби з тероризмом, чи повинна і спроможна Європа подолати відставання у військово-технічній галузі, чи залишається військова сила головним чинником міжнародної безпеки, чи повинен Альянс відігравати глобальну роль і в якій мірі він спроможний це зробити, наскільки ефективною є тактика превентивних дій у боротьбі з розповсюдженням зброї масового знищення, чи повинен ЄС мати спроможність робити все, що під силу НАТО, чи є загрози, що постають перед НАТО сьогодні, такими ж небезпечними, як за часів холодної війни. Відповіді на ці запитання з боку атлантистів і європеїстів, як і очікувалось, були протилежними. Попри це на офіційних саммітах Альянсу, що відбувались в цей період, поки що вдавалось приймати компромісні рішення, в яких згладжувались гострі питання.

Основні висновки

Нещодавній виступ впливового бізнесмена Р.Ахметова закінчувався думкою, що добре було б дружити і торгувати зі всіма впливовими державами, насамперед, США і Росією. Проте Україна все частіше опиняється перед вибором, позицію якої із сторін підтримати. При цьому, не кращім рішенням є підтримка того, хто уявляється на данний момент найсильнішим. Перш за все потрібно виходити з того, що Україна, по-перше, є незалежною, а по-друге, зробила саме європейський вибір. Тому має сенс уважно придивитись до тих процесів, що мають місце у великій Європі.

В останньому номері впливового американського часопису “Форін Афіерз” (Foreign Affairs) опублікована стаття юриста Джефрі Сімбало “Європейська Конституція кидає безпрецедентний виклик впливу Вашингтону”, що відображує вельми відверту позицію вашингтонських євроскептиків. Точка зору автора статті полягає в наступному. У червні 2003 року був опублікований 263-сторінковий текст договору, що засновує Конституцію для Європи. У статті 40 Конституції безпосередньо говориться: "до того часу", поки спільна оборонна політика не знайде реальне втілення, " держави-члени, що беруть участь, працюють у тісному співробітництві з Організацією Північноатлантичного договору". Але з настанням такого моменту держав-членів уже ніщо не зобов'язує до співробітництва з НАТО. У цілому текст Конституції дає ясно зрозуміти, що в політиці безпеки Європейського союзу в кінцевому рахунку не знаходиться місця для такої структури, як НАТО.

Стосовно України доповнює картину з іншого боку старший експерт Фонда Карнегі за міжнародний мир (Carnegie Endowment for International Peace) Анатоль Лівен (Anatol Lieven) у статті від 21 грудня в The International Herald Tribune. Він вважає, що “інтегрувати Україну в західні інститути через прийняття її в НАТО було б неправильно. Такий крок викликав би в Росії страх і гнів, і вона не сповільнила б жорстко на нього відреагувати. А зважаючи на те, що в цьому випадку Україна ввійшла б у НАТО задовго до того, як здійснилася б економічна і соціальна інтеграція країни з Заходом, тісні зв'язки України з Росією і величезне число українців, які підтримують Росію, дали б Росії прекрасну можливість зробити свою жорстку реакцію досить чуттєвою.”

Більш того, Анатоль Лівен впевнений, що приймати “Україну в НАТО, якщо вона ще не готова ввійти в ЄС - значить порушити навіть базовий принцип “реальної політики”. У цьому випадку Захід одержить не сильну і стабільну буферну державу, а країну з ослабленою структурою і народом, що роздирається протиріччями, - іншими словами, буферну державу, що відігравати роль буфера нездатна. Якщо в цьому випадку Америка коли-небудь у майбутньому скоротить свою військову присутність у Європі, Україна може стати відкритими воротами до катастрофи.”

Що стосується економічної інтеграції, то як ми вже казали вище, треба також приймати до уваги глобальний фактор. Наприклад, Михайло Дєлягін, глава російського Інституту проблем глобалізації, напередодні виборів президента України в такий спосіб охарактеризував найбільш ймовірні сценарії розвитку подій у випадку перемоги того або іншого претендента на цю посаду. У будь-якому випадку Україна буде продовжувати зближення з Європою, тому що, на думку Дєлягіна, Росія сьогодні не може запропонувати Україні привабливої, що заслуговує уваги, альтернативи європейській інтеграції. Однак, як вважає цей російський аналітик, рухатися в Європу Україна може по-різному й у залежності від обраної стратегії і тактики цей рух може виявитися успішним або закінчитися невдачею. Дєлягін переконаний, що В.Ющенко-президент кинеться в Європу безоглядно і наткнеться на стіну, тому що ЄС не готовий прийняти Україну в доступній для огляду перспективі. Тоді як більш адекватним у ситуації, що сформувалася, було б вибудовувати відносини з Європою без «різких рухів», крок за кроком. Російський експерт, на наш погляд, вдало описав два крайніх варіанти. Сподіваємося, що нове керівництво країни правильно оцінить внутрішню ситуацію, врахує глобальні аспекти і вибере найбільш адекватний шлях здійснення європейського вибору України, який би не привів до загострення стосунків з Росією.


Copyright © 2005 by DB NISS