Стратегічна панорама №3, 2003

Доктрина Буша: теорія і практика застосування сили

 А.І.Шевцов, О.І.Їжак

 

Формування адміністрацією Джорджа Буша нової доктрини забезпечення безпеки Сполучених Штатів Америки стало однією з головних подій, що визначають трансформацію міжнародної системи відносин протягом останніх років. Зазначені зміни мали безпосередній вплив на двосторонні відносини України і США. Дослідження нової доктрини, що отримала назву “доктрина Буша”, має велике значення як для розвитку стратегічного партнерства зі Сполученими Штатами, так і для реалізації планів інтеграції України в європейські та євроатлантичні інститути.

“Доктрина Буша” вже стала предметом наукових досліджень. У низці робіт зарубіжних авторів досліджено її зв'язок з базовими політичними теоріями, такими як реалізм та лібералізм [1], а також юридичні аспекти та наслідки “доктрини” для міжнародних відносин [2, 3]. Авторами даної статті було досліджено еволюцію поглядів адміністрації Джорджа Буша на проблеми безпеки [4] та їхній плив на Україну [5].

Події навколо Іраку стали прикладом практичного застосування “доктрини Буша”. Вони змушують по-новому осмислити її основні положення. Особливо важливим є питання про те, що являють собою принципи застосування сили з боку США в новій системі міжнародних відносин. Дослідженню даного питання присвячена ця стаття.

Складові “доктрини Буша”

Історія Сполучених Штатів Америки насичена далекосяжними концепціями та доктринами. Майже кожна нова адміністрація робила свій внесок в це різноманіття, починаючи з рецептів, які залишили нащадкам батьки-засновники США - Джордж Вашингтон та Томас Джефферсон - і продовжуючи доктриною Джеймса Монро, “реалізмом” Теодора Рузвельта та “чотирнадцятьма пунктами” Вудро Вільсона разом з усіма їхніми модифікаціями. Вже у другій половині ХХ ст. американська політична думка збагатилася доктринами Гарі Трумена, Дуайта Ейзенхауера, Ричарда Ніксона, Джеймса Картера та Рональда Рейгана. Президент Джордж Буш-старший хоча й запам'ятався успішною війною у Перській затоці та сміливими кроками у ядерному роззброєнні, був, швидше, продовжувачем політики свого попередника та колишнього патрона. Натомість його син сформулював і послідовно виклав систему поглядів, що отримала назву доктрини президента Джорджа Буша, або “доктрини Буша”.

Колишній посол СРСР у Сполучених Штатах Андрій Громико свого часу зауважував, що ця країна має “забагато доктрин та концепцій, проголошених у різний час, що заважає їй здійснювати тверду, узгоджену і послідовну політику” (тут і далі переклад наш. - Авт.) [6, 134]. Якщо спиратись виключно на наведений перелік стратегій, концепцій та доктрин, ці слова досвідченого радянського дипломата виглядають як слушне зауваження. Між тим, вони свідчать про небажання усвідомити, що різні часи вимагають різної політики. Щодо доктрин американських президентів, то їх, швидше, слід розуміти як декларації пріоритетів США у певних зовнішньополітичних умовах. Конкретніше: такі доктрини зосереджуються на виявленні головних загроз Сполученим Штатам та на пріоритетних діях заради їх усунення.

“Доктрини Буша замінює цілу низку доктрин часів “холодної війни”, що сукупно не виходили за межі “стратегії стримування”, розробленої під час президентства Гарі Трумена. Принципи цієї стратегії було уперше викладено американським дипломатом Джорджем Кеннаном у його так званій “довгій телеграмі” до Вашингтона під час роботи у Москві у 1945 році. У 1947 році літературну обробку цього документа було надруковано під псевдонімом “Ікс” у провідному американському журналі “Foreign Affairs”. Ця стаття, що мала назву “Джерела радянської поведінки”, понад покоління була основним концептуальним документом американської “стратегії стримування” [7, 408].

“Стратегія стримування” базувалась на трьох базових положеннях. По-перше, СРСР розглядався як країна, внутрішньо схильна до агресії внаслідок сплаву російського імперіалізму та комуністичного месіанства. Відповідно, усунення радянської загрози було б можливе тільки через зміну радянського режиму. По-друге, вважалося, що СРСР не має легітимного механізму передачі влади, внаслідок чого зміна поколінь радянських лідерів обов'язково супроводжуватиметься фатальним для СРСР зламом політичного режиму, який було побудовано попереднім поколінням лідерів для увічнення своєї влади. Оскільки це так, то, по-третє, Сполучені Штати мали стримувати радянську систему від географічного розширення з метою пришвидшення суїциду останньої [8].

Розробники “стратегія стримування” вважали, що самознищення СРСР відбудеться значно раніше, ніж у 1991 році, втім, зрештою, усе склалося саме так, як планувалося на початку “холодної війни”. Розпад Радянського Союзу зробив історією на тільки саму “стратегію стримування”, а й більшість американських доктрин, що існували в її межах. Доктринальний вакуум було заповнено лише через 10 років після зазначеної події.

“Доктрина Буша” визначає джерела нової головної загрози Сполученим Штатам та механізми її усунення. Стисло суть Доктрини було проголошено Джорджем Бушем у низці програмних промов, що мали місце після терористичних нападів 11 вересня 2001 року. Передусім у Конгресі США 20 вересня 2001 року, на варшавській Конференції з боротьби проти тероризму 6 листопада 2001 року, у Посланні до нації 29 січня 2002 року та перед випускниками Військової академії США у Вест-Пойнті 1 червня 2002 року. У завершеному вигляді “доктрину Буша” було викладено у розділі V нової “Стратегії національної безпеки Сполучених Штатів Америки”, який має назву “Перешкоджати нашим ворогам загрожувати нам, нашим союзникам і друзям зброєю масового ураження” [9, 13-16]. Інші розділи цього документа дозволяють зрозуміти контекст застосування нової доктрини.

Щорічне складання адміністрацією доповіді під назвою “Стратегія національної безпеки Сполучених Штатів Америки” є обов'язковим згідно з Актом Голдвотера-Ніколса 1986 року і має за мету підтримки узгодженості дій різних гілок влади в інтересах національної безпеки США. Проте на практиці такі доповіді майже ніколи не викликали уваги - фактично то були компіляції вже проголошених заяв і узгоджених позицій. У цьому відношенні документ, що датується 17 вересня 2002 року, кардинально відрізняється від попередніх. Йдеться про дійсно видатну стратегію, яку було широко й відкрито проголошено до початку її реалізації. Це своєрідне американське “йду на ви”.

“Доктрина Буша” визначає, що є головною загрозою Сполученим Штатам, звідки вона походить і як з нею боротися. Так, відповідно до доктрини “найсерйозніша небезпека знаходиться на перехресті радикалізму й технологій” [9, 13]. Трьома головними джерелами цієї загрози вважаються терористичні угруповання, “ворожі” держави та слабкі держави, які можуть стати притулком для екстремістських рухів. Оскільки зазначені агенти нової загрози вважаються нечутливими до стримування, головний рецепт, якій міститься у “доктрині Буша” полягає у тім, щоб не дозволяти ворогам завдавати першого удару [9, 15]. Заперечуючи поширену думку, що це положення дорівнює декларації права США на перший воєнний удар, “доктрина Буша” вміщує ширший діапазон заходів, як військових, так і невійськових, для реалізації цього завдання.

Превентивні дії відповідно до Словника військових термінів Міністерства оборони США - це безпекові процедури, що застосовуються у державному та приватному секторах для перешкоджання терористичним нападам [10, 416]. “Доктрина Буша” поділяє ці процедури на три частини. По-перше, США мають бути технічно готовими воювати проти противника, що володіє зброєю масового ураження. По-друге, США мають зміцнювати режим нерозповсюдження. По-третє, США мають бути спроможні ефективно ліквідувати наслідки застосування зброї масового ураження. Досягнення зазначених цілей планується не тільки у контексті дій безпосередньо Сполучених Штатів, а й їхніх союзників та друзів.

Запобігання новим загрозам відповідно до “доктрини Буша” має відбуватися завдяки зміцненню існуючих союзів, встановленню партнерських відносин з колишніми ворогами та технологічним досягненням, у тому числі у сфері протиракетної оборони [9, 14].

Якщо порівнювати “доктрину Буша” з попередньою “стратегією стримування”, можна помітити відсутність чіткого визначення кінцевої мети першої. “Стратегія стримування” передбачала свою повну реалізацію у зміні режиму у Радянському Союзі. Натомість “Доктрина Буша” як така не містить відповіді на питання, коли її можна буде вважати реалізованою.

“Доктрина Буша” має тенденцію пропонувати єдиний підхід для дій США проти терористичних мереж, “ворожих” країн та слабких держав, що можуть бути притулком екстремістських рухів. Внаслідок цього диференціацію рецептів остаточного усунення нової загрози з урахуванням різниці між її основними агентами може бути з'ясовано тільки із загального контексту застосування нової доктрини. Аналіз нової “Стратегії національної безпеки Сполучених Штатів Америки” дозволяє з'ясувати це питання.

Найбільш легкою є відповідь на те, яким має бути результат боротьби з терористичними мережами - їх має бути знищено раз і назавжди: “пріоритетом стане, передусім, руйнація і знищення глобальних терористичних організацій та завдання удару їхньому керівництву, командуванню, контролю й комунікаціям, матеріальному забезпеченню та фінансуванню” [9, 5]. На дії проти терористичних мереж не можуть поширюватися обмеження міжнародної системи безпеки, оскільки тероризм має розглядатися “так само, як рабство, піратство або геноцид, тобто діяльність, з якою жоден поважаючий себе уряд не миритиметься та не підтримуватиме, і проти якої всі мають боротися” [9, 6].

Рецептом довготривалого вирішення проблеми тероризму є створення вільних, відкритих суспільств та розбудова інфраструктури демократії. Цікаво, що на перше місце висуваються саме проблеми демократії, а не матеріального добробуту. Це відбиває сучасні погляди американської політичної науки про те, що підвалиною тероризму є не стільки економічне становище певних сил, скільки їх невдоволення станом свого політичного представництва в міжнародній системі. Теракти 11 вересня скоїли далеко не бідні люди: “бідність не перетворює бідних людей на терористів і убивць” [9, iv]. Пріоритет розвитку демократії, звичайно, не означає ігнорування економічних проблем, що сприяють тероризму: “Світ, в якому дехто живе в комфорті й достатку, коли половина людства має менше, ніж 2 дол. на день, є несправедливим і нестабільним” [9, 21].

Заходи щодо розв'язання проблем слабких країн, очевидно, носитимуть комплексний характер. Згідно з новою “Стратегією національної безпеки” ці країни, хоча й не є генетично ворожими, втім, не володіють імунітетом проти екстремізму: “бідність, слабкі інститути й корупція можуть зробити слабкі держави уразливими для терористичних мереж і наркокартелів у межах їхніх границь” [9, iv]. Помилковим було б ототожнювання таких країн з “ворожими”. Навпаки, згідно з документом “Америка допомагатиме країнам, які потребують нашої допомоги в боротьбі з терором” [9, iii].

Характерним прикладом країни, уряд якої потребує допомоги США для боротьби з внутрішнім екстремізмом, є Колумбія. Автори “Стратегії національної безпеки” зазначають: “У Колумбії ми бачимо зв'язок між діяльністю терористичних й екстремістських груп, які кидають виклик безпеці держави, та торгівлею наркотиками, що допомагає фінансувати дії таких груп. Ми працюємо, щоб допомогти Колумбії захистити її демократичні установи і завдати поразки незаконним збройним угрупованням, як лівим, та і правим, у спосіб поширення контролю на всю територію держави й забезпечення мінімальної безпеки колумбійським людям” [9, 10].

Остаточним вирішенням проблеми уразливості слабких країн, як випливає із зазначеного, є їх перетворення на сталі демократії з розвиненою ринковою економікою. Навряд чи Сполучені Штати погодяться обирати між слабкістю та тоталітаризмом. З “доктрини Буша” випливає, що сильні, але тоталітарні, країни становлять загрозу, що дорівнює тероризму. Такого висновку можна дійти з визначення “ворожих” держав. Згідно з “доктриною Буша” “ворожі” держави визначаються тим, що “не визнають основні людські цінності й ненавидять Сполучені Штати і все, що вони обстоюють” [9, 14].

Яким має бути остаточне вирішення проблеми “ворожих” країн, “доктрина Буша” не зазначає. Видається, що остаточна мета лишається тією самою, що і для “стратегії стримування”, а саме - зміна режиму, тобто внутрішнього устрою цих країн. Такого висновку можна дійти, виходячи з уваги, яку в новій “Стратегії національної безпеки” приділено проблемам розвитку демократії та ринкової економіки сукупно з тенденцією розглядати це завдання як світову місію Сполучених Штатів: “Сполучені Штати мають захищати свободу й справедливість, тому що ці принципи правильні та істинні для всіх людей у світі” [9, 3]. Понад те, захист американських цінностей у всьому світі вважається питанням національної безпеки Сполучених Штатів: “Стратегія національної безпеки США ґрунтуватиметься на притаманному Америці інтернаціоналізмі, що відбиває єдність наших цінностей і наших національних інтересів” [9, 1].

У контексті проблем “ворожих” країн принциповою відмінністю “доктрини Буша” від “стратегії стримування” є відмова від очікування “зміни режиму” у цих країнах під впливом внутрішніх обставин. Вважається, що традиційні механізми стримування не є дієвими проти нового ворога. Це одне з положень нової доктрини, що викликало гострі дискусії, тому воно заслуговує на особливу увагу.

Протягом 90-х років минулого століття проблема застосування концепцій стримування часів “холодної війни” в умовах появи нових загроз поступово почала привертати дедалі більшу увагу дослідників. Фокусом цих дискусій були питання раціональності та уразливості нових акторів, що становили загрозу миру.

Прихильники стримування наполягали, що уразливими є всі людські істоти, тому завжди можна знайти те, чим можна злякати, і, відповідно, стримати нових ворогів. Як доказ наводилися приклади роботи західних і радянських спецслужб під час “холодної війни”, коли необхідні “аргументи” знаходилися для тиску на будь-які войовничі країни, екстремістські політичні рухи та терористичні угруповання. На користь концепцій стримування свідчило також те, що вони перебували в межах традиційного тлумачення категорій суверенітету та агресії, згідно з якими агресором переважно вважається той, хто першим використовує силу.

Противники ідей стримування обґрунтовували свою позицію тим, що загроза миру дедалі більше пов'язується з нехтуванням терористичними суб'єктами не тільки чужим, але й власним життям. Причому це супроводжується дедалі більшою доступністю руйнівних технологій такої сили, що надія на можливість зупинити нового ворога лише страхом відплати межує з безвідповідальністю. Фактично ця аргументація згодом стала одним з основних елементів “доктрини Буша”. Згідно з нею “традиційні концепції стримування не працюватимуть проти терористичного ворога, чия загальновизнана тактика - неприборкане руйнування та вбивство невинних; чиї так звані солдати шукають мученицьку смерть і чиїм найпотужнішим захистом є те, що вони не мають громадянства” [9, 15].

Якби положення про неможливість стримування зачіпало тільки недержавних акторів або навіть слабкі країни, “уражені” терористичними мережами, “доктрина Буша” навряд чи викликала б стільки дискусій. Теза про неможливість стримування є правильною для більшості прихованих терористичних мереж. Проте поширення даного положення на стабільні, хоча й “ворожі” США, країни викликає критику з боку багатьох фахівців. Режими таких країн мають визначену, зрозумілу й уразливу систему цінностей, що є достатнім для їх стримування.

Скепсису щодо цього положення додала й сама адміністрація Буша, коли стало відомо, що вона фактично одночасно з офіційним оприлюдненням нової доктрини у вересні 2002 року попередила лідерів Іраку, що будь-яке застосування ними зброї масового ураження означатиме для них “анігіляцію” [11]. Аналогічне попередження мало місце й напередодні війни у Перській затоці 1991 року. Сам факт таких попереджень свідчить про віру американської адміністрації у можливість стримування принаймні деяких “ворожих” країн від застосування ними зброї масового ураження.

Проте “доктрина Буша” має аргументи на користь того, що “ворожі” країни мають розглядатися у тому самому ключі, що й приховані терористичні мережі. Згідно з авторами доктрини “малоймовірно, що стримування, засноване тільки на загрозі відплати, спрацює проти більш схильних до ризику лідерів держав-ізгоїв, які грають життям своїх людей і багатством своїх націй” [9, 15]. У наведеній цитаті звертає на себе увагу слово “тільки”. Тобто стримування “ворожих” країн припускається, але вважається неприпустимим покладатися тільки на нього. Крім того, ці країни розглядають “зброю масового ураження як зброю вибору. Для держав-ізгоїв ця зброя - інструмент залякування і воєнної агресії”, причому існує “перетинання між тими державами, які фінансують терор, і тими, котрі прагнуть володіння зброєю масового знищення” [9, 15].

Таким чином, неможливість покладатися тільки на стримування у відносинах з “ворожими” країнами пояснюється двома основними причинами. По-перше, ці країни за своєю природою схильні до ірраціональних дій. По-друге, вони можуть діяти “анонімно” - через приховані терористичні мережі. Тому, “щоб унеможливити або запобігати таким ворожим діям .., Сполучені Штати, якщо необхідно, діятимуть на випередження” [9, 15]. Ця декларація права США на перший удар є ще одним положенням нової доктрини, яке викликало гострі дискусії.

Ідея першого удару вважається багатьма критиками руйнівною для міжнародних відносин та небезпечною безпосередньо для Сполучених Штатів. Враховуючи зазначене, розглянемо, що саме мається на увазі під правом на перший удар.

Проблема права на перший удар

Американська військова наука розрізняє два види першого удару - випередження (preemption) і запобігання, або превентивні дії (prevention). Загальною практикою розгляду “доктрини Буша” стало її визначення як доктрини превентивних дій. Проте в основних текстах, що визначають суть цієї доктрини, наголос робиться на терміні “випередження”. Причиною плутанини здебільшого є те, що американські посадовці часто використовують ці терміни як синоніми [3, 7].

Словник військових термінів Міністерства оборони США містить такі визначення:

· випереджувальний удар (preemptive attack) - удар, який завдається виходячи з незаперечної очевидності, що ворожий напад є невідворотним [10, 413];

· превентивна війна (preventive war) - війна, яку починають з упевненості, що воєнний конфлікт, хоча й не є невідворотним, але у перспективі неминучий, й, таким чином, зволікання пов'язане з більшим ризиком [10, 417].

Юридичний стандарт, який використовується у США для терміна “випередження” було сформульовано у 1837 році Державним секретарем Даніелем Вебстером у зв'язку з воєнним інцидентом, у якому Великобританія намагалася виправдати превентивний напад на цивільний американський корабель необхідністю самооборони. Даніель Вебстер заперечив можливість такого виправдання. За його визначенням, нації мають право діяти першими, коли “необхідність самооборони є нагальною, надзвичайною, такою, що не залишає іншого вибору та часу на роздум” [2, 125].

Дії на випередження мають багато прикладів в історії різних країн, зокрема Сполучених Штатів. Так, перед війною з Великобританією у 1812 році Джеймс Медісон санкціонував воєнну операцію в іспанській Флориді з метою випередити британців і не дозволити їм використати цю територію як базу для нападу. На жаль, ті дії не запобігли спаленню британськими військами Білого Дому та Конгресу у 1814 році. Понад те, проголошена за дев'ять років після тих подій “доктрина Монро” стала фактично декларацією права США діяти на випередження, якщо європейські країни спробували б скористатися руйнацією іспанської імперії для відновлення своєї присутності у Західній Півкулі. Ця доктрина була рішучім попередженням європейським державам, що Сполучені Штати вдадуться до війни заради збереження недоторканості обох американських континентів [7, 26].

У новітній час випередження було ефективно використане Ізраїлем на початку шестиденної війни 1967 року, коли війська цієї країни завдали удару скупченням єгипетської авіації до того, як противник зміг її використати. Загроза знищення Ізраїлю була очевидною і випередження з його боку було сприйняте у світі здебільшого з розумінням.

Історія дає приклади наслідків відмови від випередження перед обличчям невідворотної загрози. У червні 1941 року СРСР перебував в аналогічній до Ізраїлю ситуації, але він, маючи всю необхідну інформацію, не спромігся на випереджальний удар.

Визначення агресії, яке дала Організація Об'єднаних націй у резолюції Генеральної Асамблеї від 1974 року [12], містить положення про те, що “напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні флоти іншої держави” має кваліфікуватися як акт агресії (стаття 3(d)). Крім того, “застосування збройної сили державою першою є prima facie свідченням акта агресії”. У той же час “Рада Безпеки може відповідно до Статуту дійти висновку, що визначення про те, що акт агресії мав місце, не буде виправданим у світлі інших відповідних обставин” (ст. 2).

Зазначене свідчить, що навіть у межах розуміння агресії, яке оформилося під час “холодної війни”, коли тероризм ще не вважався головною загрозою миру, випередження могло “у світлі відповідних обставин” розглядатися як виправданий і законний засіб застосування сили. Виходячи з цього, не має викликати заперечень положення “доктрини Буша” про те, що “протягом сторіч міжнародне право визнавало, що нації не зобов'язані постраждати від нападу для того, щоб законно вжити заходів щодо захисту від сил, які становлять невідворотну загрозу нападу. Правознавці та юристи-міжнародники часто обумовлювали законність випередження існуванням невідворотної загрози - найчастіше видимої мобілізації армій, флотів і повітряних сил, що готуються до нападу” [9, 15].

На відміну від зазначеного, превентивна війна, за визначенням Пентагону, означає напад на іншу країну за відсутності безпосередньої загрози, виходячи з упевненості, що колись у майбутньому ця країна становитиме таку загрозу. Згідно з цією логікою, ліпше напасти, доки противник слабкий, ніж чекати, коли він стане сильним. Фактично це означає “профілактичну” війну (один з перекладів англійського слова “preventive” має значення “профілактичний”, як у словосполученні “preventive medicine”, що перекладається як “профілактична медицина”) або навіть війну “про всяк випадок”.

Превентивним за своїм характером був напад Японії на Перл-Харбор. Деякі японські дослідники неофіційно висловлюються навіть у тому дусі, що їхня країна чекала занадто довго, що й стало для неї фатальним [13]. У світлі сучасних досліджень про наміри Йосипа Сталіна та Адольфа Гітлера превентивним можна вважати також напад Німеччини на СРСР у 1941 році [7, 315]. Обидві ці події незаперечно кваліфікуються як акти агресії. Суб'єктивне судження однієї держави про майбутні наміри іншої за відсутності безпосередньої загрози з її боку до останнього часу не вважалося виправданням для воєнного нападу. Іншими словами, превентивна війна - це, зазвичай, агресивна війна.

Якби “доктрина Буша” обмежилася проголошенням права на випередження у його класичному розумінні, це б не було новиною для військової стратегії Сполучених Штатів. Ще 1950 року документ Ради національної безпеки РНБ-68 (NSC-68) передбачав можливість випереджального ядерного удару по Радянському Союзу у разі, якщо б стало відомо про підготовку нападу з його боку [3, 18].

Взагалі, протягом усієї своєї ядерної історії Сполучені Штати рішуче відкидали ідею проголошення принципу незастосування ядерної зброї першими. Таких декларацій не міститься також у концепціях НАТО, незважаючи на неабиякі скорочення ядерних сил у Європі після закінчення “холодної війни”. Причому, це не є винятковою особливістю західних країн. Декларація про незастосування ядерної зброї першим з боку Радянського Союзу сприймалася більшістю країн, швидше, як політичний жест, що не відповідає реальній композиції ядерних сил СРСР. Тому офіційна відмова Росії від цієї радянської декларації й прийняття менш зобов'язувальних західних формул застосування ядерної зброї можна вважати результатом більшої щирості російського керівництва порівняно з радянським [14, 69].

Звичайно, відсутність обіцянки не застосовувати ядерну зброю першими не означає зворотного - можливості застосовування її для вирішення повсякденних проблем безпеки. Проте така відсутність свідчить, що ідея випереджальних ударів є природною частиною мислення військових стратегів багатьох країн.

Дискусії викликало те, що “Доктрина Буша” пропонує модифікувати традиційні погляди на природу випереджальних дій відповідно до нових обставин. За словами авторів доктрини, необхідно “пристосувати концепцію безпосередньої загрози до можливостей і цілей сьогоднішніх супротивників. Держави-ізгої та терористи не прагнуть нападати .., використовуючи звичайні засоби. Вони знають, що такі напади зазнали б поразки. Замість цього вони покладаються на терористичні дії і, потенційно, використання зброї масового знищення - зброї, яка може бути легко схована, таємно доставлена й використана без попередження” [9, 15]. Це означає, що в сучасних умовах пряма і катастрофічна загроза Сполученим Штатам може бути прихованою і не мати “незаперечної очевидності” відповідно до класичного визначення Пентагона. За таких умов “Сполучені Штати не можуть залишитися бездіяльними, спостерігаючи зростання небезпеки”, оскільки “чим більше загроза, тим більший ризик бездіяльності - і непереборніші обставини для випереджувальних дій з метою захисту, навіть якщо лишається непевність щодо часу й місця нападу ворога” [9, 15].

Таким чином, “доктрина Буша” хоча й завуальовано, але пропонує розглядати юридично сумнівні превентивні війни як цілком легітимні випереджальні удари. Причому термінологія залишається класичною. Тобто, якщо “доктрину Буша” розуміти буквально так, як її викладено у базових документах, вона є доктриною превентивних дій у сенсі невоєнних заходів і доктриною випереджальних ударів у сенсі військової стратегії, що є юридично коректним. Проте завдяки розширеному тлумаченню того, що є випереджальними ударами, вона містить у собі ідею превентивних війн, що власне й викликає заперечення з боку її критиків.

Потенційна небезпека такого підходу визнається самими авторами нової доктрини, що знайшло свій відбиток у низці її “обмежувальних” положень. Так, “Сполучені Штати не збираються використовувати силу у всіх випадках, щоб випередити появу загроз, рівною мірою нації не повинні використовувати право на випередження як привід для агресії”[9, 15]. З цією метою відповідно до доктрини США завжди поводитимуться обмірковано, зважувати наслідки своїх дій та тісно співробітничати із союзниками. “Доктрина Буша” проголошує, що метою застосування сили завжди буде усунення чітко визначеної загрози Сполученим Штатам або їхнім союзникам і друзям. Необхідність цих дій “буде ясною, сила виваженою і причина справедливою”[9, 16].

“Доктрина Буша” після війни в Іраку

Розвиток міжнародних подій протягом 2002-2003 років засвідчив, що “доктрина Буша” це не просто теоретична конструкція, що створює політичне тло для нинішньої республіканської адміністрації, а публічно проголошені практичні правила дій США на світовій арені. Найважливішою з таких подій, безумовно, стала воєнна операція в Іраку.

Протягом майже всього 2002 року Сполучені Штати переконували світову спільноту, що режим Саддама Хусейна, по-перше, активно розробляє зброю масового ураження та, по-друге, підтримує міжнародних терористів. Обидва звинувачення згідно з “доктриною Буша” були достатнім аргументом на користь воєнної операції. Незважаючи на скепсис більшості країн щодо американської аргументації, керівництво Сполучених Штатів знов-таки цілком відповідно до “доктрини Буша”, намагалося створити міжнародну коаліцію. Одночасно, і знову відповідно до “доктрини Буша”, США рішуче заперечували будь-яким спробам Росії “розміняти” свою участь у такій коаліції на право проводити власні запобіжні воєнні операції у Закавказзі та на теренах СНД.

Незважаючи на глибокий розкол у міжнародному співтоваристві щодо Іраку, коаліція країн, які вважали, що режим Саддама Хусейна становить безпосередню загрозу міжнародній безпеці, була зібрана і воєнна операція була вдало проведена. Ця подія могла б стати блискучим підтвердженням дієвості “доктрини Буша”, якби війська коаліції знайшли підтвердження того, що Ірак був на межі застосування зброї масового ураження або принаймні володів нею у достатній кількості.

На практиці виявилося, що брутальність іракської влади не супроводжувалася рішучістю загрожувати світові зброєю масового знищення. Режим Саддама Хусейна, швидше, піклувався про те, щоб просто тримати власне населення у покорі. Дана обставина як така не означає неадекватності “доктрини Буша”, але змушує по-новому її осмислити.

Якими б не були результати пошуків зброї масового знищення у Іраку після скинення режиму Саддама Хусейна, зрозумілим є те, що воєнна операція у цій країні була профілактичною. Її важко вважати випереджальним ударом. Загалом такі дії можна укласти в межі постулатів “доктрини Буша”, якщо довести, що, врешті-решт, стратегічні цілі скиненого іракського режиму були агресивними й мали на меті застосування зброї масового ураження. Проте за гарячими слідами воєнної операції стало очевидним, що попередня оцінка масштабів іракської загрози була завищеною [15].

Важливою обставиною для аналізу ролі й місця “доктрини Буша” у сучасному світі є те, що американська громадська думка, яка рішуче підтримує дії адміністрації Джорджа Буша, майже не переймається проблемою доказів агресивних планів Саддама Хусейна [16]. Швидше за все, американці не переймалися цими доказами і до воєнної операції, хоча й підтримували її. Докази необхідні іншим країнам, але не самим Сполученим Штатам. У будь-якому разі, питання помилкових оцінок рівня загрози з боку Іраку не отримало у США тієї гостроти, яку воно мало, наприклад, у Великій Британії.

Очевидно, головною причиною дій США була не загроза застосування зброї масового знищення з боку Іраку. Поширеною є думка, що справжньою причиною застосування Сполученими Штатами сили були не воєнні, а енергетичні аспекти безпеки. Цей погляд також не є однозначно переконливим. Нафтові інтереси, звичайно, мали своє місце, проте контроль над Іраком не дає США гарантій енергетичної безпеки. Ірак не є головним експортером нафти до Сполучених Штатів, так само як не є він вирішальною ланкою, випадіння якої позбавило б ОПЕК здатності “коливати” на власний розсуд ціни на світовому ринку [17].

Обґрунтованою є думка, що головною метою військової кампанії США проти Іраку була все ж зміна режиму у цій країні як така. Можливо, рішучість американців застосовувати силу була б значно меншою, якби не було занепокоєнь щодо зброї масового знищення та коливань у видобутку нафти режимом Саддама Хусейна. Проте зміна внутрішнього устрою “ворожої” країни - це той рецепт, спроможний у майбутньому реалізувати всі інші цілі.

Фокус на забезпеченні безпеки США через поширення демократичних інститутів робить “доктрину Буша” органічною частиною політичної традиції Сполучених Штатів. У той же час, готовність застосовувати для цього силу, у тому числі першими, є дійсно новим елементом. У минулому месіанство з боку Сполучених Штатів загалом обмежувалося формулою, яку у 1821 році виклав тодішній Державний секретар Джон Квінсі Адамс. Він говорив, що Америка “бажає всіляких успіхів загальному встановленню стандартів свободи та незалежності. Але вона є поборником і захисником тільки власної свободи та незалежності” [7, 25].

Усупереч традиції, згідно з якою республіканські адміністрації приділяють більше уваги питанням національної безпеки і критикують за зневагу цих питань демократів, і усупереч власній передвиборчій програмі Джорджа Буша, його доктрина стала новим проголошенням ідей ліберального світового устрою президента-демократа Вудро Вільсона. Ідеї останнього вважаються прихильниками політичного реалізму утопією. Однак незважаючи на це, у своїй програмній промові у Вест-Пойнті 1 червня 2002 року Джордж Буш проголосив буквально таке: “куди б ми не несли американський прапор, він символізує не тільки нашу силу, а й свободу. Справа нашої нації завжди була більшою, ніж оборона нашої нації (розрядка наша - Авт.). Ми боремося, як і завжди боролися, за справедливий мир - мир, який сприяє людській свободі” [18].

Ліберальне месіанство не є новиною у зовнішньополітичній стратегії історії США. Уже згаданий документ 1950 року РНБ-68 містить положення про те, що “поразка вільних суспільних інститутів будь-де є поразкою загального характеру... Справжньою нищівною відповіддю на плани Кремля стане встановлення на практиці, як за кордоном, так і вдома, непорушності наших основних цінностей” [7, 416]. Проте ніколи раніше поширення вільних і відкритих суспільств не розглядалося у такому універсалістському ключі безвідносно до форм і масштабів конкретних загроз, як це робиться у “доктрині Буша”.

Фахівці з американської політичної історії охрестили такий підхід “необмеженим вільсоніанством” [1, 133]. Якщо Вудро Вільсон та Франклін Рузвельт вважали, що Сполучені Штати мають взяти участь у Першій та Другій світових війнах, щоб назавжди покінчити з усіма війнами й запровадити справедливий мир, Джордж Буш, виходячи з його доктрини, готовий зміцнювати мир, запобігаючи самій можливості війни, у тому числі через застосування Сполученими Штатами зброї першими.

Таким чином, “доктрина Буша” за своєю суттю є ліберальною. Вона відкидає положення політичного реалізму, згідно з якими міжнародні реалії визначають поведінку держав незалежно від їхнього устрою. Очевидно, американське керівництво не вважає, що Ірак лишатиметься Іраком незалежно від того, яким буде його внутрішній режим. Очевидно також, що дії США проти режиму Саддама Хусейна неможливо пояснити виключно інтересами національної безпеки, якщо тільки не вважати, що вони збігаються з інтересами глобального утвердження американських цінностей.

Зворотною стороною необмеженого лібералізму є ризик нехтування реальними можливостями окремих країн порівняно з суб'єктивним судженням про їхні наміри. “Доктрина Буша” базується на припущенні, що не існує поганої зброї - існують погані володарі [19]. У цьому вона заперечує традиційні погляди на роззброєння та нерозповсюдження, згідно з якими військові можливості є декларацією намірів. Виходячи з “доктрини Буша”, цілком природно, наприклад, вважати збройні програми режиму Саддама Хусейна загрозою міжнародній безпеці, а значно розвиненіші збройні програми Ізраїлю - ні. Ліберальна політична думка переймається, швидше, намірами, ніж військовими потенціалами. Проте такий підхід може зробити Сполучені Штати заручниками ситуації - коли режими змінюються, зброя залишається [20].

Таким чином, в межах “доктрини Буша” наріжним питанням, що визначає ставлення Сполучених Штатів до інших країн, є не військовий потенціал цих країн, а те, чи поділяють вони і чи застосовують у своєму внутрішньому житті універсальні американські цінності.

Межі застосування сили

Принциповим є питання про те, чи означає “необмежене вільсоніанство” необмежене застосування сили. Для з'ясування цього питання необхідно звернутися до того бачення міжнародної системи відносин, яка міститься в новій “Стратегії національної безпеки Сполучених Штатів Америки”. Аналіз тексту документа дозволяє вирізнити в сучасній міжнародній системі кілька груп країн.

Перша група - це друзі й союзники США. Про їхній склад можна судити з посилань у тексті документа в контексті дружби й союзництва на НАТО, ЄС, АНЗЮС, групу Канада-США-Мексика, тобто НАФТА, і на окремі країни - Японію, Південну Корею, Тайвань та Ізраїль. За складом зазначена група майже збігається з Організацією економічного співробітництва й розвитку (ОЕСР).

Друга група країн - це потенційно великі держави, які не входять у західну систему. На погляд авторів нової стратегії національної безпеки США таких країн три - Росія, Китай та Індія. Індія вважається демократією з неринковою економікою, Китай - недемократичною країною з ринковою економікою, Росія - країною, що будує демократію й ринок. Причому тональність формулювань документа дозволяє судити про можливість майбутньої інтеграції Індії та Росії в західну політичну й економічну системи.

Сполучені Штати визнають за Росією та Китаєм право володіти й розвивати ракетні та ядерні збройні технології. Застереження в цьому зв'язку стосуються передусім гарантій нерозповсюдження. Щодо Індії, питання про її ядерні й ракетні програми залишаються, проте вони вже не домінують у політиці США.

Третя група країн - “ворожі” країни, до яких документ явно відносить Ірак (очевидно, статус Іраку змінився після повалення режиму Саддама Хусейна) і Північну Корею. Очевидно, сюди ж відноситься Лівія, хоча явно про неї не згадується. Щодо належності до цієї групи інших країн, судячи з усього, у Сполучених Штатах одностайності не існує.

Четверта група країн - слабкі країни. Наочнішими прикладами таких країн є Афганістан та Колумбія.

П'яту групу утворюють країни, що розвиваються. Переважно це відносно стабільні країни на різних континентах, які розвиваються за західними моделями.

До шостої групи можна віднести стабільні країни, асоційовані із Заходом, але які не потрапили з різних причин до його базових інститутів. До її складу можна віднести країни Британської співдружності, Організації американських держав і АСЕАН, які не належать до означених вище груп. Можна помітити, що характерною ознакою країн даної групи, що відрізняє їх від “справжнього Заходу”, є відсутність власних технологічних можливостей для виробництва сучасних видів зброї, рівно як і доступу до такої зброї через союзників.

Сьома група країн - це країни колишнього Радянського Союзу, крім Росії. Про них у тексті документа міститься тільки одна згадка, проте вона окреслює стратегічне бачення Сполученими Штатами геополітичного устрою пострадянського простору: “Ми підтримуватимемо незалежність і стабільність країн колишнього Радянського Союзу, вірячи, що процвітаюче й стабільне оточення зміцнить зростання відданості Росії до інтеграції у євроатлантичну спільноту” [9, 27].

“Доктрина Буша” фокусується на відносинах Сполучених Штатів з двома з семи зазначених груп країн - з “ворожими” країнами та слабкими країнами. Політичні режими саме цих країн з точки зору США вимагають змін. Згідно з “доктриною Буша” у її новому тлумаченні, яке склалось після воєнної операції у Іраку, заради таких змін Сполучені Штати можуть застосувати зброю першими, причому задовго до того, як загроза може стати безпосередньою.

Інші три групи країн можуть підпасти під дію “доктрини Буша” у разі, якщо вони опиняться на “перехресті радикалізму та технологій”. Сюди можна віднести країни, що розвиваються, прозахідні країни, що не належать до базових західних інститутів, та держави колишнього СРСР, крім Росії (точніше, ті з них, які не стали друзями й союзниками США, тобто членами НАТО).

Ще дві групи, виходячи з усього, мають імунітет від поширення на них положень “доктрини Буша”. Це друзі й союзники Сполучених Штатів, а також інші великі країни - Китай, Росія та Індія. Це не означає, що зіткнення з ними виключаються або якимось чином забороняються. Проте відносини із зазначеними країнами у сфері безпеки не визначаються як такі, що вимагали б застосування з боку США військової сили першими.

Стосовно технологічно розвинутих країн, якими є друзі й союзники США, а також Китай, Росія та Індія, нова “Стратегія національної безпеки” містить важливе положення, яке значною мірою доповнює “доктрину Буша”. Йдеться про тезу щодо необхідності збереження однополюсного у військовому відношенні світу. Відповідно до документа збройні сили США мають бути “достатньо сильними, щоб переконати потенційних противників у безперспективності військового нарощування з метою переважити або зрівнятися з могутністю Сполучених Штатів” [9, 30]. Інакше кажучи, “Америка володіє й має намір підтримувати надалі військову силу, яка є недосяжною для викликів” [18]. Уперше теза про необхідність непохитного військового домінування завдяки наполяганням Поля Вольфовиця з'явилася у чернетковому варіанті одного з політичних документів у 1992 році, але тоді вона була дезавуйована адміністрацією батька нинішнього президента США. Зараз це положення отримало офіційне визнання.

З наведеного випливає, що загроза з боку технологічно розвинених держав, має принципово іншу природу, ніж та, що пов'язана з рештою країн. Ця загроза полягає у самій можливості того, що певна держава може зрівнятися з США за своїм військовим потенціалом. Цікаво, що постійні заклики Сполучених Штатів до їхніх союзників витрачати більше на оборону ніколи не супроводжуються закликами мати більші за кількістю збройні сили або збільшити загальний військовий потенціал. США зацікавлені у підвищенні технічного рівня військ їхніх союзників, що необхідно для оперативної взаємосумісності, але не у підвищені загальної військової могутності цих країн до того рівня, коли вони могли б відмовитися від американської військової гегемонії.

“Доктрина Буша” не дає відповіді на те, якою була б реакція США на появу іншої держави, яка могла б зрівнятися з могутністю Сполучених Штатів. Проте очевидно, що США не розглядають цю загрозу у контексті випереджальних або превентивних дій. Можна припустити, що США реагуватимуть на зазначену ситуацію у тому самому ключі, як і на зростання військової могутності СРСР протягом “холодної війни”, тобто у межах ідей стримування.

У перші роки “холодної війни”, навіть після того, як Радянський Союз створив свою ядерну зброю, у Сполучених Штатах лунали заклики до превентивної війни проти “нового ворога людства” [3, 19]. Логікою превентивних дій заради остаточного мирного врегулювання була просякнута фултонська промова Уїнстона Черчілля (1946 рік), у якій проголошувалося про початок глобального протистояння з комунізмом. Черчілль вважав, що СРСР бажає не війни, а її плодів, і саме тому західні країни мають скористатися часом для усунення нової загрози з позиції сили. У приватних розмовах Черчілль, навіть, допускав можливість превентивного застосування ядерної зброї: “Ми не повинні чекати, доки Росія буде готова… 52 відсотка машинобудівної промисловості розташовано у Москві, а її може бути стерто з обличчя Землі однією єдиною бомбою” [21, 46]. Незважаючи на політичну вагу його прихильників, цей підхід врешті-решт було відкинено на користь “стратегії стримування”.

Немає підстав вважати, що у сучасних умовах відносини Сполучених Штатів з Китаєм, Росією та Індією, незважаючи на те, що з часом вони здатні зрівнятися з США за своєю могутністю, можуть вийти за межі ідей стримування і перейти до сфери превентивних дій. “Доктрина Буша” про це не говорить. У ній йдеться про те, що зазначені країни є потенційними партнерами Сполучених Штатів у боротьбі з новими загрозами, які дійсно вимагають превентивних дій, включаючи випереджальні воєнні удари.

Порівняно з результатами дискусій 1945-1950 рр. щодо співвідношення між стримуванням та превентивними діями “Доктрина Буша” являє собою приклад нового рішення. З одного боку, “доктрина Буша” не відкидає ідеї стримування взагалі, навпаки, вважається, що збройні сили США, передусім, мають “стримувати загрози проти інтересів США, союзників і друзів” і тільки потім “рішуче уражати будь-якого ворога, якщо стримування зазнає невдачі” [9, 29]. З іншого боку, стверджується, “що стримування може зазнати невдачі; і … що деяких ворогів неможливо стримувати. Сполучені Штати повинні і будуть підтримувати здатність зруйнувати будь-яку спробу ворога, державного, чи недержавного, накласти свою волю на Сполучені Штати”, а також їхніх союзників або друзів [9, 30].

Таким чином, застосування сили у межах “доктрини Буша” має певні рамки, які визначаються самою природою нової системи міжнародних відносин. Імунітет від спроб силового вирішення двосторонніх суперечностей мають друзі й союзники США, а також Росія, Китай та Індія.

Висновки

“Доктрина Буша” не стільки революційна, скільки еволюційна. Вона не відкидає геть попередні досягнення американської політичної думки, а, швидше, пристосовує їх до нових умов, по-новому використовуючи старі рецепти. Інакше кажучи, “Доктрина Буша” - це принципово “нова страва” зі старих інгредієнтів.

“Доктрина Буша” містить нове визначення загрози - це тероризм, оснащений сучасними технологіями, - однак рецепт її остаточного усунення залишається тим же, що і для “радянської загрози” - тобто зміна внутрішнього устрою країн, що є джерелом загрози. Новим є акцент на випереджені, як засобі боротьби з новою загрозою, однак зберігається тенденція використовувати відкрите попередження про можливість випереджувальних військових ударів як механізм стримування нових ворогів.

Невід'ємною частиною “доктрини Буша” є уявлення про місію Сполучених Штатів щодо глобального розповсюдження ідеалів свободи. У цьому розумінні вона безкомпромісна і не залишає інших можливостей мати повноцінний діалог із США окрім як бути їхніми друзями й союзниками. Виняток може бути зроблено тільки для інших великих країн - Росії, Китаю та Індії.

У межах “доктрини Буша” ключовим питанням, що визначає ставлення Сполучених Штатів до інших країн, є те, чи розділяють ці країни і чи застосовують у своєму внутрішньому житті універсальні американські цінності. Чим більш демократичною є країна, і чим уважніше вона ставиться до проблем нерозповсюдження збройних технологій, тим більшими є її можливості у двосторонніх відносинах зі США.

Засновник “стратегії стримування” Джордж Кеннан зазначав, що він шкодує з приводу будь-яких доктрин, оскільки вони пропонують дотримуватись певної поведінки у майбутніх ситуаціях незалежно від того, доречно це чи ні [22]. “Доктрина Буша” усупереч поширеним поглядам є глибоко опрацьованою й заснованою на класичних американських політичних теоріях. Її недоліки пов'язані не з тим, що це доктрина саме Джорджа Буша, а з тим, що це взагалі доктрина. Вона пропонує певні рецепти на майбутнє, що можуть спрацювати, але можуть і не спрацювати.

Подальші дослідження впливу “доктрини Буша” на міжнародну систему безпеки та на українсько-американські відносини мають дати відповідь на питання про межі застосування цієї доктрини для захисту союзників США. Уваги заслуговують також питання перебудови міжнародних режимів нерозповсюдження збройних технологій та формування нових принципів контролю над озброєннями та роззброєння.

Джерела

1. Rhodes E. The Imperial Logic of Bush's Liberal Agenda // Survival. - 2003. - Vol. 45, № 1. - Spring. - Р. 131-154.

2. Slocombe Walter B. Force, Pre-emption and Legitimacy // Survival. - 2003. - Vol. 45, № 1. - Spring. - P. 117-130.

3. Record J. The Bush Doctrine and War with Iraq // Parameters: Us Army War College Quarterly. - 2003. - Vol. XXXIII, No. 1. - Spring. - P. 4-21.

4. Шевцов А. США на шляху до перегляду військової стратегії // Президент. вісн. - 2001. - № 37. - 15 вересня

5. Їжак О. Україна в новій стратегії США: як нормалізувати відносини // Політика і час. - 2003. - Січень, № 1. - С. 35-43.

6. McDougall Walter A. Back to Bedrock: The Eight Traditions of American Statecraft // Foreign Affairs. - 1997. - March/April. - Р. 134-146.

7. Киссинджер Г. Дипломатия / Пер. с англ. В. В. Львова; Послесл. Г. А. Арбатова - М.: Ладомир, 1997. - 848 с.

8. The Sources of Soviet Conduct // Foreign Affairs. - 1947. - June.

9. The National Security Strategy of the United States of America / The White House. - Washington. - 2002. - 17 September. - 35 p.

10. Department of Defense Dictionary of Military and Associated Terms / Department of Defense. - Joint Pub 1-02 or JP 1-02. - Washington. - 2001. -12 Аpril. - 730 p.

11. Price Joyce Howard. U.S. reprisal to Be “Annihilation” // Washington Times. - 2002. - 9 September.

12. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН №3314 від 14 грудня 1974 року.

13. David E. Sanger. Beating Them to the Prewar // The New York Times - 2002. - 28 September

14. Tactical Nuclear Weapons: a Perspective from Ukraine. UNIDIR Research Paper 2000/21 / A. Shevtsov, O. Yizhak, O. Gavrish, A. Chumakov. - Geneva. - 2000. - 96 p.

15. Gellman B. Frustrated, U.S. Arms Team to Leave Iraq: Task Force Unable To Find Any Weapons // Washington Post. - 2003. - May 11, Sunday. - P. A01.

16. War in Iraq: Bush's Policies: Live Online with Thomas E. Mann / Washington Post. - 2003. - April 18, Friday.

17. David G. Victor, Nadejda M. Victor. Axis of Oil? // Foreign Affairs. - 2003. - March/April.

18. Bush George W. Remarks by the President at 2002 Graduation Exercise of the United States Military Academy / West Point. - New York. - 2002. - 1 June // http://www.whitehouse.gov/news/releases/2002/06/print/20020601-3.html.

19. Perkovich G. Bush's Nuclear Revolution: A Regime Change in Nonproliferation // Foreign Affairs. - 2003. - March/April.

20. Keller B. The Thinkable // The New York Times. - 2003. - May 4.

21. Тимербаев Р. М. Россия и ядерное нераспространение. 1945-1968. - М.: Наука, 1999. - 383 с.

22. Mayer J. A Doctrine Passes // The New Yorker. - 2002. - 14-21 October.


Copyright © 2003 by DB NISS