Новітній геополітичний статус США. До проблеми формування нового світового порядку.

(Аналітична записка)

А.Шевцов, Г.Мерников

Класична теза З.Бжезинського з книги "Велика шахівниця" - без України Росія не зможе відродитися як імперія - за сучасних реалій отримала новий, певно не очікуваний провідним американським геополітиком, зміст. Початок Третього тисячоліття можна охарактеризувати як період кристалізації принципово нової геополітичної ситуації: домінування США як глобальної наддержави - неоімперії.

На протязі вже майже трьох років після подій 11 вересня, Сполучені Штати Америки цілеспрямовано впроваджують в життя свій проект нового світового порядку. Ключовою ідеологічною складовою цього проекту є теза про втрату суверенною національною державою примату й виключної прерогативи у здійсненні незалежної не лише зовнішньої, але й внутрішньої політики.

В найближчі кілька років процес формування Нового світового порядку буде завершено. Проблема відповідності дій США в Іраку нормам міжнародного права перейшла з площини дискусій про легітимність військового втручання без відповідної санкції ООН (як відомо резолюція РБ стосовно Боснії була прийнята вже після початку операції США на Балканах) у площину визнання дієвими тих механізмів міждержавного співробітництва, що ефективно використовуються американцями в останні роки.

На емоційній хвилі цілком зрозумілого (хоча можливо штучно перебільшеного зацікавленою стороною) занепокоєння населення проблемою міжнародного тероризму, керівництво Сполучених Штатів намагається переконати світову спільноту в тому, що джерелом та підґрунтям різноманітних переважно ісламістських (наразі) терористичних угруповань є так звані "недієздатні" держави. Цим самим не лише ставиться під сумнів положення: "тероризм не має національності й віросповідання". На прикладі Афганістану й Іраку (апробація пройшла на території колишньої Югославії) було наочно продемонстровано, що справжньою загрозою всьому цивілізованому суспільству є керівництво національних держав (навіть цілком легітимне з точки зору демократичних процедур) не спроможне забезпечити населенню прийнятний рівень життя.

Сполучені Штати переконані, що саме внутрішні проблеми неефективних держав знаходять свій "вихід" у релігійному екстремізмі, регіональному сепаратизмі, тероризмі, торгівлі наркотиками та зброєю.

В зв'язку з тим, що традиційна система міжнародних відносин базувалась на виключній прерогативі національних держав здійснювати внутрішню політику на визнаній світом суверенній території, наднаціональні інститут безпеки переймались лише проблемами міждержавних відносин на базі делегованих національними урядами повноважень.

Досвід останніх трьох років доводить, що Організація Об'єднаних Націй, Рада Безпеки ООН, ОБСЄ та (навіть) НАТО поступово втрачають життєздатність в якості дієвого інструменту забезпечення міжнародної безпеки. США взяли на себе функцію модернізації системи міжнародних відносин, безумовно беручи до уваги позицію держав, що несуть в собі потенціал спротиву реалізації американського неоімперського сценарію. Мова йде , насамперед про Російську Федерацію та Китай. З огляду на фактичний розкол між "новими" й "старими" членами Європейського Союзу щодо проблеми Іраку, поки що передчасно розглядати ЄС в якості центра сили, альтернативного США. Цілком можливо, що власну геополітичну гру продовжить ракетно-ядерна Франція.

На думку президента Інституту міжнародних відносин Франції Т. де Монбрієля, "Сполучені Штати все менше зацікавлені у відновленні багатосторонньої моделі світового устрою". Вчений переконаний, що "Американці взагалі перестали звертати увагу на міжнародний контекст, який створювався на протязі всього XX століття"[1]

Нинішня позиція керівництва Російської Федерації, Німеччини та Франції щодо післявоєнної розбудови Іраку яскраво характеризує той стан невизначеності й розгубленості, з яким світова спільнота сприйняла Іракську кризу на загал. Можна виділити наступні ключові положення неадекватності очікувань геополітичних супротивників США реаліям процесу формування нового світового порядку:

1. Виявились такими , що не відповідають дійсності відомості спецслужб щодо можливостей спротиву ЗС Іраку вторгненню англо-британської коаліції, так само як і відданість іракського населенню С. Хусейну, на яких фактично й базувалася позиція цих країн.

2. Хаотичність і непослідовність, слабка координованість дій дипломатії, військових, окремих посадовців засвідчила відсутність чіткої й виваженої позиції опонентів силового вирішення іракської проблеми.

3. Бажання одночасно вирішити три взаємо-суперечливі цілі (зберегти статус РБ ООН, створити новий геополітичний центр сили на базі вісі "Берлін-Париж-Москва" й отримати зиск від участі російських компаній в розробці іракських нафтових родовищ) призвели до фактичної втрати того позитивного потенціалу, який Росія здобула після подій 11 вересня.

4. На фоні спроб Російської Федерації повернути статус світової наддержави, що на власний розсуд здійснює зовнішню політику в будь-якому регіоні планети, було проігноровано традиційні інтереси російських компаній на Близькому Сході, економіка в черговий раз була віддана в жертву популістським геополітичним гаслам.

Колишній держсекретар Г.Кіссінджер в зв'язку з цим зазначає: "Критика позиції США щодо Іраку не враховує фактору, що на разі є визначальним. Він полягає в тому, що йде процес заміни міжнародної системи, яка виникла після "Вестфальского миру", базувалась на суверенітеті національних держав й розглядала порушення визнаних міжнародних кордонів організованими структурами як агресію. Після подій 11 вересня... з'явились нові виклики часу. Розповсюдження озброєння масового знищення загрожує крахом всьому світу"[2]. Один з найбільш впливових американських експертів переконаний, що мандат ООН на здійснення військових операцій проти суверенних держав втратив практичний сенс: "...Для чого нам займатись порожніми розмовами, що не призводять до практичного результату, надаючи цим розмовам вигляду морального обмежувача між державами? Превентивні удари можуть бути ефективним засобом протистояння загрозам, вірогідність яких на разі зростає".[3]

Спокуса силового вирішення будь-яких міжнародних проблем створює керівництву Сполучених Штатів ілюзію можливості нової імперії. Її основою є наступні складові:

  • американський долар в якості єдиної глобальної світової валюти;
  • американські військова присутність в стратегічних точках земної кулі;
  • тотальна воєнно-технічна перевага США;
  • ресурси SNN та Internet в уніфікації світових інформаційних потоків;
  • мережа інформаційно-аналітичних центрів (фондів та ін.), що формують в більшості країн світу проамериканське соціокультурне інтелектуальне середовище.

Серед цих чинників на сьогодні визначальним виглядає саме військова присутність за кордоном. Перемога союзників у Другій світовій війні поклало початок цьому процесу. "Холодна" війна виправдовувала розміщення американських військових за межами національної території оскільки аналогічно діяв Радянський Союз. Між тим крах Варшавського договору й світової соціалістичної системи на загал не призвів до згортання військових контингентів США. Смуга локальних збройних конфліктів на території, що традиційно належала до сфери інтересів Росії (СРСР) крок за кроком розширювала географію американської військової присутності.

Навіть без огляду на фактичну окупацію США території Іраку масштаби присутності американських збройних сил за межами національних кордонів - безпрецедентні у світовій практиці. На разі можна стверджувати, що Сполучені Штати фактично оформили свій статус новітньої (нео-) світової імперії. Принаймні їх військова присутність є майже глобальною:

  • Західна Європа - майже 100-тис. (Німеччина, Великобританія, Бельгія, Греція, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Іспанія, Туреччина);
  • Середземне море контролюється 6-м флотом ВМС за підтримки 2 тис. морських піхотинців;
  • Балкани - 5 тис. в Косово, 2 тис. у Боснії;
  • Далекий Схід - 18 тис. в Японії, 7-й флот ВМС та 20 000 морських піхотинців, 29 100 у Південній Кореї;
  • басейн Тихого океану - воєнно-морські бази на о. Дієго-Гарсія, о. Гуам, контингенти у Східному Тиморі, Філіппінах;
  • Центральна Азія - 7 500 в Афганістані, воєнні бази в Узбекистані, Таджикистані, Киргизстані;
  • Близький Схід - воєнно-повітряні бази в Саудівській Аравії та Кувейті;
  • Латинська Америка - воєнна база "Гуантанамо" на Кубі, підрозділи військово-повітряних сил та морської піхоти в Колумбії та Гондурасі (допомога місцевим урядам у війні з нарко-картелями);
  • Басейн Атлантичного океану - підрозділ до 4 авіаносців, 10 стратегічних підводних човнів з ядерним озброєнням та 55 бойових кораблів.

За офіційними даними, забезпечення американської військової присутності за кордоном коштує федеральному бюджету більше 300 млрд. на рік[4].

З суттєвими пересторогами до "зони американської неоімперії" віднести блок НАФТА, країни Карибського моря, Японію, "драконів" Південно-Східної Азії, Великобританію та найважливі країни Британської Співдружності, країни Закавказзя (крім Вірменії), Середньої Азії (крім Туркменістану), Ізраїль, Кувейт, Йорданія, Афганістан, Ірак, Туреччину.

На думку експертів, в США спостерігається ефект "надто великої імперії" який підірвав свого часу таких гігантів як Римська імперія, імперії Чингізхана та Наполеона. Між тим, поки що історичний досвід не виглядає для Адміністрації Дж.Буша-молодшого переконливим. Як що провести аналогії з перебігом попередніх конфліктів на Балканах, в Тихому океані, Кореї та Європі, то в Іраку Сполучені Штати можуть залишитись на багато довше, ніж планується.

Таким чином, перед міжнародним співтовариством постала нагальна проблема не лише визначитись з відношенням до реалій неоімперського домінування США, але й в найкоротший термін розпочати процес формування механізмів реагування, адекватних надсерйозному характеру загрози. Першим кроком на цьому шляху повинно стати визнання на найвищому рівні неефективності інститутів міжнародної безпеки, що залишились у спадщину від холодної війни. Це стосується насамперед Організації Об'єднаних Націй та (особливо) Ради Безпеки ООН з їх сьогоднішнім статусом. Результати травневого голосування РБ ООН щодо відміни міжнародних санкцій проти Іраку яскраво продемонстрували фактичне банкрутство цього єдиного на сьогодні міжнародного інституту в сфері безпеки.

Легітимізувавши свій контроль над територією та надрами суверенної держави Ірак на невизначений термін, Сполучені Штати тим самим отримали від світового товариства індульгенцію й у майбутньому вирішувати проблеми міжнародної безпеки на власний розсуд. Керівник Рахункової палати США (GAO) C. Вестін в зв'язку з цим заявила: "Перебудова Іраку -пріоритетне завдання у забезпечення національної безпеки держави". У підготовленій доповіді Сенату "Перебудова Іраку "серед іншого підкреслюється: "Енергетика - основа іракської економіки. Приватизація ПЕК Іраку є одним к ключових кроків у післявоєнній відбудові держави" Не важко передбачити, що за повної відсутності будь-якого легітимного національного уряду функції головного реформатора візьме на себе Керівник тимчасової Адміністрації в Іраку Пол Бремер.

Аналітик Британського Королівського інституту міжнародної політики В Марсель досить критично висловився стосовно американської політики в післявоєнному Іраку: "У Сполучених Штатів не має довгострокової програми розвитку Іраку... В окупаційної влади не має мандату на прийняття довгострокових політичних рішень. Цей проект входить у протиріччя з принципами Женевської конвенції, що визначає права та обов'язки окупаційної адміністрації"[5].

На фоні початку розслідування парламентом Великобританії (найближчого й традиційного союзника США) правомірності рішення уряду Т.Блера направити британські збройні сили до Іраку, така заява засвідчила величезне занепокоєння міжнародного співтовариства перспективами поширення американського домінування в ніким і нічим необмеженому масштабі.

В зв'язку з цим вкрай неоднозначними виглядають перспективи геополітичного позиціонування України в трикутнику "Росія - Європейський союз - США". З одного боку, Україна зобов'язана використати сприятливу кон'юнктуру й через участь у післявоєнному відновлення Іраку закріпитися в статусі одного з ключових союзників Сполучених Штатів не лише на пострадянському просторі, але й у світі в цілому. З іншого, - керівництво держави повинно усвідомлювати, що поглиблення співпраці зі США на всіх рівнях може поставити питання про присутність американських збройних сил на українській території в якості гаранта невідворотності цього процесу. Таким чином, проект "Україна в Європу через Польщу" поступово кристалізується в якості одного з ключових в європейській складовій зовнішньої політики США. Симптоматичним в цьому плані виглядає проект передислокації американських сил з Німеччини до Польщі.

Реалізація такого сценарію євроатлантичної інтеграції України неминуче викличе занепокоєння Російської Федерації, що з огляду на присутність Російського чорноморського флоту на українській території виглядає як загроза цілісності й суверенітету держави.

[1] З виступу на міжнародній конференції "Росія та новий світовий устрій"// Независимая газета, 13 мая, 2003

[2] Кіссінджер Г. "Мир - поняття відносне"// Die Welt, 05.05.03

[3] Там таки

[4] Уілдінгтон Т. "Американські військові охороняють мир у всьому світі"// The Observer, 06.04.03

[5] Цитується за матеріалом "Джордж Буш затевает перестройку с ускорением"// Известия, 31 мая, 2003


Copyright © 2003 by DB NISS