ЄврАзЕС і європейський вибір України

Олексій Гавриш

 

Структурування пострадянського простору не довершене

На початку ХХІ сторіччя Україна, як і багато інших країн, шукає своє місце в світі, що динамічно змінюється. Для нашої країни цей пошук ускладнюється процесами державного будівництва, що йдуть паралельно, формуванням політичної нації, пошуком національної ідентичності. Від того, що стане підсумком процесів, які відбуваються в нашій країні, багато в чому буде залежати, чим завершиться структурування простору, який займала раніше наддержава, що розпалася на півтора десятка незалежних країн. Крім того, зовнішні умови, ситуацію поза пострадянським простором також не можна назвати сприятливими. Не всі зміни, що відбуваються у світі, є безумовно позитивними, а частина з них прямо свідчить про зростаючу нестабільність у світі, кризу виниклих раніше міжнародних інститутів, безсилля сформованих у минулому механізмів розв'язання конфліктів у міжнародній сфері.

Таким чином, проблема вибору політичних союзників і економічних партнерів і вибудовування системи взаємодії з ними з тактичного питання перетворюється в завдання стратегічного рівня. Відповідальність, що лягає в зв'язку з цим на керівництво країни і вітчизняні експертні кола, важко переоцінити. Цим викликана певна невизначеність позиції України з ряду важливих зовнішньополітичних питань, суперечливість заяв вищих осіб держави.

Невизначеність, однак, не обмежується зовнішньополітичною (геополітичною) сферою, але є присутньою, і це природно, у зовнішньоекономічній (геоекономічній) сфері, тому що більшість великих міжнародних економічних проектів є продовженням фундаментальних геополітичних концепцій. Ця ж обставина забарвлює кожне прийняте в цій сфері рішення або заяву, зроблену на високому рівні, і навіть просто публічне обговорення проблемних питань на експертному рівні у відтінки тієї або іншої геополітичної або геоекономічної моделі.

Крім того, рішення навіть поточних зовнішньоекономічних питань здобуває рівень національної самоідентифікації, несе на собі відбиток світоглядних переваг. Ще більш ускладнює проблему вибору стратегії і тактики розвитку політичний і економічний тиск на Україну основних світових центрів сили. Ця обставина позбавляє керівництво країни можливості дотримувати стратегії так званого «стратегічного вижидання» і вимагає однозначної визначеності як у короткостроковій, так і у довгостроковій перспективі.

Курс України на євроінтеграцію (європейський вибір), на відміну від більш спірного курсу на євроатлантичну інтеграцію, не ставиться під сумнів українською елітою вже протягом десятиліття. Опитування суспільної думки в цілому свідчать про те, що український народ і національна еліта досягли в даному питанні консенсусу. При цьому, у найбільш послідовно прозахідної частини експертного співтовариства сам розгляд можливості участі України в яких-небудь спільних з Росією проектах викликає сумніви в стійкості і непорушності європейського вибору. Більш спокійно ця частина українського політикуму реагує на ініціативи, у яких Росія хоч і бере участь, але не грає в них ведучої ролі, уступаючи її більш могутнім країнам Заходу. Однак заснування Євроазіатського економічного співтовариства (ЄврАзЕС) і формування Єдиного економічного простору (ЄЕП) - саме ті проекти, у яких Москва неминуче буде лідирувати. Саме ця обставина, на думку багатьох, являє загрозу європейському виборові нашої країни. Спробуємо розібратися в цьому питанні неупереджено.

Формальні концептуальні засади проектів ЄврАзЕС і ЄЕП з погляду ініціаторів

Обидва проекти мають багато спільних рис. Крім того, у випадку вдалого втілення одного з них, другий, швидше за все, стане частиною першого. Однак мають місце і деякі відмінності, у тому числі концептуального плану і хронологічного характеру.

ЄврАзЕС, членами якого є Росія, Казахстан, Бєларусь, Киргизстан і Таджикистан (Україна і Молдова мають статус спостерігача), багато експертів схильні вважати відповіддю Москви на створення організації ГУАМ (пізніше, після приєднання Узбекистану, ГУУАМ) і спробою відновити втрачений з розпадом СРСР вплив на колишні радянські республіки. Погодитися з цим можна тільки почасти. Справа в тім, що ЄврАзЕС являє собою логічне продовження Митного союзу - організації, що виникла в 1995 році, тоді як об'єднання ГУУАМ бере свій початок у 1997 році. Донедавна Україна не тільки не виявляла інтересу до Євразійського економічного співтовариства, але і неодноразово в особі свого керівництва заявляла про недоцільність своєї участі в цій організації. Замість цього керівництво країни віддавало пріоритет участі в ГУУАМ, перспективних транзитних проектах напрямку Схід-Захід, насамперед, у Чорноморсько-Каспійському регіоні. Крім того, в межах СНД і особливо в рамках двосторонніх відносин з Росією наша країна, починаючи з 1994 року, лобіювала ідею створення в межах СНД Зони вільної торгівлі - проекту, що має винятково економічний зміст і не припускає ніякого політичного наповнення.

Початок ЄЕП було покладено спільною заявою про підготовку до формування єдиного економічного простору, зробленою президентами Росії, України, Бєларусі і Казахстану 23 лютого поточного року в Москві. З огляду на послідовний скепсис України у відношенні ЄврАзЕС, що передував заяві, ініціатива виявилася повною несподіванкою для більшості експертів і політиків і, особливо, для українських (статус спостерігача не накладає на Україну зобов'язань, що обмежують її суверенітет). Незабаром на адресу цього починання пішла критика різного ступеня аргументованості, що буде розглянуто нижче.

Подив аналітиків є цілком зрозумілим. Якщо порівняти заяви для преси з приводу створення Єдиного економічного простору і Декларацію «Першого Економічного форуму Євразійського економічного співтовариства», то мова в них йде про ті ж самі цілі та способи їхнього досягнення. От ключові макроекономічні терміни, що визначають форму і зміст обох проектів: економічна інтеграція, режим (зона) вільної торгівлі, погоджена митна політика, єдиний економічний простір, узгодження обмінних курсів національних валют (варіант - запровадження згодом єдиної валюти), відмова від застосування протекціоністських, антидемпінгових і компенсаційних заходів у взаємній торгівлі, створення рівних умов для суб'єктів підприємництва держав-членів і т.ін. Однак зовнішня ідентичність двох ініціатив не скасовує істотної відмінності в способах реалізації цих двох проектів.

Дійсно, принаймні на сьогоднішній день, політична складова в ЄврАзЕС є досить значною, якщо не переважною. Проект формується «зверху», тобто політично: виробляється концепція, що ще не наповнена економічним змістом. Побічно це підтверджує генеральний секретар ЄврАзЕС Григорій Рапота, коли каже, що «зона свободного перемещения товаров есть, а перемещаться пока нечему». Таким чином, можна констатувати, що політика в даному випадку переважає над економікою, визначає її і формує.

Що стосується ЄЕП, то це (за формою і змістом) - аналог післявоєнного інтеграційного проекту в Західній Європі, що через ЄЕС-Спільний ринок продовжує своє буття у формі Євросоюзу. У залежності від того, яка з можливих концепцій ЄЕП стане переважаючою, проект стане або альтернативою ЄС, або проміжною ступінню перед вступом учасників ЄЕП у ЄС. Разом з тим, перш ніж буде досягнуте членство в Європейському союзі, ЄЕП стане або альтернативою СОТ, або, що більш імовірно, її своєрідним «пілотним проектом». Мається на увазі, що економіка тут буде переважати над політикою, тобто процеси будуть розвиватися в такий же спосіб, як і в післявоєнній Європі, коли спочатку сформувався спільний ринок, а тільки тепер завершується формування політичних інститутів, що є спільними для всіх членів Євросоюзу. Іншими словами, ЄЕП - це спроба реалізації проекту не «зверху», а «знизу»: поетапне розв'язання економічних питань, замість зосередження на виробленні політичних декларацій. Саме на прихильності такому підходові наполягають представники Казахстану й України - президент Н.Назарбаєв і прем'єр В.Янукович.

Аргументи проти: геополітичний аспект

Мало в кого викликає сумнів те, що ЄврАзЕС, як і ГУУАМ, є не тільки і не стільки економічним співтовариством, але і політичним (геополітичним) утворенням. Натхненником ГУУАМ є Захід і у випадку успішної реалізації задуманого Україна стає важливою транзитною частиною всього проекту, який здійснюється в інтересах Західної Європи (переважно економічний аспект) і відповідає стратегічним планам США (геополітичний аспект).

Західна Європа підвищувала б свою енергетичну безпеку, маючи джерело енергоресурсів, альтернативне тим, що йдуть через територію Росії і не є підконтрольними Сполученим Штатам. Передбачалося, що ГУУАМ забезпечить економічну і, отже, збільшить політичну самостійність пострадянських держав (України - у першу чергу) від колишнього імперського центра і посприяє їхній інтеграції у велику Європу. Природним шляхом відбувалася б диверсифікація української економіки: застаріла, ведуча у глухий кут «східна» кооперація поступалася б місцем «західній». Одночасно, за європейськими стандартами здійснювалася б політична і законодавча реформа, що наближає нас до Європи інституціонально.

Таким чином, у наявності був збіг інтересів України, Західної Європи і США. Навпаки, членство нашої країни в ЄврАзЕС, на думку тих же експертів, буде означати консервацію політичної недосконалості й економічної стагнації, позбавить Україну європейської перспективи і поверне нашу країну в сферу впливу Москви, тому що можливість двох успішних інтеграцій одночасно є малоймовірною.

Аргументи проти: власне економічний аспект

В економічній сфері євроінтеграція має на увазі послідовне наближення українського народного господарства до високих стандартів економічної моделі, що склалася в розвинутих країнах Західної Європи. На практиці це означає створення прозорих умов і прийняття правил гри, зрозумілих і прийнятних для всіх суб'єктів господарювання, як вітчизняних, так і іноземних. Звичайно під цим мають на увазі: створення умов для залучення прямих і портфельних інвестицій, лібералізацію міжнародної торгівлі, жорстку фіскальну дисципліну, відмовлення від заплутаної системи субсидій, податкову реформу, приватизацію за участю західних бізнес-структур, дерегулювання економічного життя, захист прав власності (у тому числі й іноземного капіталу). Без здійснення цих заходів європейський вибір України залишиться політичною декларацією, тоді як послідовне втілення їх рано або пізно дозволить досягти наміченої цілі. Саме прагнення до більш високих стандартів є могутнім стимулом до самовдосконалення, рухом у правильному напрямку, своєрідною «гонкою за лідером».

Що стосується інтеграційних проектів, що пропонуються Росією або Казахстаном, то вони не пред'являють до потенційних членів таких жорстких вимог. З одного боку, це дозволяє легко знайти членство в цих організаціях, з іншої, подібна невимогливість призведе до самозаспокоєння і неминучої деградації, нехай навіть і «за компанію» із сусідами. Крім того, європейський ринок є могутнім фінансово, гарантовано платоспроможним, а, отже, має і більшу ємність у порівнянні з ринком СНД. Таким чином, вибір між багатою, передбачуваною, технологічно розвинутою, цивілізованою Західною Європою й олігархічною, корупційною, технологічно відсталою економічною моделлю, що склалася в країнах-членах ЄврАзЕС, є зумовленим.

Глобальний контекст змінює акценти: американський унілатералізм як наслідок однополярності й економічний лібералізм як переважна тенденція у світовій економіці

Те, що було відзначено вище про збіг американського, західноєвропейського й українського векторів стратегічного розвитку не викликало сумнівів до тих пір, поки продовжувалася деградація Росії і не позначився розподіл позицій атлантичного і континенталістського блоків усередині Європи, що пов'язане з можливим розколом по Атлантиці єдиного в минулому Заходу на європейську й американську складові. У той час, як США, особливо в останні роки, починають спроби жорстко закріпити глобальну однополярність, Європа в багатьох питаннях починає відчувати в собі сили не погоджуватися з одноособовою гегемонією Сполучених Штатів і робить спроби позбутися залежності від Вашингтона в тих сферах, де вона все ще зберігається.

Разом з тим, Західна Європа не вважає необхідним заохочувати м'яку конфронтацію між Москвою і Києвом, а намагається мати однаково міцні зв'язки як з Україною, так і з Росією. Причому російський напрямок для Європи є більш пріоритетним, з огляду на власний ресурсний голод і більшу політичну вагу і ступінь самостійності Москви в порівнянні з Києвом.

Стратегія США у відношенні України от уже більше десяти років залишається незмінної, незважаючи на зміни адміністрацій. Суть цієї стратегії була сформульована в 1991-1992-ом року Полом Вулфовіцем і загалом зводилася до рішення наступної задачі: недопущення створення на території колишнього Радянського Союзу великого і самостійного стратегічного утворення, здатного проводити незалежну від США політику. Цей підхід, у свою чергу, є частиною більш загальної стратегії Сполучених Штатів по збереженню свого статусу єдиної наддержави: не допустити виникнення на євроазіатському континенті стратегічної сили, здатної протистояти США. Вашингтон, таким чином, не зацікавлений у виникненні могутніх самостійних центрів сили на місці євразійського Hеаrtlаnd'у, в Азіатсько-тихоокеанському регіоні, ревниво спостерігає за ініціативами ЄС, спрямованими на зменшення залежності від Сполучених Штатів.

Що стосується глобального економічного контексту, то фахівці усе більш схиляються до визначення сформованої наразі ситуації, як взаємодії центру (ядра) світової економіки з її периферією. До центру належать США і Канада, найбільш розвинуті країни Західної Європи, Японія. До периферії відносяться відсталі або так звані країни, що розвиваються, і деякі країни з перехідною економікою. Частина дослідників додає до цієї двоїчної системи проміжний елемент - напівпериферію, куди входять найбільш розвинуті країни Латинської Америки, частина країн Південно-Східної Азії, деякі країни колишнього соціалістичного табору. Емпірично встановлено, що глобалізація, що склалася як стійкий економічний тренд з середини 70-х років ХХ століття, не призводить до вирівнювання економічних потенціалів, а навпаки - збільшує розрив між лідерами й аутсайдерами світової економіки. Пов'язане це, вочевидь, з обмеженістю запасів основних природних ресурсів, обмеженою ємністю ринків збуту, загостренням екологічних проблем і природним бажанням економічно розвинутих країн зберегти свій привілейований статус.

У сфері міжнародних економічних відносин розвинутими країнами заохочується принцип економічного лібералізму: free market у внутрішній економічній політиці і free trade у зовнішній торгівлі. Такий характер взаємин є стимулом до підвищення конкурентноздатності і зниженню витрат тільки за умови порівнянних економічних потенціалів. У тому випадку, якщо економічний механізм є нерозвиненим або знаходиться в процесі трансформації, то його відкриття набагато більш могутньому зовнішньому конкурентові загрожує державі з ринком, що формується, (emerging market) колапсом національної економіки, тому що велика частина вітчизняних товарів і послуг раптово стає свідомо неконкурентоспроможними, а національне виробництво - гарантовано збитковим. Наприклад, вступ у СОТ Киргизстану, Молдови, Грузії, Вірменії мав певний пропагандистський ефект, але не приніс цим країнам очікуваних економічних дивідендів.

Деякі країни намагаються компенсувати падіння виробництва збільшенням сировинного експорту, але в довгостроковому плані така економічна стратегія веде, без сумніву, у глухий кут. Високий ступінь економічної відкритості Західної Європи і Сполучених Штатів (Японії тільки почасти) є не засобом досягнення економічної розвиненості, а її ознакою. При цьому, зіштовхуючись з деякими категоріями більш конкурентноздатної продукції, самі лідери всесвітнього економічного змагання не виключають застосування захисних засобів. Сертифікування Євросоюзом товарів з Центральної і Східної Європи (насамперед, агропродукції), мита на металопрокат, уведені Сполученими Штатами - ілюстрація розмаїтості форм протекціонізму, причому тільки в найбільш очевидних його проявах. Подібні реалії не скасовують, проте, тієї економічної аксіоми, що надмірний ступінь закритості національної економіки, необґрунтований протекціонізм у відношенні імпортної продукції порівнянної собівартості і якості неминуче має своїм наслідком економічну стагнацію і зниження конкурентноздатності і якості товарів і послуг, у тому числі навіть на внутрішньому ринку.

Компромісом могла б послужити регіональна коротко- або середньострокова інтеграція, що припускає високий ступінь відкритості усередині економічного простору (і жорстку, але сумлінну конкуренцію усередині нього) і помірний протекціонізм у відношенні більш сильних економічних гравців на час, необхідний для підготовки до конкуренції на зовнішніх ринках. Реалізації такої економічної стратегії і могло б послужити створення єдиного економічного простору, але тут усе буде залежати від того, які тенденції візьмуть гору в Росії, яка є найбільш вагомим політичним і економічним гравцем на пострадянському просторі.

Російська невизначеність: тенденції розвитку, які візьмуть гору, визначать форму і зміст проектів, що ініціюються Москвою

На відміну від України й інших нових незалежних держав, для яких процес усвідомлення своїх національних інтересів ще не є довершеним, для Росії - спадкоємиці Російської, а пізніше, радянської імперій, ці інтереси існують об'єктивно, незалежно від того, усвідомлюються вони актуальною національною елітою чи ні. Країна, багата природними ресурсами, багатонаціональна і багатоконфесійна, що має величезну територію і протяжний суходільний кордон, завжди буде тяжіти до певного авторитаризму, знаходячи при цьому розуміння серед населення. Тільки для підтримки територіальної цілісності і достатньої обороноздатності Росії необхідно мати розвинуту економіку і, що ще важливіше, - стабільні (бажано, дружні) відносини із сусідніми країнами. Попереднє російське керівництво діяло, здебільшого, не з огляду на ці фундаментальні умови. Нинішня ситуація в Росії суперечлива і поєднує в собі інерцію колишньої політики і спробу «команди Путіна» переломити негативні тенденції. Не поглиблюючись в політику спробуємо сформулювати, як це виглядає в макроекономічній і геоекономічній сфері.

Інерцію колишньої політики продовжує та частина ділових кіл Росії, що не зв'язує своє майбутнє з «цією країною» і орієнтується головним чином на короткострокові, у кращому випадку, середньострокові високоприбуткові проекти з одночасним виведенням акумульованих коштів за кордон і запланованим від'їздом на Захід. Така позиція є цинічно споживчою як по відношенню до російського ринку, що є об'єктом тимчасової експлуатації, так і до ринків пострадянського простору, які вони розглядають як продовження російського економічного простору.

Друга тенденція практично була відсутня в перші роки реформ і почала формуватися порівняно нещодавно тими діловими колами, що пов'язують з Росією своє майбутнє і майбутнє своїх дітей. Відповідно, вони зацікавлені в збереженні територіальної цілісності країни, її політичної стабільності і в стійкому економічному зростанні. Представники цих бізнесів-груп приходять до усвідомлення необхідності вкладення коштів у середньо- і довгострокові проекти усередині Росії замість виведення своїх доходів через офшорні юрисдикції.

Обидві зазначені тенденції присутні в «прагматичній» економічній політиці «путінської Росії». Перша, короткострокова-споживча, схиляє уряд до політики поступливості стосовно більш сильних західних бізнес-кіл у поєднанні з несумлінною конкуренцією по відношенню до більш слабких, що полягає в просуванні власних товарів на сусідні ринки, але закритті свого ринку для більш конкурентноздатної продукції із сусідніх країн. Такий варіант є гіршим для нас і інших країн-членів митного союзу, ЄврАзЕС, ЄЕП. Але у довгостроковому плані перша тенденція є безперспективною і для самої Росії - наймогутнішого економічного (по сукупному, але не відносному потенціалові), єдиного серйозного геополітичного гравця на просторі СНД і, практично, ресурсного монополіста. Необґрунтовано високий ступінь протекціонізму позбавляє національного виробника товарів і послуг стимулу до підвищення конкурентноздатності власного виробництва, позбавляє можливості конкурувати з товарами і послугами, виробленими в сусідніх країнах, що мають схожі умови і правила господарювання, порівнянні рівні витратності, ефективності, вартості робочої сили і т.ін. У тому випадку, якщо деякі з цих параметрів (наприклад, вартість робочої сили) дають сусідній країні деякі конкурентні переваги, це, як правило, компенсується іншими складовими собівартості продукції: низька якість, велика енерговитратність, більш висока вартість енергоресурсів і т.ін. У цьому сенсі, російські антидемпінгові розслідування проти металопрокату з України або Казахстану, продукції агропромислового комплексу з цих же країн є яскравим прикладом такого деструктивного впливу на економіку сусідів, а в довгостроковому плані і до власно російського народного господарства. Для Росії це буде означати, зокрема, консервацію низької конкурентноздатності, збереженню технологічного відставання від економічно розвинутих країн і закріпленню ресурсно-експортної орієнтації російської економіки.

Друга тенденція - довгострокова, яка орієнтована на стабільність і стійкий розвиток, починає впливати на уряд у напрямку необхідності інвестування в основні фонди, підтримки переробних галузей, необхідності вилучення частини доходів від природної ренти і спрямування її на подолання технологічного відставання і т.д. Цей курс тяжіє до концепції «автаркія великих просторів», виборчої відкритості, що припускає високу взаємну відкритість слаборозвинених національних ринків по відношенню один до одного і значний ступінь захищеності від бізнесів-структур, конкуренція з якими в даний момент є безперспективною.

Висновки і рекомендації

Ще кілька років назад здавалося, що нестабільність властива тільки деяким категоріям країн, особливо тим, що знаходяться в процесі політичних і економічних перетворень. Сьогодні вся система міжнародних інститутів перебуває в кризі, а світова економіка вступила в смугу нестабільності. Не залишилися осторонь від цих процесів і країни з розвинутими ринками і глибокими демократичними традиціями, які є для інших країн зразком для наслідування. Разом з тим, процеси, що мали місце в Росії до кінця 90-х років минулого століття, змушували світове співтовариство замислюватися, «яким буде світ без Росії». В даний час питання так категорично вже не ставиться.

Після надання нашій країні Європейським союзом статусу «сусіда» реалізація Україною європейського вибору відсунулася з найближчої перспективи на більш невизначену середньо- чи майже довгострокову. Кінцевої цілі, євроінтеграції, це для нас не скасовує, але надає Україні різні варіанти її досягнення.

1. Рух колишнім курсом наштовхується на певні перешкоди. Заохочувана політичними деклараціями європейських офіційних осіб Україна, фактично, залишається один на один зі своїми проблемами, що змушує українське керівництво уважніше придивитися до проектів, що ініціюються Росією, Казахстаном, іншими пострадянськими державами.

2. У випадку виконання низки умов, ЄврАзЕС і ЄЕП можуть стати проміжним етапом наступної євроінтеграції. Сьогодні вже є можливість проаналізувати і підвести перші підсумки існування ЄврАзЕС. З формальної точки зору, за рідкісними винятками, установчі положення Євразійського економічного співтовариства є недискримінаційними і взаємовигідними для всіх його учасників, включаючи найнерозвиненіших. Однак аналіз товарообігу свідчить на сьогоднішній день про певну однобічність: частка російського капіталу і товарів на ринках інших країн-членів ЄврАзЕС збільшилася, а обсяг казахських, білоруських, таджицьких, киргизьких товарів на російському ринку залишився практично незмінним. Отже, підтверджуються підозри в тім, що цей проект є не стільки економічним, скільки геополітичним, який повертає його учасників у сферу впливу Москви, а в економічному сенсі створює Росії однобічні переваги.

3. Вступ України в такий ЄврАзЕС являє реальну загрозу нашому європейському виборові. Зміна для України статусу спостерігача на повноцінне членство є доцільним тільки в тому випадку, якщо зміст цієї організації буде відповідати її формі й Україна ввійде в це співтовариство на прийнятних для неї умовах, а саме: створення в ЄврАзЕС реальної зони вільної торгівлі, що виключає дискримінацію українських товарів, послуг, капіталів і робочої сили, надання Україні такої частки голосів, що разом, наприклад, із квотою Казахстану, переборювала би вето Росії, визнання передчасності введення єдиної валюти. В особі Казахстану й інших країн-членів Україна, швидше за все, знайде підтримку, що обмежить одноособову гегемонію Росії в співтоваристві.

4. Приймаючи до уваги все, що викладено вище, найбільш доцільною формою м'якої регіональної інтеграції варто визнати формування Єдиного економічного простору. Активна роль України в цьому проекті, пріоритет економіки над політикою, формування умов для сумлінної конкуренції усередині великого економічного простору, спільного просування товарів і послуг на зовнішні ринки, захист спільного ринку від негативних зовнішніх впливів, ініціація спільних проектів, що є непосильними для окремо узятої держави, дозволить відновити економічний потенціал країн-учасниць на більш високому (у порівнянні з радянським) якісному рівні, підготує національних виробників до жорсткої конкуренції на розвинутих ринках і дозволить запобігти однобічному домінуванню Росії на пострадянському просторі. У кінцевому рахунку у довгостроковому плані це відповідає інтересам і самої Росії.

Проте і на цьому напрямку принциповим є питання прийнятного рівню інтеграції. Деякі пропозиції, наприклад, введення єдиної валюти, синхронізація вступу до СОТ є, в вочевидь, не прийнятними для України, як такі, що можуть суперечити її стратегічному вибору. З іншого боку, ізольована Україна не є самодостатньою країною в економічному сенсі, але може знайти те, чого їй не дістає, на великому пострадянському просторі, причому не обділяючи при цьому інших його учасників. Крім усього іншого, це призведе до встановлення з сусідніми країнами більш стабільних і реально добросусідських відносин. Разом з цим, досвід свідчить про те, що економічно розвинута і політично стабільна країна здатна витримати будь-який зовнішній тиск. Динамічний рух у цьому напрямку - спільне завдання для української політичної еліти, національних бізнес-структур, державної влади і народу України. Необхідною і достатньою умовою цього є політична воля і послідовне відстоювання національних інтересів.

 
Copyright © 2003 by DB NISS