Європейська інтеграція України та економічна безпека держави.

Г.І.Мерніков

Метою статті є спроба розглянути взаємозв'язок між проголошеним загальнодержавним курсом на інтеграцію України до Європейського Союзу та проблемою забезпечення економічної безпеки держави.

Мета статті органічно пов'язана з основними задачами дослідження:

—хто в Україні на сучасному етапі посткризової економічної трансформації є основними акторами економічного життя у контексті процесу забезпечення економічної безпеки?

—у якому напрямі еволюціонує поняття економічної безпеки, як змінився характер її загроз?

—яким чином економічна політика держави (політика державного протекціонізму- її складова), пов'язана з курсом на інтеграцію до загальноєвропейського вільного (без митних, тарифних, інших обмежень) ринку товарів і послуг?

В кінцевому підсумку, над-завданням дослідження є спроба зрозуміти стан українського господарського комплексу, роль і місце державного регулювання в його функціонуванні, пошук адекватного цим чинникам механізму інтеграції до Європейського Союзу.

Актуальність дослідження полягає у виявленні особливостей механізму забезпечення економічної безпеки України за нових геоекономічних реалій, які проявились на наш погляд через наступний перелік факторів:

1.Завершення процесу інституціоналізації української державності, досягнення певної стабілізації економіки України і створення передумов для її сталого зростання.

2.Поглиблення економічної інтеграції країн Європейського Союзу та завершення формування самодостатнього ринку товарів і послуг єдиної Європейської держави.

3.Тривалий стан рецесії економіки США; поглиблення геоекономічних протиріч між Сполученим Штатами та ЄС.

4.Подальша глобалізація, інтернаціоналізація міжнародного ринку товарів і послуг. Поступове розмивання ролі національних урядів у цьому процесі на користь ТНК та інших неурядових фінансово-економічних структур.

Чи в змозі Україна в наближеній, середній чи будь-якій іншій перспективі витримати Копенгагенські критерії (стабільність законів та інституційних структур, що гарантують демократію, верховенство закону, забезпечення прав людини, повага та захист прав національних меншин; наявність діючої ринкової економіки та спроможність витримати тиск конкуренції і ринкових сил у межах ЄС; здатність взяти на себе зобов'язання, що випливають із членства в ЄС, включаючи визнання цілей політичного, економічного та валютного союзу)? Відповідь на це запитання дасть можливість визначитись наскільки пов'язаний процес забезпечення економічної безпеки в нашій державі з її зовнішньоекономічними та зовнішньополітичними ініціативами.

1.Економічні трансформації в Україні та проблеми забезпечення економічної безпеки.

Функції держави у забезпеченні економічної безпеки за сучасних реалій суттєво ускладнюються. Під економічною безпекою розуміється, з одного боку, знадність національної економіки до розширеного самовідтворення з метою задоволення на визначеному рівні потреб населення та держави, а з іншого,- як здатність протистояти дестабілізуючим чинникам, що створюють загрозу розвитку держави. Забезпечення конкурентоспроможності національної економіки у світовій системі господарювання також входить до складових економічної безпеки.(Жаліло Я.А. Економічна стратегія держави у нестабільних економічних системах  //НІСД, Київ, 1998)

Іншими словами, економічна безпека є триєдиною функцією, кожна складова якої є одночасно і суб'єктом і об'єктом процесу її забезпечення. Інститути держави, підприємства, громадяни (об'єднання громадян) шляхом складної взаємодії формують систему відносин, соціально-економічну й суспільно-політичну модель свого співіснування.

Успішність чи неуспішність цієї моделі, здатність взаємодіяти з іншими акторами економічного життя як в окремому регіоні, так і у світі в цілому ,- фактори, що визначають рівень розвитку держави, конкурентоспроможність галузей виробництва чи окремих підприємств та, найголовніше,- рівень життя людини,- громадянина цієї держави.

Держава, в зв'язку з цим, розглядається як інструмент перерозподілу валового внутрішнього продукту. Пріоритети такого розподілу залежать від ступеня впливу держави на економічні процеси. Десять років тому органи державної влади взяли на себе зобов'язання забезпечити громадянам України пристойний рівень життя, здійснюючи одночасно з цим трансформацію успадкованого від СРСР господарського комплексу в умовах відкритої конкуренції з розвиненими ринковими економіками іноземних держав.

Ефективність процесу забезпечення економічної безпеки залежить як від рівня адекватності державних інституцій завданням покладених на них Конституцією функцій так й від характеру й масштабів зовнішніх загроз та викликів

Як відомо, за Конституцією поряд із захистом суверенітету і територіальної цілісності України забезпечення її економічної безпеки є найважливішою функцією держави і справою всього українського народу. За умов глобалізації контролюючі та розподільчі функції в національній економіці та (найголовніше) спроможність відстоювати інтереси власних громадян всупереч будь яким іншим інтересам зберегли далеко не всі держави.

Здатність держави на власний розсуд здійснювати економічну політику в інтересах виключно власних громадян і визначає рівень забезпечення її економічної безпеки. Контроль над невідтворюваними природними ресурсами країн Третього світу поступово взяли на себе ТНК. Національні уряди виконують в цій модернізованій системі неоколоніалізму майже виключно декоративні функції, а громадяни- дешевої некваліфікованої робочої сили.

Пострадянські країни (як і більшість країн ЦСЄ) десять років почали самостійно вирішувати завдання по забезпеченню своєї економічної безпеки. Деякі з них наближаються до вступу в ЄС. Інші намагаються кооперувати зусилля з Російською Федерацією. Український механізм забезпечення економічної безпеки вкрай важко оцінити адекватно.

Необхідно нарешті визначити в чому полягає основна причина в цілому незадовільного забезпечення економічної безпеки в Україні, що виявилося у відставанні нашої держави за всіма основними макроекономічними показниками від більшості країн Європи, Азії та Латинської Америки та вкрай незадовільній демографічній динаміці, одному з найнижчих показників рівня життя українців. Якщо смертність щорічно перевищує народжуваність, трудова ( і будь-яка інша) еміграція є фактором існування активної частини населення, оплата (цілком буденних для мешканця будь-якої індустріальної країни) комунальних послуг унеможливлена для більшої частини всіх інших громадян, коли серед оцінок впливу незалежності на рівень їх життя 59% громадян- респондентів відносять себе до категорії “Нам не вистачає грошей навіть на їжу” (Десять років соціально-економічних перетворень //Київський центр Інституту Схід-Захід, К. 2002), то виникає запитання про спроможність органів державної влади виконувати соціальні функції, що покладені на них відповідно до Конституції України.

За даними Державного комітету статистики України за 2001 р.ік, заборгованість із виплати заробітної плати працівникам, зайнятим у галузях економіки, на 10 листопада 2001 року в цілому складає 3 млрд., 135 млн., 536 тис. гривень. При цьому заборгованість із виплати заробітної плати працівникам, зайнятим у галузях економіки, за рахунок бюджетних коштів на 10 листопада 2001 року склала 63 млн. 2 тис., гривень. Заборгованість зросла на 13,7% у порівнянні з 2000 роком., однак ця частка з огляду на сукупну заборгованість за всі 10 років склали лише 2%. За галузями виробництва заборгованість корелюється наступним чином:

—машинобудування: 0%;(у % до загальної суми заборгованості.)

—сільське господарство: 0,6%;

—охорона здоров'я: 62,9%;

—соціальне забезпечення:66,5%;

—освіта: 73,6%;

—наука та наукове обслуговування: 4,4%;

—апарат органів державного управління: 69,4%.

Вкрай незадовільним є загальний рівень заробітної плати в Україні. В більшості галузей він знаходиться нижче офіційно затвердженого Верховною Радою прожиткового мінімуму в 342 грн. За офіційними даними Держкомстату, заробітна плата працівників, зайнятих в галузях економіки, за грудень 2001 року( нараховано в розрахунку на одного штатного працівника за місяць) склала 334 гривні. З них по галузям:

nпромисловість - 438 грн.;

nсільське господарство - 171 грн;

nтранспорт 512 грн;

nохорона здоров'я- 190 грн;

nосвіта- 251 грн;

nнаука та наукове обслуговування - 458 грн;

nбанківські організації- 896 грн;

nапарат органів державного управління- 431 грн.

Світова практика доводить, що не існує (крім відверто тоталітарних режимів) повного контролю держави над всіма економічними процесами, як не можливо на 100 % розглядати вільний, нічим і ні ким не обмежений ринок в якості інструменту соціально-економічної організації в суспільстві. Досвід соціалістичного тотального планування довів неспроможність механізму перерозподілу матеріальних благ ефективно вирішувати завдання підвищення соціальної ефективності економіки. Це при тому, що державна власність у всіх секторах радянської економіки була абсолютною, а «розвинений соціалізм» самим змістом свого існування визначив потреби людини.

Десять років економічної трансформації в Україні призвели до суттєвих змін у структурі власності. Спроба впровадження антикризової програми економічних трансформацій так звана “соціально-орієнтована економіка” не призвела до позитивних змін соціально-економічного становища в Україні. Деякі експерти навіть переконані у свідомій деструктивній направленості економічної реформі в Україні, направлених насамперед на вирішення олігархічних бізнес проектів вузької групи осіб.

В Посланні Президента України Верховній Раді 2002 “Європейський Вибір” наголошується на посиленні ролі держави у здійсненні нової посткризової економічної політики. В цьому головному на сьогодні стратегічному документі держави зазначається, що “економічна політика має спиратися на національні пріоритети, індикативне планування та прогнозування. Держава має попереджувати стихійні зміни ринкової кон'юнктури, забезпечувати надійну стабільність грошово-фінансового середовища, регулювати базисні макроекономічні відтворювальні пропорції... зміцнення регулюючої функції держави пов'язана з потребою істотного її впливу на розвиток соціальної сфери, процесів, пов'язаних зі змінами соціальної структури суспільства, подолання глибокої диференціації доходів. Держава повинна стати надійним гарантом конституційних прав і свобод громадян.”(Послання Президента України до Верховної Ради України. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011. http://www.rada.kiev.ua/laws/new/cgi-bin/show.cgi)

Поступова, дуже повільна, але невпинна деградація виробничих потужностей разом з природнім старінням та декваліфікацією трудового ресурсу, є, на наш погляд, однією з головних внутрішніх причин незадовільного стану у забезпеченні економічної безпеки в Україні. Саме незадовільний якісний стан народногосподарського комплексу перешкоджає повноцінному виходу української економіки на вільний ринок товарів і послуг Європейського Союзу . За умов, коли державні структури не мають відповідного досвіду у проведенні незалежної економічної політики; шляхом самоорганізації ринок досить часто приймає нецивілізовані, “дикі” форми і неминучими стають впливи економічних акторів іноземних держав чи наддержавних (поза державних) інституцій. Україна все ще залишається державою з перехідною (від плану до ринку) моделлю економічної системи. У сфері послуг, внутрішній та зовнішній торгівлі держава фактично втратила важелі контролю. Вітчизняні приватні, спільні та іноземні підприємства діють в цьому найбільш динамічному й рентабельному секторі економіки.

В сільському господарстві лише в минулому році було започатковано елементи ринкових відносин з огляду на сприятливу експортну кон'юнктуру на ринку соняшника й цукру. Впроваджений 5-річний мораторій на продаж землі нівелює позитивну динаміку, закладену у новому Земельному кодексі.

Між тим непід'ємним тягарем на балансі держави залишаються величезні підприємства ОПК, збиткова (місто-формуюча) вугільна галузь, стратегічно важлива інфраструктура транспорту, зв'язку та інш. Вкрай несприятлива демографічна ситуація, коли кількість пенсіонерів складає третину всього населення, не вирішені питання у сфері медицини та освіті, майже 1,5-мільйонна кількість зайнятих у різного роду силових структурах-ці чинники не дозволяють державі у повному обсязі виконувати покладені на неї функції у забезпеченні економічної безпеки.

Питання фізичного виживання нації вимагає пошуку нової більш ефективної економічної політики. Ця політика розуміється, як “діяльність органів державної влади й управління з визначення стратегічної мети, напрямів, завдань і пріоритетів, засобів економічної тактики їх досягнення, а також застосування цих засобів з метою забезпечення збалансованого, стабільного, суспільно прийнятного економічного зростання. (Жаліло Я.А. Економічна стратегія держави у нестабільних економічних системах. //НІСД, Київ, 1998)

Одним із ключових стратегічних напрямів зовнішньополітичної складової процесу забезпечення економічної безпеки в Україні визнано інтеграцію до Європейського Союзу. Стратегія євро інтеграції була чітко окреслена Л.Кучмою ще у 1994 році у його програмі “Шляхом радикальних економічних реформ”. З цим же гаслом Л.Кучма йшов на президентські вибори 1999 року. У 1998 та 2000 роках указами Президента було затверджено Стратегію та відповідно - Програму інтеграції України в Євросоюз. Виступаючи у 1998 році на Парламентській Асамблеї ради Європи Леонід Кучма чітко і однозначно визначив:”Стратегічна мета України- стати повноправним членом ЄС” (Гальчинський А. Альтернативи Європейському вибору не існує // “День”, 26 квітня, 2002)

Політика, як відомо, є концентрованим виявом економіки. Для Нової Незалежної держави України зовнішньополітичні орієнтації, вибір геополітичного курсу, так само впливає на економічну ситуацію, як і внутрішньополітична ситуація. За словами Президента Л.Кучми, зараз Україна не готова до інтеграції в Європейський Союз. Лише до кінця 2011 рік, реалізувавши відповідну програму економічних, соціальних і гуманітарних реформ, наша країна буде готова приступити до переговорів про вступ до ЄС. Мова на цих переговорах не піде безпосередньо про повноправне членство України у всіх загальноєвропейських структурах На нараді з питань європейської інтеграції 8 лютого 2002 року Президент визначив цей термін як «…початок виведення всього комплексу відносин Україна-ЄС на якісно новий рівень - на рівень практичної реалізації завдань, пов'язаних із створенням необхідних передумов щодо вступу нашої країни до Євросоюзу” (Формувати громадянське суспільство в Україні потрібно відповідно до європейських принципів. Виступ Президента України Л.Д. Кучми на нараді з питань європейської інтеграції 8 лютого 2002 року// Україна і світ, №30, 2002)

Президент Л. Кучма вперше з часу появи українських євро інтеграційних ініціатив визначив конкретні, послідовні кроки нашого «Європейського вибору»:

« - по-перше, вирішення (впродовж 2002-2003 років) всього комплексу проблем, пов'язаних із вступом України до Світової організації торгівлі;

- по-друге, досягнення відповідності торгового режиму України нормам ЄС і створення на цій основі не пізніше 2004 долі (напередодні вступу перших країн-кандидатів до ЄС) зони вільної торгівлі;

—по-третє, створення до 2007 року Митного союзу України з ЄС;

—по-четверте, отримання Україною (не пізніше кінця 2007 долі) статусу асоційованого члена ЄС;

по-п'яте, забезпечення поступового досягнення критеріїв прийому України до Валютного союзу ЄС.”

Складність процесу забезпечення економічної безпеки у контексті реалізації “Європейського вибору” багато в чому пов'язана з фактичним розподілом економічних пріоритетів головних економічних акторів нашої держави у напрямах, відмінних від задекларованого загальнодержавного.

Іншими словами, серед економічних еліт, що формують основи внутрішньої та зовнішньої політики держави, існують принципові розходження щодо ключових напрямів розвитку національної економіки.

На наш погляд, можна виділити три основні “групи за інтересами”, які, змінюючи з різних причин свій персональний склад, залишались і залишаються основними акторами вітчизняного економічного процесу:

1.Державні менеджери колишнього радянського народногосподарського комплексу - найбільш орієнтована на зовнішній ринок група. Використовуючи механізми зовнішнього кредитування (МВФ, ВБ, ЄБРР) поступово формують сприятливий інвестиційний клімат для власних бізнес проектів. Діють, хоча це надзвичайно важко довести, в інтересах ТНК (їх регіональних філій), виявляючи риси “компрадорської буржуазії»,- традиційної бізнес-еліти більшості постсоціалістичних держав.

2.Керівники великих промислових підприємств загальносоюзного значення - “червоні директори”. Як правило, на їх “балансі” знаходяться цілі міста чи навіть окремі регіони. До певної міри їх інтереси представляє УСПП. Не мають яскраво виявленої зовнішньоекономічної стратегії оскільки ситуативно орієнтуються на економічну кон'юнктуру. До цієї групи можна також віднести керівництво АПК- “червоні голови колгоспів”. Консервативний аграрний сектор орієнтований майже виключно на внутрішній ринок. Внаслідок низької платоспроможності переважної більшості населення України рентабельність агарного сектора є вкрай низькою. Агропромисловий комплекс виконує функції по забезпеченню продовольчої безпеки, делеговані (покладені на нього в примусовому порядку) державою і не є окрім деяких експортно-орієнтованих галузей, за великим рахунком окремим суб'єктом ринкового господарства.

3.. Бізнесмени з російським “корінням”. Діють переважно в інтересах провідних російських компаній ПЕК та ВПК, природно маючи зовнішньоекономічну позицію як проекцію РФ. З її мозкових штабів вийшла теза : “В Європу разом з Росією.”

Таким чином, можна стверджувати, що національні еліти, які контролюють основну частку виробничих потужностей в державі і таким чином визначають пріоритетні напрями зовнішньоекономічного курсу України, не розглядають співпрацю з країнами ЄС в якості основи для проведення довгострокової ефективної економічної політики. Економічне співробітництво з ЄС (так само, як і з США) носить ситуативний характер і на разі збереження економічного статус-кво в Україні, з часом зникне. Ситуація з воєнно-транспортним літаком АН-70 є цьому переконливим доказом. Успіх ракетно-космічного проекту “Морський старт” є тим виключенням, що лише підкреслює правило.

У контексті забезпечення економічної безпеки України, фактор вмотивованості господарських еліт є, на наш погляд, рівно-порядковим з економічними інтересами впливових світових геоекономічних акторів. Досвід вщент зруйнованих післявоєнних Німеччини чи Японії доводить, що за наявності серед більшої частини працездатного населення держави непохитного бажання створити сильну процвітаючу економіку, зовнішні чинники втрачають свої переваги. Тоді й виникає “економічне диво”. В іншому випадку, національні еліти реалізують власні бізнес-проекти, населення займається самовиживанням, державні інституції позбавляються реальних важелів забезпечення економічної політики.

За даними соціологічного опитування, здійсненого Центром ім. О.Разумкова, 57,6% респондентів переконані, що Україна повинна вступити до ЄС., а проти вступу лише 16,2%.Між тим ці оптимістичні дані до певної міри корелюються даними опитування регіонів:

-74,1%- Мешканці Західного регіону;

-46,7%- Південь України;

-55,4%- центр України;

-55,6- Схід України.

Серед українського населення не існує цілковитої обізнаності щодо процедуру вступу, цілей і завдань Євросоюзу; переважна більшість українців ще й досі не має уявлення про масштаби внутрішніх перетворень, ще й досі не здійснених в Україні. Необхідність вступу до Європейського Союзу насамперед пов'язана з завданням “європеїзуватися” тобто остаточно набути, або як переконані деякі дослідники “реанімувати” європейську ідентичність.

Оцінюючи результати багаторічних соціологічних опитувань, цілеспрямовано здійснюваних з метою вирізнити зовнішньополітичні орієнтації населення України та зрозуміти, яким чином самі українці оцінюють місце своєї батьківщини на просторі СНД, Європи та світу, фахівці УЦЕПД прийшли до висновку, що “за багатьма показниками Україна дійсно втратила й продовжує втрачати свої позиції на міжнародній арені; нерідко вона виступає не суб'єктом, а скоріше об'єктом міжнародної політики, підпадаючи під значний вплив з боку інших держав та міжнародних організацій.” (Зовнішня політика України: позиції та оцінки громадян.// Національна безпека і оборона, №2, 2002)

Не менш повчальними є дані опитування щодо строків прийнятних для вступу до ЄС. Найбільша частина опитуваних переконана, що Україні знадобиться близько 20 років на досягнення всіх стандартів.

Секретар РНБНО Є.Марчук у виступі 8 лютого 2002 на нараді з питань європейської інтеграції наголосив, що відповідно до Програми інтеграції до ЄС, серед іншого Україні до 2007 необхідно розробити та прийняти понад 800 гармонізованих стандартів ISO,IES, європейських EN.Здійснення комплексу цих заходів потребує щорічного відрахування з державного бюджету як мінімум 12,5 млн.,грн. .щорічно. У бюджеті-2002 на ці цілі заплановано лише 4,5 млн.,грн.. Є.Марчук переконаний, що лише з цієї причини гармонізація стандартів затягується на 10-15 років.(http: www.rainbow.gov.ua )

Відомий в економіці “Ефект Баласа-Самуельсона” доводить, що рівень цін є нижчим у тих країнах, де нижчі реальні доходи населення. Недорозвинена фінансова (кредитно-банківська) система України змушує акторів національного ринку штучно стримувати процес виходу з “тіні” виробничих процесів. Реальні масштаби української економіки годі є вкрай мізерними. За даними Державного комітету статистики України експорт товарів та послуг в 2001 році склав 14 млрд., 948 млн доларів, імпорт,-14 млрд, 286 млн., обсяг випуску промислової продукції склав суму 155 млн.891 тис, грн..товарів народного споживання - 33 млн., 524 тис, сільгопродукції-65 млн., 100 тис. При цьому складова імпорту енергоносіїв склала цей період 44, 87 %.Важливішим показником, що ілюструє реальні перспективи економічного розвитку - інвестиції в основний капітал (капітальні вкладення) склав у 2001 році вкрай незначну цифру - 26 млрд, 743 млн. гривень. (Статистичний бюлетень за 2001 рік// Державний комітет статистики України, Київ, 2002)

Ємність ринку 50-мільйонної України в 5 разів менший ніж у 8-мільйонної Австрії. Середньодушовий дохід в удвічі менший ніж у Коста-Ріки. Теоретично, ЄС вигідніше прийняти вісім країн: Болгарію, Угорщину, Румунію, Латвію, Литву, Естонію, Чехію, Словаччину ніж одну Україну. За підрахунками експертів ЄС, навіть при двічі вищому ніж загальноєвропейський щорічному зростанню доходів на душу населення ніж в середньому по ЄС, Україна зможе досягти рівня Франції чи Італії лише через 100 років. (Кораблин С. Асиметрия. Зеркало недели, №25, 2002.)

На думку одного з авторів Президентського послання до Верховної Ради 2002 року “Європейський вибір” професора А.Гальчинського, економічні процеси в Україні дуже довгий час носили регресивний характер. Оновлення основних промислових фондів фактично не відбувалося. винятку металургійні гіганти Дніпропетровська, Донецька, Запоріжжя, інших промислових центрів, збудовані в кращому випадку в середині 70-х років минулого століття. Останнє технологічне переоснащення було здійсненню на окремих підприємствах наприкінці 80-х років. Не випадково, що питома вага машинобудування, як однієї з базових галузей інноваційного розвитку національної економіки скоротилася з 30,7 % ( у 1991 році) до 14, 1% у 1999 році. Вчений в зв'язку з цим зазначає:

“Починаючи з 1989 року Україна перебувала в глибокій кризі. В 1999 році ми мали позитивну економічну динаміку і ВВП вперше за останні 10 років зріс на 6%. Зросли основні показники, що характеризують сферу виробництва : промисловість - на 12,9%, сільське господарство- 7,6%, інвестиції - на 11, 2%.”(Гальчинський А. Економіка почала виходити з кризи не минулого, а позаминулого року// http://uwtoday.com.ua/2001/07ukr/04)“Починаючи з 1989 року Україна перебувала в глибокій кризі. В 1999 році ми мали позитивну економічну динаміку і ВВП вперше за останні 10 років зріс на 6%. Зросли основні показники, що характеризують сферу виробництва : промисловість - на 12,9%, сільське господарство- 7,6%, інвестиції - на 11, 2%.”(Гальчинський А. Економіка почала виходити з кризи не минулого, а позаминулого року// http://uwtoday.com.ua/2001/07ukr/04)

Критичною з точки зору забезпечення економічної безпеки в державі є експортна орієнтація ключових секторів промисловості(гірничо-металургійного комплексу насамперед). Ринком для підприємств галузі є країни Третього світу, СНД, частково США. Відносно висока якість та низькі (демпінгові) ціні на продукцію вітчизняного ГМК дозволяли до останнього часу конкурувати на цих ринках з продукцією промисловців ЄС. Впровадження обмежуючих санкцій США, а після цього ЄС та Китаю на імпорт прокату і сталі суттєво вплинули на самий зміст системи вільної торгівлі.

Загальновідома як абсолютну так і відносна невідповідність рівня промислового й сільськогосподарського виробництва в Україні аналогічним показникам не тільки країн -членів ЄС, але й усіх без винятку кандидатів на вступ до вільного європейського ринку товарів і послуг. Неприпустимо високою залишається витратомістскість української економіки. Частка проміжного споживання в цілому по економіці складала в 2000 році 60,6%, при цьому для промисловості цей показник взагалі склав 71,9 %. Енерговитратність економіки насамперед пов'язана зі зношеністю обладнання. В чорній металургії ця частка на 2000 рік складала 73,6 %, в хімічній та нафтохімічній промисловості - 73 %, у харчовій промисловості- 69,8%. (Паливно-енергетичний комплекс України на порозі третього тисячоліття. Під загальною редакцією М.Ковалка//Українські енциклопедичні знання. Київ. 2001) Саме з цих причин, зацікавленість європейських компаній у співробітництві з українськими потенційними партнерами залишається мінімальною.

Модернізація та обслуговування трубопроводів потребує значних щорічних капіталовкладень. За оцінками експертів, близько 17% вітчизняної мережі вичерпали свій ресурс, розрахованих на 33 роки. Третина трубопроводів на 50-70% вичерпала свій ресурс, 40% збудовані в останні 13 років. В 1999 році загальна сума витрат на утримання транзитної системи склали 515 млн., доларів. (Шевцов А., Земляний М. Енергетична незалежність: шляхи та ціни забезпечення.//ДФ НІСД, Дніпропетровськ, 2001.) Не випадково, енергетична складова економічної безпеки є однією з найбільш проблемних для України

Структура промислового виробництва є неприйнятною. Частка галузей паливно-енергетичного комплексу, що виготовляють переважно первинну й проміжну продукцію у 1999 році сягала 58,6%.Експортуючи сировину, імпортуючи готові вироби, економіка України втрачає природну ренту, фінансуючи за рахунок власного не відновлюваного природного ресурсу науково-технічний прогрес і економічне зростання закордону. В період з 1990-1998 років комплекс взаємопов'язаних чинників:

-незбалансованого валютного курсу, інфляції (гіперінфляції),а потім невиправданої ревальвації національної валюти;

—непродуманості механізмів захисту вітчизняного виробника за умов включення національного виробника у світовий ринок товарів і послуг;

— пільгового режиму для спільних підприємств (підприємств з іноземними інвестиціями, особливих економічних зон та інш.);

—лобіювання інтересів ТНК на всіх рівнях виконавчої та законодавчої влади (через механізм т.з. переговорного процесу з міжнародними фінансовими інституціями, риторику виходу українських підприємств на буцімто вільні і ні чим необмежені міжнародні ринки);

— низького професіонального рівня менеджерів, корупції та хабарництва,

Цілий ряд галузей господарського комплексу Україні були поставлені на межу зникнення. Це стосується насамперед галузей легкої промисловості, промисловості будівельних матеріалів, деревообробної і целюлозно - паперової, машинобудування, хімічної і нафтохімічної галузей.

В сільському господарстві взагалі відбулась “реінкарнація” феодального ладу з його натуральним характером виробництва і розподілу .Цілий сектор української економіки було фактично виключено з процесу формування національного капіталу. Збитковість виробничих процесів у більшості галузей, призвів до ірреальності існування національної економіки. Механізм лобіювання ( через багаторівневу кланову спорідненість) дозволяв знаходити державні кошти на щорічне субсидування збиткових галузей. Проблеми неплатежів на всіх рівнях пов'язана була насамперед з принциповою неможливістю енергозабезпечення промислових підприємств й колишніх колгоспів з малозрозумілою формою власності за ринковими цінами. Національна економіка фактично субсидіювалася за рахунок українських громадян.

Така галузева структура виробництва характерна виключно для країн Третього світу, приречених на економічну та технологічну залежність від ТНК, й опосередковану неоколоніальну залежність від країн G-7 .

За рівнем загальновизнаних критеріїв стану народногосподарського комплексу держави: енерго- та матеріалоємність виробництва, продуктивність праці, рівень заробітної плати, рівень екологічності виробництва формується ключова характеристика національної економіки- її конкурентоспроможність.

Це зовсім не означає, що економічна безпека в держави не забезпечується. Ця складова національної безпеки локалізувалася на окремі, інколи зовсім не пов'язані сегменти: держава, галузь, підприємство, окремий громадянин.

Якщо держава маневрує в трикутнику “Росія- США- ЄС” з метою збереження національного суверенітету навіть з огляду на можливе (цілком наявне) погіршення внутрішнього економічного становища, то всі інші “сегменти” народногосподарського комплексу зайняті “самовиживанням”.

2. Інтеграційні процеси в Європейському Союзі: стан, проблеми та перспективи .

П'ятдесят років розвитку економічної системи післявоєнної Західної Європи доводить, що Спільний ринок вибудувався не зверху. Організація експортерів сталі виникла на етапі, коли пов'язані спільними комерційними інтересами приватні компанії демократичних країн Європи зрозуміли, що отримувати збитки від мита, податків, акцизів, інших трансакцій пов'язаних з перетином кордонів зовсім необов'язково. Керівники цих компаній зуміли про лобіювати відповідні рішення національних урядів про спрощену процедуру зовнішньоекономічної діяльності в межах Західної Європи, що і стало основою для подальшого поглиблення такої “спорідненості”. Таким чином комерційний інтерес національних компаній, які є платниками податків до держбюджету, за великим рахунком і стали каталізатором нинішнього квазідержавного об'єднання 15 європейських країн.

Участь держави полягала у спрощенні економічних стосунків, гармонізації законодавства, послаблення внутрішньоєвропейської конкуренції з метою підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку. Слід зауважити, що структура спільного європейського ринку складалась з галузей, що виробляє продукцію кінцевого призначення насамперед для власне європейського споживача. Такі галузі загальнонаціонального значення як енергетика, транспорт, оборонно-промисловий комплекс, зв'язок переважною більшістю знаходяться у державній власності й не підлягають приватизації.

Інтеграційні процес в межах ЄС відбувається на фоні ще незупиненої рецесії, якщо не кризи більшості міжнародних ринків товарів і послуг. За даними журналу The Economist, 06.06.02, темпи експортної діяльності за 2001 рік знизились у порінянння з попереднім роком на 4% і досягли найнижчої з 1982 року цифри у 6 трлн,. доларів. Кількість взаємних антидемпінгових звинувачень між членами ВТО збільшився ще на 15%. При чому США і ЄС є лідерами в цьому процесі. За найоптимістичнішими прогнозами позитивна динаміка експорту у порівнянні зі світовим ВВП у 2002 році досягне лише 1 %.

Таким чином, з наближенням дати розширення ЄС зростає кількість економічних проблем всередині Євросоюзу, відповідно зростає кількість “євро-скептиків”. Після фактичної ліквідації внутрішньо економічних бар'єрів, впровадження єдиної валюти, збільшення повноважень виконавчого органу влади - Європейської комісії перед архітекторами єдиної Європи постало закономірне питання: “А що далі?”. Логічним продовженням цього питання на наш погляд є наступне: “А для кого далі?” Існує суттєве протиріччя між європейським чиновниками, для яких інтеграційний прогрес означає насамперед збереження і збільшення власної значущості і повноважень, та європейськими промисловцями, фермерами, платниками податку на загал.

Чиновники-євро-оптимісти переконані, що зростання ЄС за рахунок країн Центральної та Східної Європи,- закономірний, історично обумовлений процес.

Копенгагенський самміт у грудні цього року повинен буде визначити остаточні терміни прийняття 10 нових членів , щоб такі країни як Польща та Чехія отримали змогу вступити в ЄС вже у 2004 році.. Між тим на думку відповідального чиновника Євро комісії Г.Верхогена можливостей для розширення стає все менше.

По-перше, незрозумілою залишається доля багатомільярдних щорічних кредитів фермерам з Великої Європи. Неофіти зі Східної Європи фізично не в змозі знайти кошти для цих витрат. По-друге, зростають анти-імміграційні настрої у європейському суспільстві.

Найголовнішим є те, що на разі провалу чергового референдуму в Ірландії стосовно впровадження рішень Ніццького самміту, розширення може не відбутися взагалі.

Процес вирівнювання економічних можливостей країн всередині ЄС є найбільш болючою проблемою. За підрахунками експертів, субсидіювання фермерів країн Східної та Західної Європи може стати рівними лише через 10 років після розширення. Євросоюзу. Та навіть у 2011 році фермери з Польщі не будуть здатні витримати цінову конкуренцію з французькими чи німецькими колегами.

Крім суто економічних проблем, останнім часом все більш загострюється проблема визначення європейської ідентичної потенційних членів Євросоюзу. Перемоги ултра-правих сил в Італії, Нідерландах, Австрії, провал лівих на президентських та парламентських виборах у Франції, свідчить про зростання популістських, ксенофобських настроїв у Західній Європі. Врай проблематичною є питання переміщення робочої сили на європейському континенті. Все більш популярними стають заклики “закрити” Європу від трудової імміграції з Півдня та Сходу.

В 2001 році у світовій економіці різко зросли протекціоністські тенденції. У доповіді відомої міжнародної аудиторської компанії "Mayer, Brown, Rowe & Maw", в минулому році було розпочато 348 антидемпінгових розслідувань, тоді як у 200 році їх було лише 251. Найбільше до цього протекціоністського заходу вдавались США та Індія. Головним об'єктом таких розслідувань стали Китай, Республіка Корея та Тайвань. Однак, якщо порахувати разом всі випадки таких розслідувань, здійснених проти ЄС та країн, що входять до цієї організації, то Європейський Союз є другим у світі об'єктом за кількістю протекціоністських заходів, які використовуються в національних економічних комплексах єврозони.

Таким чином, на відміну від українського, ринок товарів та послуг ЄС є майже повністю самодостатнім. Принаймні ключові галузі народногосподарського комплексу Євросоюзу діють так би мовити за “ замкненим циклом” й за темпами зростання у сфері виробництва більшості високотехнологічних продуктів передбачених для кінцевого споживання на середину 90-х років обігнали США. При цьому 62% зовнішньої торгівлі є внутрішньо європейською. Європейські країни забезпечили оптимальний розподіл товарних потоків, що забезпечує незалежність від стану фінансово-економічної кон'юнктури в США, Латинській Америці, Південно-Східній Азії та Японії. Європейський ринок послідовно “закривається”. Так, якщо загальний обсяг зовнішньої торгівлі США з 1991 по 1999 рік виріс на 84,8%, в той час як дефіцит торгового балансу збільшився в 4,5 рази й досяг 49,8% загального обсягу експорту. Лише за 2000 рік цей дефіцит виріс на 40% і склав 370 млрд. доларів. За цей же час країни ЄС досягли профіцит бюджету на суму 50,5 млрд. євро.(Иноземцев В. Восставшая из пепла: европейская экономика в XX веке.//МЭ и МО,№1, 2002.)

Рішення Барселонського (15-16 березня цього року) самміту Європейського Союзу ще раз ствердили переконання провідних європейських країн максимально дистанціюватися від ризиків, пов'язаних з несприятливою економічною кон'юнктурою у торгівлі зі США та дисбалансом в енергозабезпеченні. Цей Самміт вперше пройшов за розширеним форматом, тобто за участі 13 країн-кандидатів на вступ. Члени Союзу домовились про об'єднання енергосистем до 2005 року на рівні 10 % усіх потужностей. Це дозволить вирівняти можливості таких країн, як Іспанія, Португалія, Греція. При цьому механізм перерозподілу енергоносіїв є максимально ринковими. Участь державних структур країн ЄС суттєво обмежується. Лібералізація енергоринку дозволить промисловим компаніям самостійно вибирати собі постачальників електроенергії та газу. Тобто близько 60% господарського комплексу країн, що входять до ЄС, діють в умовах відкритого ринку, обмеженого при цьому кордонами Євросоюзу.

Крім того (і найголовніше) на Барселонському самміті ще раз було підтверджено попереднє рішення Лісабонського самміту про забезпечення повною зайнятості населення на період до 2010 року. За підрахунками експертів для цього необхідно створити 20 млн. робочих місць. Була також представлена єдина європейська картка медичного страхування, за допомогою якої кожному громадянину країни-члена ЄС гарантовано медичне забезпечення на всій території Євросоюзу.

Рішення Барселонського Самміту засвідчили рішучість європейців адже в найближчі 10 років завершити об'єднання 25-26 країн континенту в єдину державу з уніфікованими для всіх її громадян правами та обов'язками на основі консенсусного рішення всіх економічних завдань. Готовність європейських “важковаговиків” Франції та Німеччини виступити “донорами “ цього процесу на користь менш розвинених країн-неофітів свідчить про його велику геополітичну вагу Давня мрія континентальної Європи про дистанціонування від США і Російської Федерації та про створення “Сполучених Штатів Європи” до 2010 року повинна стати реальністю.

Між тим, самі європейці як найменше прагнуть додати до купи своїх невідкладних інтеграційних проблем проблемну українську економіку. Як показали результати грудневого 2001 року самміту ЄС у Лакені (Бельгія) серед 15 «старих» членів Союзу дотепер не склалася єдина точка зору про майбутню архітектуру об'єднаної Європи,-про те як безболісно «переварити” 10 нових сегментів єдиного ринку товарів і послуг. Суттєвою пересторогою на цьому шляху є досвід 10-річчя функціонування економічної системи об'єднаної Німеччини, який не призвів до повного вирівнювання рівня життя між Сходом і Заходом німецької держави. У Декларації “Про майбутнє Європейського Союзу” визнано:“...глибокий рів відокремлює керівні інститути ЄС від рядових громадян, те, що повноваження цих інституцій невпинно розширюються, багато хто сприймає як погрозу їхній національній самобутності, громадяни незадоволені бюрократичними методами роботи органів ЄС.” (Итоги саммита Европейского Союза в Лакене. // Компас №51, 2001.)

Безумовно, кількість суперечностей на шляху до повної євроінтеграції є дуже великою. Це стосується й особливої позиції Великобританії , “турецького питання”, російського фактора у забезпеченні енергетичної безпеки ЄС, міжнародного тероризму та взаємодії НАТО- ЄС . Готовність чи неготовність США змиритися з кристалізацією надпотужного геоекономічного конкурента, на наш погляд, є ключовим фактором, що обумовить успішність ЄС. Всі ці чинники потребують окремого аналізу. Роль України в цьому процесі є вкрай мізерною. Виключно воєнно-політичні чинники для загальноєвропейського ринку не є вагомими. Майже всі країни ЄС входять одночасно й в НАТО. Цілком можливо, що рішення Празького (листопаду 2002 року) самміту Північноатлантичного альянсу що до списку країн-кандидатів на вступ до Блоку буде ідентичним рішенням Самміту ЄС в Ніцці. Таким чином, в найближчі 10 років Україна навряд чи зможе реально впливати на європейську економічну, безпекову, будь-яку іншу політику.

3. Український шлях в Європу - пошук адекватної парадигми.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що стан забезпечення економічної безпеки України за збереження реалій вітчизняного правового й суспільно-політичного дискурсу не зазнає суттєвих змін завдяки проголошеному курсу на інтеграцію держави до Європейського Союзу. Процес поглиблення інтеграції національних економік є надзвичайно непростим для економік країн ЄС. Вступ 10 країн Східної Європи може призвести до погіршення рівня життя громадян “старої Європи”. Потужна економіка ФРН і Франції (донорів інтеграційного процесу) не здатна винести на собі всі затрати на інкорпорації “нових європейців”. Досвід об'єднання Східної і Західної частини єдиної Німеччини доводить, що трансформація інституцій планової економіки ( на рівні окремих галузей промисловості) доводить, що не існує прийнятних для постсоціалістичних економік механізмів виживання підприємств. Функціонування Загального ринку в розширеному до 25 членів форматі ЄС не минуче призведе до закриття і ліквідації як окремих підприємств, так і цілих галузей визначально неконкурентноспроможних економік цих держав. Досвід “ першої хвилі розширення” НАТО показав, що підприємства ОПК Польщі, Чехії та Угорщини не були спроможні виготовляти О і ВТ за технічними стандартами Альянсу й були закриті.

На період до 2011 року інтеграційні процеси в межах ЄС призведуть до цілковитого об'єднання промислової, сільськогосподарської, енергетичної, продовольчої, соціального забезпечення та інших складових економічної системи єдиної європейської держави. Спроби пошуку механізмів співробітництва відсталої на сьогодні й складно-прогнозованої на найближчу та середню перспективу економічної системи України з потужним загальноєвропейським господарським комплексом не виглядає реальним.. Всі країни -кандидати на вступ до ЄС мають дуже високий показник відкритості національної економіки. Основним торговим партнером Польщі, Чехії, Угорщини, Словаччини, Словенії є країни Амстердамської зони. Лише країни Балтії орієнтовані на торгівлю з Росією. Переважно, використовуючи транзитний потенціал портів на Балтійському морі. Щорічний торговий обіг України та ЄС має мізерний характер. По-суті, якщо не враховувати експорт (реекспорт ) електроенергії та транзитні функції вітчизняних трубопроводів, до деякої міри знецінених впровадженням “Голубого потоку”, торгових відносин між Україною та Європейським Союзом не має.

Площина для співпраці в економічній сфері є скоріше гіпотетичною. Виключно засобами державного втручання неможливо докорінно змінити ситуацію в економіці. Всім пам'ятна відміна від золотого стандарту, імпортний тариф Смута-Хоулі у США призвели до Великої депресії, яка у свою чергу суттєво наблизила Другу світову війну. Бюджетні витрати йдуть за рахунок перерозподілу тих коштів, що вже були забрані у платника податків. Державний протекціонізм призводить до підвищення ціни імпортних товарі, а будь-яке підвищення цін робить споживача ще біднішим. Посилення контроль за економічною діяльністю неодмінно призводить до зростання бюрократичного апарату, беззастережного лобізму, клановості, корупції. Національна економіка все більше стає “тіньовою” оскільки не витримує подвійного тягаря впливу як з боку конкурентів, так (що ше гірше) аж надто при спікливої державної уваги. Кредитна експансія за рахунок “дешевих” грошей перетворює інвестиційний процес на танок мильних бульок.

Український господарський комплекс, потенційно нагадує ЄС в мініатюрі. Більшість виробництв можливо зосередити на внутрішній ринок. Експортний потенціал національної економіки зорієнтовано в основному на ринки країн СНД та держав “Третього світу”. Роль ЄС у процесі забезпеченні економічної безпеки України, на наш погляд, реально розглядати в якості своєрідного лакмусового папірця, що повинен продемонструвати рівень розвитку національної економіки. Принаймні рівень економічних проблем об'єднаної Європи за будь-якого розвитку внутрішньополітичної ситуації в Україні є насамперед справою потужних ТНК, які в жодному випадку не зацікавлені у зміцнені економічного суверенітету нашої держави.

Між тим Україна має всі підстави для реалізації нової економічної парадигми з огляду на наявність потужного внутрішнього технологічного потенціалу.

Один з батьків теорії постіндустріального суспільства Даніель Белл виділяє технологічні “сходи”, по яким піднімаються країни у своєму економічному розвитку. По Беллу, ці «сходи» складається з таких щаблів:

1.Ресурсна база (сільське господарство і гірничодобувна промисловість) ;

2.Легка промисловість (текстильна, взуттєва й ін);

3.Важка промисловість (металургія, суднобудування, автомобілебудування, машинобудування);

4.Високі технології (вимірювальні прилади, оптика, мікроелектроніка, комп'ютери, телекомунікації)

5.Галузі, що базуються на наукових досягненнях майбутнього - біотехнології, матеріалознавстві, космічних дослідженнях» (Яковец Ю.В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций.// Москва, «Экономика», 2001)

Навіть з урахуванням загально відомих чинників зовнішнього впливу та недосконалих спроб внутрішньої трансформації, в Україні все ж зберігся єдиний господарський комплекс, який включає в себе усі вищенаведені “складники Белла”. Що само по собі,- велике економічне диво.

Унікальність вітчизняного науково-технічного потенціалу, успадкованого від надпотужного радянського народногосподарського комплексу не приваблює європейців. Тому нам потрібно не задавати питання про своє майбутнє політикам (навіть поважним європейським), ангажованим тим чи іншим лобі, а з позицій свого потенціалу створювати матеріальні цінності. Державний протекціонізм у цьому контексті,- основа основ, найбільш актуальний зараз тренд.

Україні є, кому і чому протегувати. Мінеральна сировина, що добувається в Україні, оцінюється в 2,9-3,8 % світових запасів і в більш $15млрд.Навіть у теперішньому стані вітчизняна промисловість виробляє 5% світової мінеральної сировини і продукції її переробки. “Серійне освоєння принципово нових моделей літаків АН-70, АН-140, АН-38, які вважають найперспективнішими моделями XXI століття, реалізація унікального міжнародного проекту - програми ракетно-космічного комплексу “морський старт” і “Глобал стар”, де застосовується вітчизняні ракетоносії “Зеніт” і “Циклон”. З 22 базових технологій ракетно-космічної галузі Україна володіє 17. В промисловому комплексі функціонують 500 конструкторсько-технологічних та наукових організацій, у яких працює понад 65 тис., наукових працівників, 7.7кандидатів та докторів наук. (Послання Президента України до Верховної Ради України. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011. http://www.rada.kiev.ua/laws/new/cgi-bin/show.cgi)

Окрім наявності потужного інтелектуального й інноваційного потенціалу, необхідна узгодженість у суспільстві щодо вектору загальнодержавного економічного курсу, самих перспектив існування суверенної української держави.

Історичні міжнаціональні, міжконфессіональні, культурні протиріччя узгоджуються спільним для всіх без винятку розумінням безальтернативності демократії як засобу співіснування та ринкової економіки як механізму забезпечення цього співіснування. 10-річний досвід соціально-економічної й суспільно-політичної трансформації в Україні доводить , що як серед національної еліти, так і в суспільстві в цілому досі ще не склався консенсус щодо змістовного наповнення державотворчого проекту. За результатами парламентських виборів країна фактично розділилася на про-європейські Захід і Центр та проросійські Схід і Південь. Ключові для всього господарського комплексу Донецька й Дніпропетровська області, де сконцентровано промисловий, технологічний, інноваційний, фінансовий, людський потенціал, проголосував за курс на підтримку вітчизняного товаровиробника. На сьогодні, це і є найбільш виваженим та реальним курсом економічного розвитку для України.

Курс на інтеграцію до ЄС насправді є стратегічним орієнтиром для держави, своєрідним тестом на політичну, економічну та соціокультурну зрілість. Традиції громадянського суспільства, поваги до закону поступово сформують в Україну критичну масу про-європейськи налаштованого істеблішменту, який вже в 20-ті роки 21 століття почне формувати нову Україну. Необхідно лише визначитися з носіями цього процесу. З тими, хто стане спроможним забезпечувати економічну безпеку в державі. Поки що залишається можливість зробити це у власних національних інтересах.

Досвід створення спільного європейського ринку товарів послуг, здатність європейських урядовців, підприємців та окремих громадян до компромісного взаємовигідного співробітництва, для України може слугувати взірцем. Гнучке поєднання державного протекціонізму з ліберальними ринковими механізмами дозволяє здійснювати економічний курс виключно з огляду на національні інтереси держави. Економічна безпека Україна повинна в перспективі забезпечуватися саме на такому, апробованому країнами ЄС механізмі.

Таким чином, рівень впливу зовнішньополітичних чинників на процес забезпечення економічної безпеки в Україні є дуже значним, але не в тому контексті як це розуміється деякими вітчизняними дослідниками та (навіть) окремими державними діячами в Україні. Коментуючи результати неформальної зустрічі з Головою Європейської комісії Р.Проді, Президент України Л. Кучма недаремно зауважив, що Україна не повинно постійно й безрезультатно стукати в зачинені перед нею двері. Вигаданий для нашої держави статус “сусіда Європейського Союзу”- статус, що навіть не дозволяє в найближчій перспективі розраховувати на асоційоване членство в ЄС,- реальна оцінка європейцями місця та ролі нашої держави в процесі поглибленої європейської інтеграції.

На наш погляд, головна причина полягає у відсутності стратегічного системного підходу до вирішення економічних питань. Програми Уряду завжди є антикризовими, сконцентрованими на подоланні тих чи інших негативних наслідків:

-радянської спадщини;

-несприятливої кон'юнктури;

-прорахунків попередників.

Навряд чи можна серед причин недосконалої економічної трансформації розглядати цілеспрямовані дії іноземних акторів, які прагнуть за будь-яку ціну шляхом шантажу, погроз, тиску, підкупу чи то тонкої дипломатичної гри перетворити Україну на свій сировинний, технологічний, інтелектуальний, якийсь інший придаток чи то звалище екологічно-небезпечних відходів.

Геополітичне позиціонування України є проекцію її реального економічного стану, а не навпаки.

Провідний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ Олександр Дергачов переконаний, що в Україні не припиняється боротьба двох реальних політичних течій та двох моделей зовнішньої політики:

-реалізація європейської моделі суспільного розвитку;

-остаточне утвердження особливого посткомуністичного типу суспільства та держави.

На думку відомого вітчизняного політолога, проблема вибору загальнодержавного курсу весь цей час з різною ступінню досконалості маскувалася декларативними кроками й малозмістовним маневруванням. О. Дергачов скептично оцінює перспективи реальних змін на цьому шляху саме з огляду на діяльність влади: “Дві моделі донедавна не завжди чутко розрізнялись й міжнародним співтовариством. Багатьом на Заході, за браком кращої альтернативи, було простіше вважати, що українська влада- перспективний партнер, який, нехай із запізненням, але реалізує декларовані демократичні перетворення...Влада, що утвердилась в Україні протягом останніх років, здійснює саме модель особливого розвитку, але при цьому робить наполегливі спроби мімікрії під європейську модель.” (Дергачов О. Парламентські вибори-2002 і зовнішня політика України// Національна безпека і оборона,№2, 2002)

Таким чином серед найголовніших причин неспроможності України відповідати критеріям членства в ЄС потрібно виділити два найголовніші :

–індиферентність переважної більшості населення щодо зовнішньополітичного (зовнішньоекономічного) курсу держави;

–неготовність влади не лише задекларувати але й здійснювати курс на євро інтеграцію як єдиний й безальтернативний загальнодержавний курс.

Висновки.

1.Європейський Союз фактично сформував ефективну економічну систему, яка функціоную на основі єдиних стандартів якості, цінової політики, зумовленої умовами ВТО й окремими галузевими угодами в межах спільного ринку товарів і послуг;

2.Стратегічним завданням ЄС після його розширення до формату 25 членів є створення єдиної конфедеративної (федеративної) держави, з замкненим виробничим циклом, всіма необхідними ресурсами, що забезпечують її економічну безпеку. Сукупний фінансово-економічний потенціалу Євросоюзу вже зараз за основними показниками випереджається американський й за збереження стану відносної геополітичної стабільності в найближчі 10 років не матиме жодних стимулів для свого розширення.

3.Окрім політичної волі вищого керівництва України майже не існує по-справжньому зацікавлених у вступі України до Європейського Союзу сил. В самій Україні не існує єдиної позиції щодо необхідності трансформації держави у відповідності до Копенгагенських критеріїв ЄС. Не існує стійкого про українського лобі в Європі, США та Польща поступово втрачають оптимізм щодо європейських перспектив нашої держави.

4.Україна ще досить довгий час не зможе відповідати цим стандартам, оскільки рівень її виробничого потенціалу фізично не в змозі їм відповідати. Однак, рухатись у цьому напряму конче необхідно, оскільки в іншому випадку наша крок за кроком буде втрачати свій економічний суверенітет, не витримуючи товарної конкуренції навіть у межах СНД.

5.Не можливо навіть гіпотетично розглядати варіант “закриття країни” за досвідом Північної Кореї, Куби, Туркменістану чи Білорусі. Закордонні ТНК, що мають бюджети обігових коштів на декілька порядків вищі за вітчизняний державний бюджет, вже зараз фактично контролюють серйозну частку українського ПЕКу, сфери обслуговування, банківської системи, транспорту, харчової й переробної промисловості. Спроба радикально змінити ситуацію шляхом реприватизації чи інших засобів неекономічного характеру самим цим фактом унеможливлюються.

6.Для України необхідна економічна політика перехідного (від пострадянського до європейського) періоду. Концептуальною основою (на рівні визначення головних пріоритетів і напрямів) цієї політики повинно стати Послання Президента України “Європейський вибір”. Ефективним засобом забезпечення економічної безпеки є створення принципово нової моделі , яка повинна в собі об'єднувати державний протекціонізм з прискореним технологічним переоснащенням у контексті зниження енерго-, матеріалоємності, підвищення екологічності виробництва, що в кінцевому підсумку означає вихід на той рівень рентабельності виробництва, що забезпечить конкурентоспроможність національної економіки.

7. Ключовим складником такої політики повинно стати збереження в межах національної юрисдикції “відтворювального ядра”, в якому на основі високих технологій на контрольованих державою “Технопарків” інших анклавів XT, “виростуть” виробництва, здатні органічно розвиватися й генерувати види продукції наступного покоління споживання, які безумовно знайдуть попит на світових ринках.

8.Успішність цієї стратегії потребує на першому етапі гнучких засобів державного протекціонізму. В зв'язку з цим необхідно чітко розрізняти функції держави та приватного бізнесу. До функцій держави належить:

- підтримка і розвиток не обхідної ринкової інфраструктури через прийняття відповідної законодавчої та контроль за її дотриманням;

- сприяння в здійсненні науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР);

- державні гарантії й страхування інвестицій та кредитів у галузях виробництва на основі XT.

— формування нової структури експортного потенціалу, поступовий відхід від експорту сировини та напівфабрикатів;

— включення в систему міжнародних технологічно-виробничих зв'язків у якості необхідної ланки;

— посилення ролі економічної складової в зовнішній політиці держави, створення механізму контролю над діяльності державних та інших інституцій в цій контексті відповідності їх діяльності чинному законодавству, національним інтересам українського народу.

Таким чином, необхідно визначити нове розуміння поняття економічної безпеки у контексті інтеграції до економічної системи Європейського Союзку. Ключовим чинником цього процесу повинен стати модифікований до системи ВТО/ГАТТ/МВФ державний протекціонізм.


Copyright © 2002 by DB NISS