ІНВЕСТИЦІЇ В ОПК УКРАЇНИ: СТАН, ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ

Науково-технічний звіт

 

В.С. Шеховцов, Р.В.Боднарчук, В.В.Головко

 

Вступ

Для економіки України, в її нинішньому стані, великої ваги набирає питання, куди спрямовувати вкрай обмеженні інвестиційні ресурси з найбільшою для суспільства користю. Тому виникає закономірне питання чи є виправданим або необхідним для України інвестування оборонно-промислового комплексу?

В кінці 1980 - на початку 1990-х рр. в СРСР в суспільстві розгорнулася критика надмірної мілітаризації економіки, в чому вбачали чи не найбільшу перешкоду на шляху розвитку країни. Частково під тиском громадської думки, частково під впливом іноземних радників, частково під дією економічних труднощів, інвестиційна діяльність в оборонній промисловості пострадянських країн спочатку була загальмована, а згодом в багатьох з них майже припинена. Можливі наслідки такого кроку були не прораховані, що добре видно на прикладі України.

Різке скорочення державного оборонного замовлення поставило ОПК України на межу виживання, що потягло за собою ланцюгову реакцію падіння виробництва в інших галузях економіки, привело до падіння прибутків широких верств населення і звуження внутрішнього ринку країни. В таких умовах відновлення діяльності оборонних підприємств і організацій як по оборонній, так і по цивільній тематиці (не говорячи вже про конверсію) є досить складною справою. Утворилось своєрідне замкнуте коло - внутрішній ринок не розвивається через стагнацію високотехнологічних галузей економіки, ядро яких становить оборонна промисловість, а ці галузі не можуть розвиватися через мізерні обсяги внутрішнього ринку.

Отже, десятирічна відсутність уваги до оборонної промисловості обернулася її фінансово-економічним занепадом, а українська економіки за цей період набула сировинної спрямованості, опинившись відкинутою на століття в своєму розвитку.

Безумовно, що відновлення оборонної промисловості в тих масштабах, які Україна мала в складі СРСР, не є доцільним (навіть, за умов наявності відповідних інвестиційних ресурсів). Більше того, вітчизняний ОПК по багатьом напрямам відстав від світового рівня розвитку. Останнє є проблемою майже для всіх підприємств і організацій високотехнологічних галузей економіки України. Цю думку добре висловив голова правління АТ "Новокраматорський машинобудівний завод" Г.Скупар: "Чому наша промисловість погано працює? До недавнього часу це пояснювали розривом економічних відносин. А головна причина в іншому: наша промисловість не може, не здатна випускати конкурентоспроможні товари. В цьому головна біда".

В той же час реальне відновлення інвестиційних процесів в тих сферах ОПК, де українські підприємства і організації ще зберігають світовий рівень конкурентноздатності продукції (аерокосмічна, авіабудівна, суднобудівна, двигунобудівна), буде мати мультиплікаційний ефект на економіку в цілому, і таким чином буде сприяти збереженню високих темпів економічного зростання. Запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України як високотехнологічної держави, - все це проголошений на вищому державному рівні як основа стратегічного курсу країни[1].

Отже, інвестиційна діяльність в ОПК є не тільки способом покращання забезпечення ЗСУ сучасним ОВТ і збереження високотехнологічних виробництв, але є стратегічним засобом (макроекономічним важелем) впливу на розвиток економіки України.

З метою визначення стану і перспектив інвестиційних процесів в ОПК в даній роботі досліджується інвестиційний клімат в галузі, інвестиційний потенціал держави і оборонних підприємств і організацій, вдосконалення державної політики по залученню вітчизняного та іноземного капіталу, вплив на ОПК курсу європейської та євроатлантичної інтеграції України.

Розділ 1. Основні чинники інвестиційного клімату в ОПК України

Вітчизняний оборонно-промисловий комплекс (ОПК) відчуває гостру нестачу інвестиційних ресурсів. З метою визначення перспектив розвитку ситуації в цій сфері проаналізуємо низку факторів, які визначають інвестиційний клімат в галузі.

Політичне і економічне середовище функціонування ОПК. Політична стабільність і суспільний мир, які вдалося зберегти Україні протягом першого десятиліття свого існування, створювали сприятливу ситуацію для розвитку оборонної промисловості. Однак необхідність першочергового вирішення економічних проблем, які встали перед молодою незалежної держави, відсунули проблему реформування ОПК на задній план.

Закінчення "холодної війни" привело до загального зниження рівня воєнних загроз в Європі в 1990-х роках.

В умовах формування нової системи безпеки в Європі Україна зазнавала тиск з боку розвинутих західних країн (які хотіли себе застрахувати від появи на сході Європи військової потуги, яка могла б знову їм загрожувати) щодо скорочення її оборонного потенціалу. Одночасно відбувалися процеси розриву економічних зв'язків з Росією, що не могло не привести до ускладнень відносин з нею.

З цих причин, ОПК України на західному напряму опинився в ізоляції, а на російському - в самоізоляції.

З відновленням економічного зростання (2000 рік) і з початком нового, прагматичного, етапу відносин з Росією, можна було б сподіватися, що при збереженні політичної стабільності, відбудуться зрушення і в оборонно-промисловій сфері. Однак політичний тиск на оточення Президента України, що розгорнувся протягом 2000-2001 років, перешкоджав реформування галузі.

Аналіз внутрішньополітичної ситуації приводить до висновку про те, що політична нестабільність в Україні буде мати місце принаймні до президентських виборів 2004 року. В таких умовах зберігається велика ймовірність того, що питання реформування та інвестування в вітчизняний ОПК стануть жертвами політичних спекуляцій і правлячі кола навряд чи ризикнуть до радикальних кроків в оборонно-промисловій сфері.

Говорячи про вплив зовнішньополітичних факторів, зауважимо, що ситуація, яка склалася після терористичних актів 11 вересня 2001 року в США, несе в собі як нові виклики, так нові можливості для ОПК України. Стратегічне зближення держав Заходу і Росії знімає ряд фундаментальних протиріч, що негативно впливали на міжнародні позиції вітчизняного ОПК.

Позитивним фактором для покращання інвестиційного клімату в ОПК України є проголошення намірів вступити в НАТО та реалізація заходів, спрямованих на поглиблення відносин з Росією.

Одним з головних чинників, який впливає на рішення інвесторів, є економічний стан країни. Нині економічне середовище функціонування є вкрай несприятливим, оскільки за десять років незалежності Україна зазнала безпрецедентної економічної кризи. ВВП країни скоротився приблизно до 40 % в порівнянні з 1990 року, обсяги промислового виробництва скоротилися вдвічі - в 2000 році вони становили 57,7 % від рівня 1990-го року.

Особливо негативно криза вплинула на високотехнологічні підприємства машинобудівної і металообробної галузей, до яких відноситься й ОПК. Падіння обсягів виробництва в цих галузях склав 40,9 % від рівня 1990-го року. Показовим є скорочення інвестицій в основний капітал в цілому по промисловості і в машинобудуванні, яке в 2000 році складало відповідно 30,1 і 7,9 відсотків від рівня 1990-го року.

В Україні з кінця 1999 року спостерігається зростання промислового виробництва, а з 2000 року - зростання ВВП. Сприяючим чинником цього зростання стала реалізація експортного потенціалу гірничо-металургійного комплексу. Але позитивний вплив цього чинника вже вичерпується, тому збереження позитивних темпів зростання ВВП вимагає розвитку саме високотехнологічних галузей - авіаційної, аерокосмічної, суднобудівної тощо. Крім того, зниження останнім часом привабливості підприємств гірничо-металургійного комплексу змушує інвесторів шукати нові сектори промисловості для капіталовкладень.

За прогнозами як українських, так і зарубіжних фахівців Україна збереже позитивні показники економічного розвитку і на далі. Це дає надію на те, що збільшиться інвестиційний потенціал і платоспроможний попит в середині країні, а суб'єкти господарювання стануть більш привабливими для інвестування. Та відкритим залишається питання, якими будуть темпи зростання. Наприклад, експерти МВФ впевнені, що темпи росту будуть суттєво уповільнюватися і згодом може статися рецесія. А на думку деяких українських експертів, Україна вже ввійшла в фазу стагнації[2], і що зростання ВВП країни не більше як 2-3% на рік (що вважається нормальним показником для західноєвропейських країн) для України є кризою[3].

Державна оборонно-промислова політика. В економіці є неписане правило: не існує ситуацій, коли немає коштів; а існують ситуації, коли є інші пріоритети. З цієї точки зору державна політика є сферою формування ієрархій пріоритетності розвитку тих чи інших секторів економіки і суспільного життя та лобіювання їх фінансування. Слід констатувати, що оборонна промисловість України займає значно скромнішу сходинку в державній ієрархії пріоритетів, ніж вона займала на початку 1990-х років.

Протягом 1990-х років органи державної влади не приділяли належної уваги ОПК. Була віра у могутність ринку, "який розставить все по своїм місцям". Мабуть з цих причин в середині 1990-х Міністерства машинобудування, оборонно-промислового комплексу і конверсії спочатку було перетворено на Міністерство промислової політики, яке, в свою чергу, згодом було трансформоване в Державний комітет промислової політики.

Не були сформовані концептуальні засади державної політики щодо оборонної промисловості. Була прийнята лише частина основоположних державних документів - Воєнна доктрина, Концепція національної безпеки, Державна програми будівництва Збройних Сил України, які на сьогоднішній день застаріли і не враховують нових політичних і економічних реалій. Не побачили світ такі важливі концептуальних документи як Державна програма розвитку ОВТ, Концепція і Закон України "Про військово-технічне співробітництво", Концепція реструктуризації ОПК, а відсутність чіткого визначення пріоритетів, основних напрямів і джерел фінансування ОПК гальмувала проведення реформ. Мала місце непослідовність і обмеженість державної політики в оборонно-промисловій сфері, яка практично звелась до надання окремим групам оборонних підприємств і організацій комплексу податкових і митних пільг, проведення безсистемної приватизації деяких підприємств тощо. Держава фактично втратила контроль над процесами, що відбувалися в оборонно-промисловому комплексі.

Певні зрушення намітилися з 2000 року. Зокрема було відновлено Міністерство промислової політики, створено Урядовий комітет з питань оборони, оборонно-промислового комплексу і правоохоронної діяльності та Державну комісію з питань оборонно-промислового комплексу. Зі створенням Державної комісії з питань ОПК почали відбуватися певні позитивні зрушення. Зокрема, була розроблена Концепція структурної перебудови ОПК України, в якій нарешті були визначені мета, принципи, завдання і основні напрями реструктуризації оборонної промисловості, і яка була затверджена Указом Президента України. .

Таким чином, майже після десяти років занедбання держава починає грати більш активну роль в ОПК, що створює передумови до позитивних зрушень в галузі. Концепція проголошує наступні стратегічні напрями структурної перебудови: формування організаційно та функціонально збалансованої структури ОПК, яка забезпечуватиме науково-технічний прогрес, у тому числі в суміжних галузях промисловості; створення науково-промислової бази для забезпечення оборони та безпеки держави. оснащення ЗСУ сучасними ОВТ; забезпечення створення на сучасній технологічній основі складної наукоємної техніки у таких галузях як енергетика, сільського господарства, зв'язок, охорона здоров'я тощо; розширення експортних можливостей держави.

Одним з основних напрямів структурної перебудови ОПК є концентрація науково-технічного і виробничого потенціалу шляхом формування великих інтегрованих структур. конкурентноспроможних на внутрішньому і зовнішньому ринку.

В результаті структурної перебудови ОПК України буде складатися з підприємств трьох видів: національних акціонерних компаній (провідні компанії по стратегічно важливих предметно-замкнутих напрямам розвитку ОВТ); акціонерні товариства (основний суб'єкт господарювання в ОПК); державні казенні підприємства (чия корпоратизація недоцільна).

Реструктуризація підприємств і організацій оборонної промисловості (навіть частково приватизованих) потребує значних коштів. В Росії, наприклад, на реструктуризацію ОПК планується в 2002-2010 роках виділити приблизно 1 млрд. дол. США, і ця сума значно менша за необхідну. Зрозуміло, що на сьогоднішній день в обмеженому Державному бюджеті буде важко відшукати кошти на проведення реструктуризації оборонної промисловості. Можливим джерелом фінансового забезпечення може стати введення на період проведення реструктуризації 5-8-відсоткового мита на експорт ОВТ українського виробництва, а також ОВТ, що вивільняється в процесі скорочення ЗСУ. Якщо взяти за основу продаж ОВТ на суму 2,2 млрд. грн. (400 млн. дол. США) в 1999 році, то тільки за цей рахунок можна акумулювати на проведення реструктуризації ОПК щорічно 110-170 млн. грн..

Важливим джерелом коштів для реструктуризації оборонних підприємств і організацій могло б стати державна позика в країнах, які зацікавлені у військово-технічному співробітництві з українським ОПК.

Фінансовий стан підприємств і організацій ОПК. Причинами важкого фінансового стану є різке зменшення державного оборонного замовлення; невдала конверсія надмірних виробничих потужностей; гіперінфляція першої половини 1990-х років, яка залишила підприємства без оборотних коштів; різке зростання цін на енергоносії та транспортні послуги, що привело до зростання собівартості продукції; високі кредитні ставки; загальна економічна криза. Оборонні підприємства, які знаходяться в державній власності, не мають внутрішніх стимулів до зниження собівартості продукції, економії енергоресурсів, вдосконалення маркетингової і кадрової політики, більш раціонального використання виробничих площ.

Державна підтримка, яка зводилася до надання митних пільг підприємствам і організаціям окремих підгалузей ОПК (Закони України "Про підтримку суднобудування", "Про підтримку бронетанкової галузі", "Про підтримку космічної галузі") та амністії заборгованості підприємств по окремим державним податкам (насамперед, податку на землю), не була спрямована на формування саме внутрішніх умов покращання фінансового стану.

Наслідком важкого фінансового становища стало накопичення боргів по сплаті до державного і місцевих бюджетів, заборгованість по заробітній платі власним робітникам, незбалансованість оборотного капіталу, низька норма прибутку і ліквідності по поточним зобов'язанням. Підприємства ОПК не спроможні самофінансувати свою діяльність. Вони також мають обмежені можливості як доступу до заємних ресурсів, так і до забезпечення їх повернення.

Наслідком незадовільного фінансового стану стало різке падіння рівня вимог до організації високотехнологічних виробництв. За часів Радянського Союзу підприємства і організації ОПК мали не тільки найбільш високотехнологічні виробництва, але й були лідерами в системі наукової організації праці, новітніх методів управління виробництвом і персоналом, в інформаційній забезпеченості тощо. Ніні ж впровадження на вітчизняних оборонних підприємствах сучасних форм організації виробництва (наприклад, автоматизованих систем управління, проектування, платіжних систем тощо) значно обмежене або відсутнє.

Представники комерційних банків вказують на те, що оборонні підприємства і організації не спроможні забезпечити інформаційну прозорость, яка є важливим чинником залучення приватного, а тим більш іноземного капіталу. Так, голова правління КБ "ВАБанк" Ю.Блащук зауважував: "Як показує практика, більше половини бухгалтерів підприємств ОПК не використовують електронних методів передачі платежів, а працюють з паперовими носіями інформації, рідко звертаються до спеціалістів банків за консультаціями і допомогою при плануванні приходів і витрат коштів по рахункам, покупці валюти та конвертації"[4].

Галузь відчуває гостру нестачу фахівців з сучасних інформаційних технологій і особливо менеджерів. За результатами дослідження "у більшості керівників колишніх підприємств державної власності не вистачає духу підприємництва, маркетингових навичок та здатності залучати зовнішні інвестиційні кошти; тобто зміни у верхньому ешелоні управлінців є необхідними"[5].

Зворотнім боком названих проблем є старіння кадрів в оборонній промисловості, особливо адміністративного персоналу. Середній вік управлінців структур, які є потенційними інвесторами (фінансово-кредитні установи, страхові компанії) значно нижчій від віку менеджерів оборонних підприємств. Нове покоління менеджерів є більш адаптованим до сучасних умов і має інше бачення перспектив і шляхів розвитку галузі, ніж фахівців, чий світогляд сформований за часів СРСР. При цьому слід зауважити, що в ОПК нашого стратегічного партнера Росії омолодження керівних кадрів в порівнянні з Україною йде випереджаючими темпами.

Окремим питанням є залучення молоді в ОПК. Якщо раніше робота в "оборонці" була привабливою для молоді, давала їй можливість кар'єрного і матеріального росту, то сьогодні ОПК більше асоціюється з застоєм, безперспективністю, низьким рівнем соціальної захищеності, багатомісячними заборгованостями по зарплатам тощо.

Внутрішній і зовнішній ринки збуту продукції ОПК України. Продукція оборонних підприємств і організацій має обмежені і нестабільні ринки збуту. Стосовно внутрішнього ринку, то він практично відсутній. Основною причиною цього є, насамперед, мізерні обсяги державного оборонного замовлення.

В 2001 році бюджет Міністерства оборони України складав 2720 млн. грн. На проведення НДДКР і закупівлю ОВТ було заплановано витратити по 60,2 млн. грн. (трохи більше 10 млн. дол.), на відновлення і модернізацію військової авіації - 58 млн. грн. Крім цього, на закупівлю ОВТ планувалося спрямувати ще 245 млн. грн., виділених Державним бюджетом 2001 року на реалізацію Державної програми реформування та розвитку ЗСУ на період до 2005 року (всього на цю бюджетну статтю було виділено 350 млн. грн.).

Таким чином, в 2001 році на проведення НДДКР, модернізацію і закупівлю ОВТ було виділено лише 365 млн. грн., або 13,4 % від обсягу оборонного бюджету. В той же час, на утримання Збройних сил України було виділено понад 74 % від обсягів оборонного бюджету країни (в 1999 році - 85 %, в 2000 році -понад 90 %).

Подібна ситуація спостерігається і в 2002 році. На національну оборону з Державного бюджету було виділено вдвічі менше коштів, яких вимагало Міністерство оборони. При цьому з 3361 млн. грн., які складають оборонний бюджет, на закупівлю ОВТ виділено лише 100 млн. грн., а на НДДКР - 51 млн. грн. На статтю "Реалізація Державної програми реформування та розвиток ЗСУ" асигновано 254 млн. грн. Якщо з цих коштів на закупівлю ОВТ, як і в 2001 році, піде ~70 %, то ця сума буде складати 177,8 млн. грн.

Таким чином, в 2002 році з Державного бюджету на проведення НДДКР і закупівлю ОВТ передбачено виділити приблизно 328,8 млн. грн., або 9,8 % від обсягів оборонного бюджету. Міністр оборони України В.Шкідченко так прокоментував бюджетні асигнування на 2002 рік: "На жаль, вести мову про підвищення якості бойової підготовки, про закупки нового озброєння, та й про повноцінну модернізацію того, що ми маємо, неможливо"[6].

Традицією вже стало утвердження річного оборонного замовлення з великим запізненням, приблизно на 5-6 місяців що негативно впливає на фінансову стабільність і поточну платоспроможність підприємств і організацій. Крім того, державне оборонне замовлення хронічно недофінансовується. При цьому у випадку невиконання або секвестру Державного бюджету України, статті фінансування оборонного замовлення йдуть чи не першими під скорочення.

Економічна криза і неефективна протекціоністська державна політика звузила ринки збуту продукції подвійного і цивільного призначення, що виробляється ОПК. Знизився платоспроможний попит як з боку населення на товари тривалого вжитку, так і з боку підприємств на продукцію виробничо-технічного призначення. Зростання промислового виробництва в гірничо-металургійному комплексі (ГМК) привело до деякого пожвавлення оборонних підприємств, що задіяні у випуску відповідного обладнання і устаткування. Однак уповільнення темпів розвитку ГМК автоматично привело і до відповідного спаду виробництва підприємств машинобудування.

Важливим фактором інвестиційної привабливості підприємства є конкурентоспроможність його продукції. В Україні на відміну, наприклад, від Росії, конкуруючих між собою підприємств і організацій, які розробляють і випускають одні й ті ж самі види ОВТ, немає. Виключенням є ринок ремонту і модернізації ОВТ, зокрема бронетанкової і авіаційної техніки. Має місце також дублювання в розробці і виробництві деяких видів стрілецької та артилерійської зброї, причиною якого є недостатня координація діяльності з боку відповідних органів державної влади.

Незважаючи на успіхи в розвитку окремих напрямів військово-технічного співробітництва, в цілому Україна позиціонувалася на міжнародному ринку як продавець ОВТ, що вже було у використанні або вивільняється внаслідок скорочення Збройних Сил України. В той же час у вітчизняному ОПК відбулося певне структурування експортоорієнтованих напрямів - військово-транспортна авіація, ракети-носії і штучні супутники Землі, середні танки, радіолокаційні станції, патрульні катери, двугунобудування тощо.

Споживачами української оборонної продукції є передусім країни третього світу.

Спроби налагодження стабільного ВТС з розвинутими країнами Заходу поки що не дає позитивного результату (якщо не враховувати постачання ВМС Греції десантних кораблів на повітряній подушці типу "Зубр", протигазів до США, патрульних катерів типу "Калкан", ремонт авіаційної техніки).

Без вдосконалення державної політики в сфері військово-технічного співробітництва вже в найближчий перспективі Україні загрожує значне скорочення надходжень від експорту ОВТ.

Розділ 2. Інвестиційна діяльність в ОПК в умовах європейської та євроатлантичної інтеграції України

Потужним політичним імпульсом для збільшення інвестицій в оборонну промисловість України може стати новий зовнішньополітичний курс країни в напряму приєднання до НАТО. Однак досвід країн -нових членів НАТО показує, що хоча реальним претендентам на членство надається певна фінансова допомога, все ж таки основну вагу витрат беруть на себе самі претенденти.

Інвестиційна діяльність Альянсу в оборонно-промисловій сфері. Бюджети НАТО формуються за рахунок внесків країн-учасниць, які як правило не перевищують 0,5 % загальних витрат на національну оборону. Кошти загального бюджету йдуть на фінансування лише тих структур і програм, які визнаються доцільними для усього Альянсу.

Згідно з його положеннями кожна держава - член НАТО незалежна у визначенні пріоритетів і обсягів витрат на оборонно-промислову сферу, і робить це у відповідності зі своїми політичними, економічними і соціальними особливостями, потребами ( а також узятими на себе зобов'язаннями перед організацією). Тому закупівля таких основних систем ОВТ як кораблі, підводні човни, літаки, танки, артилерія тощо за рахунок фінансових ресурсів НАТО проводиться у виключних випадках. Винятком з цього правила є закупівля, утримання та експлуатація літаків дальнього радіолокаційного спостереження для Сил раннього попередження, обладнання для колективної системи протиповітряної оборони, засоби зв'язку і управління.

В оборонно-промисловій сфері, як правило, для фінансування конкретних проектів об'єднуються ті держав - учасниць НАТО, які зацікавлені в їх реалізації. А основною функцією Альянсу є координація планів розвитку оборонних виробництв, проведення порівняльного аналізу витрат, ефективності використання коштів, сприяння стандартизації і сумісності ОВТ.

Ключовим елементом політики НАТО в сфері розробки і виробництва ОВТ є Система планування звичайних озброєнь. Мета цієї системи - забезпечити орієнтацію держав НАТО на вибір програм ОВТ, які оптимально задовольнятимуть індивідуальні та колективні військові потреби організації; гармонізація довгострокових оборонних закупівельних програм; визначення майбутніх можливостей для співробітництва в оборонно-промисловій галузі. Кожні два роки Нарада національних керівників в галузі озброєнь -орган, що відповідає за співробітництво в цій сфері - видає рекомендації щодо усунення непотрібного дублювання зусиль у задоволенні потреб НАТО в ОВТ, запровадження більш раціональних і економічно доцільних методів співробітництва в розробці, виробництві та закупівлі озброєнь.

В оборонно-промисловій сфері НАТО реалізує наступні принципи:

  • управління ОПК здійснювати на основі досвіду комерційного сектору;
  • головну роль в реалізації державної політики грають оборонні агентства, які відповідають за надійне постачання ОВТ і надання оборонних послуг у межах бюджету;
  • поширення конкуренції в ОПК шляхом укладання контрактів, ринкового тестування та зовнішнього фінансування;
  • вдосконалення методів обмеження витрат та перегляд пріоритетів стосовно скорочення наявних ресурсів[7].

Велику увагу Альянс приділяє розвитку діалогу, консультаціям та обміну досвідом в сфері структурної перебудови оборонних промисловостей країн-учасниць. Проводяться дослідження реалізації конкретних проектів, аналіз досвіду роботи державних (в т.ч. місцевих) органів влади тощо.

Загальною тенденцією розвитку ОПК кран НАТО є те, що він "втрачає свою виключну позицію і все більше підкоряється законам ринку"[8].

Питання інвестицій в оборонну-промислову сферу і вступ в НАТО. Серед вимог, що висуваються до країн, які бажають вступити до НАТО, відсутні такі, які безпосередньо стосується оборонної промисловості претендентів. Чи не єдиним виключенням з цього правила, однак яке має принциповий характер, є вимога стандартизації, зокрема систем управління, зв'язку, основних систем озброєнь, а також взаємозамінність боєприпасів і головних засобів бойового постачання.

З понад 1200 угод і публікацій, котрі повинні безумовно виконуватися країнами - членами НАТО, більша частина стосується саме питань стандартизації.

Нові члени НАТО повинні самі фінансувати заходи по забезпеченню сумісності ОВТ. Однак з огляду на важливість цього питання для Альянсу в цілому, окремі проекти можуть бути профінансовані з загального бюджету НАТО через Програму інвестицій у безпеку. Зокрема інвестиції можуть направлятися у реконструкцію аеродромів, портів, на закупівлю інформаційно-комунікаційних систем, радіолокаційного і навігаційного обладнання тощо.

Досвід показує, що додатковим джерелом фінансування заходів є цільова допомога країнам, що претендують на членство в НАТО, з боку держав Альянсу, насамперед США. Так, наприклад, в червні 2002 р. Конгрес США прийняв закон про виділення 55,5 млн. дол. США країнам Центрально-Східної Європи для підготовки їх до вступу в НАТО (Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія отримають допомогу в розмірі від 4 до 11,5 млн. дол. кожна), який офіційно буде проголошений, ймовірно, на Празькому самміту Альянсу восени 2002 р.

Треба мати на увазі, що оборонна промисловість держав - учасниць НАТО теж постраждали від скорочення замовлень, яке відбулося після закінчення "холодної війни". Тому більша частина коштів в рамках як Програми інвестицій НАТО в безпеку, так і цільової допомоги, йде оборонним компаніям держав, що вже є членами Альянсу. Підприємства країн - претендентів на вступ в кращому випадку можуть виступити субпідрядниками.

Досвід держав - нових членів НАТО Польщі, Чехії, Угорщини та країн, що претендують попасти в другу хвилю розширення, показує, що інвестиції в оборонну промисловість кардинально не збільшилися. Навпаки, спостерігається погіршення їх фінансово-економічного стану і скорочення виробництва. Так, більше половини оборонних компаній Польщі є неплатоспроможними, а загальна кількість робітників на них зменшилася на 70 % від рівня 1990 року. В Чехії обсяг виробництва ОВТ скоротився на 80 % і т.д[9]. Тому оборонно-промислова політика цих країн спрямована, з одного боку, на підтримку національного ОПК (щоб не менше 70-80 % замовлень на ОВТ розміщалося на власних виробництвах), з іншого боку, неспроможність виробляти всю номенклатуру потрібних ОВТ змушує їх шукати партнерів, при цьому готовність останніх передавати технології є однією з головних умов налагодження співробітництва.

На відміну від країн-нових членів НАТО Україна має значно більший за розмірами і потужніший ОПК. Для реалізації потенціалу якого доцільно було б створити своєрідне "проукраїнське лоббі" в НАТО, для чого Україні необхідно знайти союзників серед країн, які вже є членами Альянсу, особливо серед держав - нових членів НАТО або країн, що претендують на членство в найближчі роки. Таким союзником може стати, наприклад, Польща, яка вважається стратегічним партнером України, але їх відносини в оборонно-промисловій сфері на сьогодні досить обмежені.

Важливо, щоб дипломатичні зусилля вищого керівництва України по налагодженню співробітництва супроводжувалися відповідною підтримкою вітчизняних підприємств і організацій.

Перспективним в ракурсі євроатлантичного курсу України є залучення інвестицій в проекти модернізації українським ОПК арсеналів ОВТ радянського виробництва країн, що попадуть в другу хвилю розширення НАТО, шляхом створення спільних підприємств. Важливим аспектом цього співробітництва є освоєння вітчизняними підприємствами стандартів НАТО (по деяким напрямам, зокрема в танкобудуванні і літакобудуванні, ці стандарти вже освоєні).

Європейський вибір України і питання інвестицій в ОПК Після утвердження європейського вибору України і сприйняття його провідними західноєвропейськими країнами створюються передумови для розширення можливостей в сфері інвестування вітчизняного ОПК. Українські оборонні підприємства і організації можуть стати об'єктами інвестування як виробники продукції подвійного призначення або принаймні конверсійної продукції. Перехід країн Центрально-Східної Європи на європейські стандарти оплати праці, оподаткування, дотримання екологічних вимог і т.д., потягне за собою суттєве збільшення у них виробничих витрат. Тому іноземні інвестори будуть шукати нові, відносно дешеві виробничі потужності. В цьому плані не завантажені підприємства вітчизняного ОПК можуть привернуть їх увагу. Україні, в свою чергу, необхідно насамперед покращити загальний інвестиційний клімат.

Справа з інвестиціями в суто оборонні проекти значно складніша. Європейські країни взяли курс на зменшення розриву з США в оборонно-промисловій сфері та пішли шляхом концентрації промислового і фінансового капіталу своїх оборонних комплексів, а також збільшення незалежності від свого заокеанського партнера. Західні експерти відмічали, що "європейська оборонна промисловість зазнала безпрецедентної реструктуризації і консолідації, яка супроводжувалася укладанням договірних зобов'язань між провідними європейськими країнами з метою гармонізації усіх своїх дій, які цього стосуються"[10]. Тому співробітництво з ОПК постсоціалістичних країн має жорстко підпорядкований характер інтересам західноєвропейських оборонних компаній. І все ж таки зміна самої конфігурації систем міжнародної і європейської безпеки повинна привести до зрушень і в оборонно-промисловій сфері, зокрема в поглибленні ВТС.

Якщо взяти за приклад той же сумнозвісний україно-російський проект Ан-70, то з оглядом на нову ситуацію, поряд з продовженням спроб просування на світовий ринок літака Ан-70, не менш перспектиним може стати участь оборонних підприємств і організацій України і Росії в кооперації з західноєвропейськими компаніями по створенню літака А-400М, який є аналогом Ан-70.

Необхідність зміни стратегії ВТС України очевидна. В цьому аспекті показовою є Росія. В липні 2001 р. Росавіакосмос і оборонний концерн EADS (він об'єднує провідні західноєвропейські авіабудівні і аерокосмічні компанії, в 2000 році загальний обсяг замовлень концерну склав 45 млдр. дол.) підписали угоду про стратегічне партнерство, яка передбачає інвестування 1 млрд. дол. в російську промисловість. Спочатку партнерство російської промисловості і EADS було налагоджено в сфері постачання матеріалів для будівництва літаків: компанія "Русский алюминий" розпочала поставки алюмінію (передбачається, що в 2006 році 30 % потреб EADS в алюмінію будуть задовольнятися Росією), а Верхньосалдинське металургійне виробниче об'єднання вже на сьогоднішній день задовольняє 55 % потреб в титанових напівфабрикатах однієї з головних авіабудівних компаній концерну "Ейрбас" (займається розробкою і випуском А-400М). Результатом стала угода про співробітництво російської фінансово-промислової групи "Каскол" з компанією "Ейрбас". Ця угода передбачає створення в Москві спільного інженерного центру, а також підготовку довгострокової програми виробництва в Росії вузлів та агрегатів для літаків, що виробляються "Ейрбас". Зокрема підприємству "Гідромаш", що входить в ФПГ, запропоновано розпочати випуск шасі для літака А-400М.

Маркетингова стратегія ФПГ "Каскол" базується на тому принципі, що входження на світовий ринок авіаційних компонентів (який оцінюється в 100 млрд. дол. на рік ) менш затратне, ніж на ринок готових літаків. А тому діяльність групи спрямовується на завоювання ніші на ринку вузлів і агрегатів. Певним чином така політика суперечить спільному україно-російському рішенню, прийнятому після відмови західноєвропейських країн від проекту літака Ан-7Х, не співробітничати з Заходом в рамках проекту А-400М ( українські і російські підприємства відмовились від запрошення взяти участь в конкурсі на поставку двигунів для А-400М).

Представники Міністерства промислової політики України виступили з критикою дій ФПГ "Каскол" як таких, що "працюють на конкурентів". Однак за останні два роки особливих зрушень в просуванні україно-російського літака не має. Чи не єдиним виключенням є меморандум, підписаний Росією і Чехією про поставку з 2005 року трьох літаків Ан-70 за борги. Всі інші потенційні покупці, наприклад Китай, не поспішають з визначенням своїх планів щодо Ан-70. В таких умовах налагодження прямої (без російського посередництва) співпраці з західноєвропейськими оборонними компаніями по проекту А-400М могло би значно посилити позиції українських авіабудівників. Тим більше, що за ціною літаки А-400М і Ан-70 не є конкурентами: країни третього світу, які зараз розглядаються як потенційні покупці літака Ан-70, традиційно орієнтуються на більш дешеву техніку, тоді як висока вартість А-400М викликає незадоволення в самих західноєвропейських країнах.

Таким чином, залучення західних інвестицій в вітчизняний ОПК вимагає налагодження кооперації підприємств і організацій останнього з загальноєвропейськими промисловими структурами, навіть в ролі виробників вузлів і компонентів, а не кінцевої продукції.

Великий вплив на розгортання інвестицій буде мати послідовність реалізації курсу на євроінтеграцію. Питання участі українських оборонних підприємств і організацій (насамперед ракетно-космічної і радіоелектронної галузей) в перспективному міжнародному проекті, пов'язаному зі створенням європейської ПРО, буде вирішуватися в політичній сфері[11].

Інвестиційні аспекти ВТС України і Росії в нових міжнародних умовах. Налагодження співробітництва з Північноатлантичним Альянсом і Європейським Союзом не повинно йти в розріз з поглибленням україно-російського стратегічного партнерства в оборонно-промисловій сфері.

Оскільки проблеми інвестиційного співробітництва України і Росії вже розглядалися в попередніх роботах (монографії "Можливості ОПК України щодо співробітництва з країнами СНД і колишнього Варшавського договору у розробці, виробництві та поставках ОВТ". Дніпропетровськ, 1997; "Пріоритети воєнно-технічної політики України і основні напрями її реалізації". Дніпропетровськ, 1998; науково-технічний звіт "Воєнно-технічна політика Російської Федерації і її вплив на ОПК України". Дніпропетровськ, 1999; доповідна записка "Перспективи міжнародного військово-технічного співробітництва України". Дніпропетровськ, 2001), ми зупинимося лише на принципових моментах цього питання.

Незважаючи на зміни в системі міжнародної безпеки, основним партнером України в оборонно-промисловій сфері залишається Російська Федерація. І хоча співробітництво обох країн в цій сфері базується переважно на принципах коопераційних зв'язків, сформованих за часів СРСР, з'являються і нові тенденції, які проявляються в тому числі в інвестиційній сфері.

Насамперед, слід відзначити, що Росія випереджає Україну в темпах реформування своєї оборонної промисловості, зокрема в процесах приватизації і створення великих інтегрованих структур, налагодженні формальних і неформальних зв'язків між політичною елітою, приватним капіталом та підприємствами і організаціями ОПК. Інтереси бізнес-структур знаходять підтримку і на політичному рівні.

Сьогодні ми стоїмо на порозі активізації російського капіталу в українській оборонній промисловості. При цьому просліджується тенденція до встановлення контролю над її провідними підприємствами, насамперед авіабудівної і аерокосмічної галузей.

Прикладом такої політики є вищезгадана російська фінансово-промислова група "Каскол", яка володіє пакетами акцій таких провідних російських авіабудівних підприємств як ВАТ "Нижегородский авиастроительный завод "Сокол"" (виробництво і модернізація літаків Міг і цивільної авіатехніки) , ВАТ "Гидромаш" (виробник гідравліки і шасі для авіатехніки), ВАТ Роствертол (виробництво цивільних і воєнних вертольотів). Ця група намагається придбати акції таких провідних українських підприємств авіабудування: АНТК ім. Антонова, КДАЗ "Авіант", ХДАЗ, ВАТ "Мотор-Січ". "Каскол".

Національним інтересам Україні відповідає той варіант розвитку подій, коли російський капітал приходитиме в вітчизняну оборону промисловість легально і контрольовано. В такій ситуації велику вагу має фактори часу і активності державної політики, оскільки в зворотному випадку, розпочнеться прихована приватизація (як це мало місце з деякими підприємствами паливо-енергетичного і гірничо-металургійного комплексів) і українська держава буде поставлена перед фактом.

Іншим варіантом розвитку подій може стати продовження негативної тенденції поступового виключення українських оборонних підприємств і організацій з виробничої кооперації по виробництву перспективних видів ОВТ. Як варіант можна запропонувати обмін частини акцій провідних український оборонних підприємств на акції підприємств російського ОПК.

Подальше просування на шляху залучення російського капіталу в вітчизняний ОПК і одночасне забезпечення відповідності цього процесу національним інтересам України вимагає прискореної реструктуризації підприємств і організацій галузі в напряму її роздержавлення (або принаймні на першому етапі корпоратизації).

Розділ 3. Державна політика щодо залучення інвестицій в ОПК

Роль держави в інвестиційних процесах в оборонній промисловості важко переоцінити, і не тільки тому, що вона є однією з найбільш зацікавлених сторін в покращанні ситуації в ОПК. На сучасному етапі вітчизняні підприємства і організації знаходяться у важкому фінансовому становищі і проблеми інвестицій для них є надзвичайно актуальною.

Оборонні підприємства і організації можна поділити на три групи. Перша група - невелика кількість підприємств, що розвиваються, нарощують випуск виробництва, впроваджують інновації насамперед за рахунок власних коштів. Друга група - підприємства, що повільно адаптуються до нових умов господарювання і при цьому не мають коштів для оновлення виробничих фондів та реалізації інвестиційних програм. Нарешті, третя, найбільш чисельна група підприємств і організацій, які знаходяться на межі банкрутства і ледь виживають.

Розвиток інвестиційного потенціалу підприємств і організацій першої і частково другої груп головним чином вимагає поліпшення середовища їх функціонування, в тому числі і загального інвестиційного клімату. Потреби цих підприємств добре визначив генеральний директор підприємства - лідера вітчизняного двигунобудування В'ячеслав Богуслаєв: "Ні грошей, ні підтримки від держави для "Мотор-Січ" не вимагаю, лише б не заважала".

У випадку з більшістю підприємств і організацій другої і третьої груп загальне покращання економічного середовища недостатнє, необхідним є активна допомога держави. Роль останньої полягає в проведенні оздоровлення цих підприємств і сприяння тому, щоб вони стали інвестиційно привабливими для національних і іноземних приватних інвесторів.

Амортизаційна та податкова політика. Передумовою досягнення оборонними підприємствами і організаціями стану, коли основні їх потреби в інвестиціях задовольняються за рахунок власних джерел або шляхом залучення зовнішніх недержавних інвестицій, є проведення реформи амортизаційної політики і податкової системи. Саме ці реформи є ключовими чинниками покращення економічного середовища функціонування ОПК

В умовах дефіциту інвестиційних ресурсів, в багатьох випадках амортизаційні відрахування залишаються основним джерелом оновлення основних виробничих фондів оборонних підприємств і організацій. З оглядом на відсутність статистичних даних по оборонній галузі, використаємо дані по промисловості, які дозволяють в цілому намалювати загальну картину проблеми.

В 2001 році частка амортизаційних відрахувань в обсязі інвестованих власних коштів вітчизняних підприємств і організацій становила 90 %. За даними Інституту прогнозування НАНУ, в 2001 році за рахунок недосконалої амортизаційної політики було втрачено 33,86 млрд. грн[12]. З загальної суму нарахованих амортизаційних відрахувань (24,3 млрд. грн.) 8,8 млрд. грн. (біля 36,2 %) було використано не за призначенням. На статтю капіталовкладення було виділено лише 15,5 млрд. грн. А більша частини (8,8 млрд. грн.) пішла на поповнення обігових коштів підприємств і організацій, які зазвичай мають поповнюватися за рахунок банківських кредитів.

Іншою проблемою є те, що більшість амортизаційних відрахувань йде на капітальний ремонт основних виробничих фондів. Витрати на капітальний ремонт в 6 разів перевищують витрати на закупівлю нового обладнання[13]. Така структура витрат є не допустимою. Набагато вигідніше ремонтувати тільки те, без чого підприємство не може фізично обійтись або його закупівля надто дорога. Все інше обладнання має оновлюватися за рахунок прискореної амортизації або списуватись.

Для вирішення цих проблем доцільно ввести спеціальний режим амортизаційної політики для оборонних підприємств і організацій, які є державними або в яких держава володіє контрольними пакетами акцій. Основними принципами цієї політики має бути жорсткий контроль за формуванням і цільовим використанням амортизаційних відрахувань та стимулювання інвестиційно активного використання цих коштів. Останнє можливе за допомогою розробки і втілення Державної програми впровадження нових технологічних стандартів і нормативів в ОПК: насамперед західних з оглядом на проголошення Україною бажання вступити в НАТО (крім того, впровадження західних стандартів підвищить привабливість підприємств для іноземних інвесторів) або нових російських для оборонних підприємств, які в основному співпрацюють з ОПК Росії.

Про недосконалість системи оподаткування в України, необхідність її реформування в напряму скорочення податкового тягаря на підприємства сказано і написано досить багато. Тому, щоб не повторюватися, головну увагу приділимо визначенню системних факторів, які роблять нинішній режим оподаткування, неприйнятним для ОПК. В подальшому викладі ми будемо базуватися на результатах дослідження українського дослідника В.Щербака, який порівняв основні типи податкових систем, прийнятих в різних країнах світу, з української податковою системою. Як приклад, він узяв виробництво літака: від першого технологічного переділу (видобутки бокситів) і до останнього (виробництва самого літака)[14].

Українська система оподаткування, основним в якій є податок на додану вартість (ПДВ), тобто на кожному технологічному переділі стягується 20 % податку, заохочує виробництва сировини. Згідно з схемою норма прибутку при переділах дорівнює: бокситів 11%, глинозему 11,7 %, алюмінію 13,6 %, прокату 3,5 %. На стадії виготовлення деталей, вузлів, блоків, модулів підприємства несуть збитки, тільки при виготовленні кінцевого продукту (літака) є прибуток 1,5 %. Таким чином, система оподаткування не стимулює виробництво комплектуючих та кінцевої продукції і приводить до "проїдання" основних фондів.

Для усунення негативного впливу наявної системи оподаткування необхідний механізм перерозподілу прибутків. Наприклад, в СРСР прибутки, які акумулювалися в сировинних галузях, перерозподілялися адміністративним методами на користь високотехнологічних галузей, насамперед підприємств і організацій ОПК. Україна ж відмовилася від адміністративних принципів управління економікою і надала перевагу ринку. При збереженні наявної системи оподаткування, ринковим засобом перерозподілу доходів може стати інтеграція підприємств оборонно-промислового і гірничо-металургійного комплексів. Однак більш доцільним здається зміна самої системи оподаткування.

В основі систем оподаткування більшості західноєвропейських країн лежить податок на додану частку вартості в ціні продукції з компенсацією за купівлю сировини (на думку фахівців, українське податкове законодавство еволюціонує в бік створення подібної системи). При такому підході збитковими є початкові технологічні переділи (боксити - глинозем - алюміній), а також етапи виробництва деталей, блоків і кінцевої продукції. Прибуток формується на технологічних переділах - прокат (4,7%), вузли (1,4 %), модуль (4,5%). Таким чином, ця система заохочує виробництво комплектуючих і гальмує сировинні виробництва і випуск кінцевої продукції.

Безумовно, для ОПК України впровадження подібної системи було б суттєвим прогресом, особливо враховуючи, що частина оборонної промисловості випускає комплектуючі, а виробники кінцевої продукції знаходяться в Росії. Але при такій податковій системі інтеграція з іншими галузями (того ж ГМК) недоцільна. Інтеграційні процеси в оборонні промисловості мають проходити по лінії злиття виробників вузлів і модулів. Однак норми прибутку не дозволяють радикально оновити зношені основні виробничі фонди, збалансувати оборотні фонди, не кажучи вже про вихід на рівень часткового самофінансування інвестиційних програм.

Більш корисним для розвитку інвестиційних процесів в ОПК України (з оглядом на його особливості) є система оподаткування, яка базується на одноразовому податку на заявлену ціну (така система впроваджена, наприклад, в Малазії), яким обкладаються несировинний імпорт і кінцева вітчизняна продукція. За цією системою збитковими є перші (боксит - глинозем - алюміній) і останній (літак) технологічні переділи. Прибутковими є прокат, деталь, вузол (норма прибутку по 8,5%), блок (8,9%), модуль (9,4%). Таким чином, стимулюється виробництво комплектуючих виробів і гальмується сировинні виробництва і випуск кінцевої продукції.

Впровадження вказаної системи оподаткування в найбільшій мірі відповідає потребам вітчизняної оборонної продукції. Негативний її вплив на виробників кінцевої продукції можна компенсувати наданням їм обмежених пільг, процесами консолідації навколо них виробників комплектуючих, поглибленням процесів інтеграції з іноземними оборонними компаніями.

Залучення внутрішніх інвестицій. На жаль, потенціал української фінансово-кредитної системи є досить обмеженим і його не вистачає для забезпечення нормального функціонування економіки України. Так, наприклад, сумарний капітал банків Україні дорівнює уставному капіталу польського банку середньої руки. Оскільки розробка і виробництво сучасних видів ОВТ вимагає великих коштів, а рівні ризиків в умовах української економіки досить високі, то сподіватися на широкомасштабне кредитування комерційними банками та іншими фінансово-кредитними установами оборонної промисловості без державного сприяння в ближчій перспективі не приходиться.

Державна підтримка повинна передбачати заходи економічного стимулювання фінансово-кредитних установ щодо довготривалого співробітництва з вітчизняною оборонною промисловістю. Наприклад, це може бути звільнення від оподаткування частини прибутків фінансово-кредитних установ, які інвестують в підприємства, що виробляють високотехнологічну продукцію; створення системи пільгового рефінасування комерційних банків у разі надання ними пільгових кредитів для реалізації пріоритетних інвестиційних проектів в ОПК тощо.

Збільшенню інвестицій сприяло б поширення практики кредитування оборонно-промислових проектів під гарантію державних банківських установ: наприклад, Банку розвитку і реконструкції оборонної промисловості (у разі створення) або спеціально уповноваженого існуючого державного банку (наприклад, Проминвестбанку, Укрспецімпексбанк і т.д.). Іншим заходом може стати використання в оборонній промисловості позитивного досвіду державної програми компенсації ставок по кредитам комерційних банків сільськогосподарським підприємствам.

Державної підтримки вимагає розширення інвестиційної інфраструктури -страхових товариств, пенсійних фондів, інвестиційних фондів, фондів ризикового капіталу. Останні потребують особливої уваги.

Однак державна політика щодо комерційних банків не повинна зводитися лише до сприяння їх діяльності в ОПК, але має спонукати вкладувати капітал в високотехнологічні галузі. В цьому плані Національному банку України варто застосовувати не тільки ринкові методи впливу на політику комерційних банків, але й певні адміністративні заходи. Так, зниження ставки рефінансування НБУ не привело до відповідного зниження кредитних ставок комерційних банків для суб'єктів господарювання, тобто банки стали більше заробляти, не вкладаючи кошти. Тому зниження ставок рефінансування необхідно ув'язувати зі збільшенням кредитування реального сектору економіки.

Досвід розвинутих країн показує, що так званий венчурний (ризиковий) капітал грає велику роль в розвитку науково-технологічної сфери. Механізм його такий-інвестор вибирає з багатьох проектів найбільш, з його точки зору, перспективний і вкладає в нього кошти, сподіваючись , що через певний проміжок часу цей проект принесе надприбутки, і тоді можна бути продати свою частину акцій. Саме це джерело інвестиції сприяло росту електронної і комп'ютерної галузей, мережі Інтернет.

Венчурний капітал може виступати у вигляді незалежних венчурних фондів, так і у вигляді дочірніх фондів корпорацій, спрямованих на вирішення стратегічних завдань материнської структури, а також спеціальних фондів, створених на державні кошти з метою підтримки малого і середнього бізнесу в високотехнологічних галузях. В оборонно-промисловій сфері венчурний капітал має виступити як ефективний засіб комерціалізації науково-технічної діяльності, сприяти органічній конверсії оборонних технологій і розробці подвійних технологій.

Враховуючи економічні реалії, перспективним можна вважати заходи по консолідації фінансового і промислового капіталу в рамках ПФГ. Навряд чи участь банку значно збільшить інвестиційні потоки в оборонну промисловість, однак загальний фінансово-економічний стан повинен покращитися: мається на увазі, перш за все, обсяги оборотних коштів, якість управління фінансовими потоками, прозорість інвестиційних процесів. Доцільним здається зняття законодавчої заборони на участь більш, ніж одного банку в промислово-фінансових групах.

Залучення зовнішніх інвестицій. Беручи до уваги дефіцит власних інвестиційних ресурсів, українська оборонна промисловість гостро потребує залучення іноземних інвестицій.

В економічній літературі превалює підхід, за якими низький рівень іноземних інвестицій обумовлений несприятливим інвестиційним кліматом в Україні, що означає невідповідність рівня інвестиційних ризиків рівню прибутків від інвестицій. З тих невеликих коштів, що вкладаються іноземними інвесторами, більша частина йде в сферу зі швидким оборотом капіталу, насамперед в торгівлю і харчову промисловість. Так, наприклад, за статистичними даними на 1.10.2001 в машинобудівну і металообробну галузі України було нерезидентами інвестовано 340 млн. дол., або 9,2% від загального обсягу, тоді як в торгівлю і харчову промисловість 687,5 (18,5%) і 768,8 (20,7%) відповідно.

В цьому плані звернемо увагу на дещо парадоксальну думку радника Президента Росії А.Іларіонова про те, що "Росія не потребує інвестицій і кредитів"[15], оскільки економіка виробляє більше капіталу, ніж може використати, внаслідок чого капітали і тікають за кордон. В той же час він зауважив, що коли буде створено в Росії сприятливий діловий клімат, тоді капітали самі повернуться в країну. З певною мірою іронії, думку А.Іларіонова можна розповсюдити і на ОПК України, який в сучасному несприятливому економічному кліматі "теж не потребує інвестицій і кредитів". В будь-якому випадку в ближчій перспективі варто основні зусилля спрямувати на покращання загального економічного середовища функціонування оборонних підприємств і організацій, а безпосереднє залучення іноземних інвестицій буде ефективне в середньо- і довгостроковій перспективі та в великій мірі стане природнім наслідком нормалізації ділового клімату в країні.

Політика залучення іноземних інвестицій в оборонно-промисловий комплекс повинна бути органічною частиною загальної інвестиційної політики держави. В рамках останньої особливу роль грає:

застосування дієвих заходів для розширення внутрішнього ринку високотехнологічної продукції;

амністія "тіньових" некримінальних капіталів, що повинно привести до припинення їх "псевдоімпорту", відповідно державі не потрібно буде створювати пільгові умови;

повне або значне звільнення від податків прибутку підприємств-нерезидентів, що реінвестується в оборонну промисловість;

стимулювання розвитку фондового ринку, кредитних, інвестиційних установ, котрі б давали можливість спільного інвестування оборонно-промислових проектів вітчизняними та зарубіжними інвесторами;

створення умов для надання гарантій під іноземні кредити оборонним підприємствам і організаціям та страхування ризиків комерційними банками та їх об'єднаннями.

Важливим є не тільки забезпечення притоку іноземних інвестицій, але й відповідність їх національним інтересам України, зокрема в плані якості: вони повинні спрямовуватися в військово-технічні проекти, котрі не тільки мають комерційний ефект, але й сприяють реалізації державних пріоритетів в сфері національної безпеки.

Ще одним потенційним джерелом стратегічних інвестицій в ОПК мають стати доходи від приватизації оборонних підприємств і організацій, велика частина яких на сьогодні залишається в державній власності. При цьому приватизація повинна проводитися за участю зарубіжних інвесторів. Але це необхідно робити обережно, оскільки нерідко участь іноземних інвесторів обумовлена мотивом недобросовісної конкуренції. Про це добре свідчить і досвід приватизації оборонних підприємств і організацій в Російській Федерації. Так, наприклад, в результаті приватизації одного з світових лідерів виробництва вертольотів (в тому числі бойових) Московського вертольотобудівного заводу ім. Міля біля 42 % акцій опинилося в руках іноземних власників, серед яких цільне місце займали американські конкуренти цього підприємства - корпорація Sikorsky Aircraft. Їх участь не привела до покращання фінансового стану підприємства, більше того в 1998 році розпочався процес банкротства підприємства і лише оперативне втручання органів російської державної влади зберегло його. Однак Московський вертольотобудівний завод в значній мірі втратив свій інноваційний потенціал.

Нагальною потребою є створення системи моніторингу реальної ефективності іноземних інвестицій в оборонні підприємства і організації України.

Доцільним здається також створення в рамках Мінпромополітики України спеціалізованого підрозділу, який би формував бази даних про конкретні проекти оборонних підприємств і організацій України, які можуть зацікавити потенційних іноземних партнерів.

Державні інвестицій в ОПК. З оглядом на слабкість національного приватного капіталу і проблемність залучення іноземного капіталу, в ближчій і середній перспективі державні капіталовкладення мають зайняти центральне місце в ОПК.

Фінансування державою оборонної сфери в цілому і оборонної промисловості зокрема не витримує критики. За оцінками деяких фахівців, потреби Збройних Сил України в оновленні ОВТ складають щорічно 4-5 % від наявної структури, або 9 млрд. грн. ( біля 1,7 млрд. дол. США), якщо співробітничати з оборонними підприємствами колишніх радянських республік[16]. Така сума дозволяє щорічно купувати чи проводити глибоку модернізацію 45 літаків, 10 кораблів, сотень танків і БМП, кількох тисяч автомобілів. Якщо ж залучати оборонні компанії країн-членів НАТО (тобто модернізовувати або закуповувати ОВТ за стандартами НАТО) на цю саму кількість озброєнь Україні треба витрачати 5,5-7,5 млрд. дол. США щорічно.

Збереження ж наявної структури ЗСУ і рівня державних витрат на закупівлю і модернізацію ОВТ, оборонні НДДКР вже після 2005 року приведе до втрати боєздатності цілих видів та родів військ, деградації матеріально-технічної бази ЗСУ і оборонно-промислового комплексу країни.

Особливо складна ситуація склалася в сфері інвестування НДДКР. В розвинутих країнах інвестиції в науково-технічну сферу зберігаються на рівні 50 % від загального обсягу державних капіталовкладень. В Україні в 1998 році основним джерелом фінансування інновацій для 70 % промислових підприємств були власні кошти.

Одним з перших кроків щодо виходу з цієї складної ситуації є проведення державної політики, спрямованої на поступове збільшення державного оборонного замовлення. Її впровадження вимагає радикальних заходів в сфері фінансування оборони.

Зазначимо, що нормативно-правова база для розв'язання цих проблем в певній мірі готова. Зокрема, в законі України "Про оборону України" зазначено, що на фінансування потреб оборони спрямовується не менше трьох відсотків від запланованого валового внутрішнього продукту країни.

Доцільним здається зміна структури оборонного бюджету. Одним з варіантів розподілу видатків Державного бюджету для потреб оборони може бути такий:

?на утримання особового складу Збройних Сил України-50 % бюджету Міністерства оборони України;

?на проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, модернізацію і закупівлю озброєння та військової техніки-25 % бюджету Міністерства оборони України;

?на бойову підготовку, матеріально-технічне забезпечення та інші потреби-25 % бюджету Міністерства оборони України.

Згідно з нормативами (3 % ВВП), визначеними законами України, за приблизними розрахунками оборонний бюджет в 2002 році повинен складати 6,4 млрд. грн. (замість фактично виділених 3,3 млрд. грн.). Відповідно з запропонованою вище схемою розподілу оборонного бюджету на проведення НДДКР, закупівлю і модернізацію ОВТ з оборонного бюджету в 2002 році має бути спрямовано 1,6 млрд. грн.

Зрозуміло, що фактичний стан економіки не дозволяє державі дотримуватися цих нормативів. Однак досягнення рівня параметрів 3-25-50 має стати стратегічним завданням для органів державного управління.

Можливі обсяги фінансування витрат на проведення оборонних НДДКР, модернізацію і закупівлю ОВТ напряму залежать від економічного розвитку країни. В зв'язку з цим розглядалися як оптимістичний, так і песимістичний сценарії розвитку української економіки (див. таб. 1).

Песимістичний сценарій базується на таких вихідних даних: реальне зростання ВВП в 2002-2003 роках-на рівні відповідно 6 і 4 %; на період 2004-2010 зростання ВВП відсутнє; на потреби оборони виділяється біля 2 % ВВП (замість 3 %, визначених законом "Про оборону України").

Таким чином, оборонний бюджет країни в 2002-2010 роках буде утримуватися на рівні 4,3 млрд. грн. Якщо на проведення НДДКР, модернізацію і закупівлю ОВТ буде виділятися 25 % оборонного бюджету. то витрати складуть на період 2002-2010 років біля 11 млрд. грн.

В основі оптимістичного сценарію лежить припущення, що в 2002-2004 роках темпи реального зростання ВВП України становитимуть 6-7 %, а в 2005-2011 роках-6 %; бюджет Міністерства оборони формується згідно з вимогами закону України "Про оборону", тобто складає 3 % від ВВП.

Згідно з оптимістичним сценарієм вже в 2002 році оборонний бюджет країни мав би складати 5,8 млрд. грн., а в 2011 має досягнути 11 млрд. грн. Відповідно з цим на проведення НДДКР, модернізацію та закупівлю ОВТ в 2002-2011 роках загалом можна буде спрямувати 21,5 млрд. грн.: 9,1 млрд. грн. в 2002-2006 роках, 12,3 млрд. грн. в 2007-2011 роках.

В прогнозних показниках слід також врахувати кошти, що будуть отримані від експорту ОВТ, яке вивільняється в ході скорочення Збройних Сил України. За експертними оцінками найменший прибуток від продажу надлишкового озброєння може складати в 2002-2011 роках 22 млрд. грн. (4 млрд. дол.). 50 % цієї суми (11 млрд. грн.) відповідно до Указу Президента №1237/2000 від 15.10.2001 року передбачається направляти на закупівлю, утримання, ремонт, технічне обслуговування ОВТ і проведення НДДКР. Прийнято, що ця сума буде ділитися навпіл: 5,5 млрд. грн. (в середньому 550 млн. грн. щорічно) на ремонт і технічне обслуговування ОВТ і стільки ж на проведення НДДКР, модернізацію і закупівлю нових видів ОВТ.

Таблиця 1
Прогнозні показники видатків державного бюджету України для потреб Міністерства оборони України на період 2001- 2010 років

Таким чином, враховуючи надходження від продажу надлишкових ОВТ ЗСУ, на оновлення матеріально-технічної бази Збройних Сил України можна буде спрямувати за песимістичним сценарієм 16,5 млрд. грн., а за оптимістичним-27 млрд. грн.

Якщо звернутися до державних планів бюджетного фінансування оборонно-промислової сфери, зокрема до проекту Державної програми розвитку ОВТ, то побачимо, що за її основу був взятий песимістичний розвиток економіки України. Так, голова Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу В.Горбулін зауважив: "Раніше державна програма оцінювалася в 34 млрд. грн. ...Після доробки максимальна стеля витрат обмежена 15 млрд. грн. "Левова частка" витрат - а це закупівлі - перенесені на термін після 2010 року".

Паралельно з збільшенням державного оборонного замовлення слід особливу увагу приділити створенню умов для ефективного використання цих коштів.

На сьогоднішній день державне фінансування оборонно-промислової сфери розпорошене між декільками структурами - Міністерством оборони, Міністерством промислової політики, Міністерством економіки та європейської інтеграції. Доцільним здається концентрація цих ресурсів в одній структурі. Можливим варіантом може бути створення відповідної державної структури, яка б виробляла та координувала державну інвестиційну політику, контролювала і оцінювала ефективність використання інвестицій в ОПК.

Для проведення модернізації промисловості в цілому і ОПК зокрема доцільно створення Бюджету розвитку (в рамках Державного бюджету України), кошти з якого мають іти виключно на оновлення основних виробничих фондів підприємств і організацій. Бюджет розвитку має формуватися за рахунок коштів, що сьогодні йдуть переважно на поточне споживання - надходження від приватизації оборонних підприємств і організацій (які ще в переважній своїй більшості залишаються державними), від продажу державних цінних паперів, кредити іноземних держав і фінансових організацій та ін.

Значною перешкодою для ефективного використання державних коштів є хронічне не виконання державою своїх фінансових та інвестиційних зобов'язань. Це приводить до ситуації, коли підприємства не можуть планувати свою діяльність навіть на рік, не кажучи вже про більший термін. Тому відповідним розпорядникам бюджетних коштів потрібно строго виконувати прийняті на себе зобов'язання. Доцільним здається перехід на двох- або трьохрічне планування витрат на оборонні НДДКР, закупівлю і модернізацію ОВТ.

Засобом підвищення ефективності розміщення і контролю коштів, які виділяються по лінії державного оборонного замовлення та державних інвестицій, має стати створення спеціалізованої фінансово-кредитної установи.

Про необхідність створення подібної установи сказано вже багато і на різних щаблях державної влади. Президент України неодноразово у своїх виступах проголошував потребу в створенні спеціалізованого фонду централізованих державних інвестицій. Більше того, згідно з Указом Президента України від 21.01.1998 №41 повинен бути створений державний Український банк реконструкції і розвитку. Однак ці вимоги і рішення й досі залишилися не виконані. Представляється доцільним створення кількох таких установ за галузевим принципом, зокрема Банку реконструкції і розвитку оборонної промисловості.

Джерелами коштів Банку реконструкції і розвитку оборонної промисловості повинні стати частина бюджетних видатків (насамперед кошти, що виділяються на державне оборонне замовлення), цільові відрахування від прибутків державних оборонних підприємств і організацій, прибутки від державних пакетів акцій підприємств оборонної промисловості, кошти отримані від приватизації підприємств і організацій галузі, інші відрахування (пені, штрафи) оборонних підприємств і організацій ОПК, кошти від продажу надлишкових ОВТ та майна Збройних Сил.

Крім інвестиційної і контролюючої функцій, Банк реконструкції і розвитку оборонної промисловості повинен обслуговувати експортно-імпортних операцій при здійсненні військово-технічного співробітництва, страхувати міжнародні контракти українських оборонних підприємств і організацій, надавати при необхідності банківські гарантії іноземним інвесторам.

Вимагає вдосконалення система обов'язкового проведення тендерів на державну закупівлю ОВТ. Не заперечуючи корисність тендерних закупівель, звернемо увагу, що при поставках ОВТ вітчизняного виробництва (з оглядом на майже повну відсутність конкуренції між підприємствами ОПК України) важко виконати чинні нормативно-правові вимоги. В більшості випадків ця процедура набуває формального характеру.

В той же час процедура поставок ОВТ для потреб Міністерства оборони України та інших силових відомств на конкурсній основі повністю себе виправдовує, коли мова йде про іноземні оборонні компанії. Доцільним здається впровадження і законодавче утвердження механізму офсету, який широко використовується не тільки розвинутими країнами, але й країнами Центральної та Східної Європи, наприклад, Польщею. Відповідно до польського законодавства, іноземний продавець ОВТ, який укладає контракт на суму понад 5 млн. дол. США, зобов'язаний на половину отриманих від реалізації контракту коштів укласти субконтракти з польськими оборонними компаніями або конвертувати ці кошти в акції оборонних підприємств. Деякі країни (Фінляндія, Данія, Норвегія) впроваджують механізм попереднього офсету, сенс якого полягає в тому, що тільки для отримання права участі в тендері на поставку ОВТ експортер повинен інвестувати певну суму в економіку країни-імпортера, наприклад, Фінляндія вимагала попередніх інвестицій на рівні 10 % від прогнозованої вартості поставки.

Зрозуміло, що механізм офсету не може стати панацеєю для вирішення проблеми нестачі коштів для розвитку української оборонної промисловості і поглиблення військово-технічного співробітництва. Однак впровадження цього механізму могло би суттєво збільшить ефективність використання державних коштів, спрямованих на матеріально-технічне забезпечення Збройних Сил. Наприклад, Державним бюджетом на 2001 рік передбачені на відновлення і модернізацію військової авіації 58 млн. грн., або біля 10 млн. дол. США, частина яких при застосуванні офсетного механізму могла б реінвестуватися в українську оборонну промисловість.

Висновки і рекомендації

1. Сьогоднішня міжнародна політична ситуація в цілому є сприятливою для реалізації інвестиційної політики. Україна заявила про свої наміри вступити в НАТО, намагається підняти на новий рівень відносини з Росією як стратегічним партнером, поглиблює співробітництво в рамках Євразійської економічної співдружності.

2. Проблемними питаннями інвестиційної діяльності в ОПК є нестабільність внутрішніх державних закупівель ОВТ, невеликий обсяг асигнувань на ці цілі; поширена практика невиконання державою своїх фінансових і інвестиційних зобов'язань перед оборонними підприємствами і організаціями; відсутність стабільних ніш на світовому ринку ОВТ і продукції подвійного призначення; незадовільний фінансовий стан підприємств і організацій ОПК; поступовий, але неухильне відставання від світового рівня розвитку; старіння кадрів оборонних підприємств і організацій, нестача спеціалістів зі знаннями новітніх методів менеджменту, світових стандартів бухгалтерського обліку, ведення зовнішньоекономічної діяльності, інформаційних технологій тощо.

3. Україна утвердилась на деяких сегментах світового ринку ОВТ як стабільний і надійний партнер, однак це переважно сегменти модернізації та ремонту ОВТ, що були у використанні.

Реалізація нових видів ОВТ вітчизняного виробництва (що як раз і є привабливим для інвестування) має великі труднощі і далека від стабільності.

4. Досягнення і збереження позитивних темпів зростання економіки дає підстави для прогнозу збільшення в найближчій перспективі внутрішнього інвестиційного потенціалу і перерозподілу його на користь високотехнологічних галузей промисловості, росту ємності внутрішнього ринку продукції тривалого споживання, ринку технологічного обладнання. Необхідною передумовою для цього є проведення радикальної реформи системи оподаткування та стратегії амортизаційної політики в промисловості. Потрібні зміни на системному рівню.

5. В залученні іноземних інвестицій в оборонно-промисловий комплекс важливе значення мають: застосування дієвих заходів для розширення внутрішнього ринку високотехнологічної продукції; амністія "тіньових" некримінальних капіталів; повне або значне звільнення від податків прибутку підприємств-нерезидентів, що реінвестується в оборонну промисловість; стимулювання розвитку фондового ринку, кредитних, інвестиційних установ, котрі б давали можливість спільного інвестування оборонно-промислових проектів вітчизняними та зарубіжними інвесторами; створення умов для надання гарантій під іноземні кредити оборонним підприємствам і організаціям та страхування ризиків комерційними банками та їх об'єднаннями.

6. На сьогоднішній день держава є основним власником більшої частини оборонних підприємств і організацій і повинна відігравати визначальну роль в інвестиційній діяльності ОПК. Джерелами інвестування мають стати бюджетні кошти; прибутків від державних часток акцій; державна компенсація кредитів комерційних банків; надходження від приватизації оборонних підприємств і організацій.

7. Необхідним є збільшення витрат на національну оборону з одночасною зміною їх структури на користь фінансування НДДКР, закупівлю і модернізацію ОВТ; створення спеціалізованої державної фінансово-кредитної установи (наприклад, Банку реконструкції і розвитку оборонної промисловості) з метою консолідації державних інвестиційних ресурсів; підвищення ефективності розміщення інвестицій , контроль за їх цільовим використанням тощо.

8. Стратегічною завданням є створення інвестиційної системи, яка забезпечувала би спроможність самофінансування оборонних підприємств і організацій, а в разі необхідності - залучення зовнішнього фінансування (банківські кредити, випуск акцій, облігацій і т.д.) без державних гарантій. В зв'язку з цим необхідно провести реструктуризацію оборонно-промислового комплексу, яка передбачала б впровадження сучасних методів організації виробництва, оновлення маркетингових і виробничих стратегій підприємств і організацій, .приведення у відповідність з вимогами ринку їх внутрішньої структур, вдосконалення управління ними тощо.

9. Доцільно створити систему моніторингу реальної ефективності іноземних і вітчизняних інвестицій в оборонні підприємства і організації України, а в рамках Мінпромополітики України - спеціалізований підрозділ, який би формував бази даних про конкретні проекти оборонних підприємств і організацій України, котрі можуть зацікавити потенційних іноземних партнерів.

10. З огляду на новий зовнішньополітичний курс доцільно активізувати інвестиційну діяльність на західному векторі (при збереженні російського). Передумовою для цього має стати зміна орієнтирів оборонно-промислової політики України в напрямку налагодження коопераційних зв'язків з західними оборонних компаніями.

Література

1. Акімова І. Експортна орієнтація та її вплив на реструктуризацію підприємств в Україні // Україна на шляху до Європи. К., 2001

2. Від парадигми фінансової стабілізації - ідеології зростання. Аналітична доповідь. К., 2002.

3. Воєнна реформа в Україні: старт чи черговий фальстарт?// Національна безпека і оборона. №1, 2000.

4. Геєць В.М. Економічне зростання в 2000 - 2002 рр. та складові політики розвитку в довгостроковому відношенні // Економічне прогнозування. №1, 2002.

5. Гайзбург Ф. Европейская оборонная политика после саммита в Ницце: трансатлантическое измерение // Connection/ The Quarterly Journal. Т.1., №1. Январь 2002.

6. Довідник НАТО. К., 1999.

7. Згурец С. Глубокая оборона // Компаньон №6, 2002.

8. Концепція структурної перебудови оборонно-промислового комплексу України. К., 2002.

9. Коровин В. Страны Восточной Европы: Проблема для продавцов средств ПВО // Авиа-панорама. Март-апрель, 2002.

10. Послання Президента України до Верховної Ради України. Європейський вибір. Концептуальні засади економічного та соціального розвитку України на 2002 - 2011 роки. К., 2002.

11. Послання Президента України до Верховної Ради України. Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році. К., 2002.

12. Предложение России по европейской системе ПРО // Инстранная печать об экономическом. Научно-техническом и военном потенциале государств-участников СНГ и технических средствах его выявления. №5, 2002.

13. Сироватка С. Економіка чекає стимулів. Дочекається ?// День. №116, 3.07.2002.

14. Финансовая броня "оборонки". Интервью с председателем правления ВАБанка Юрием Блащуком // Defense-Express. №3(4), март, 2002.

15. Щербак В. Світові моделі оподаткування // Економіка України. №11, 2001. С.21-27.

Посилання

[1] Послання Президента України до Верховної Ради. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки. К., 2002. С.7.

[2] Від парадигми фінансової стабілізації - до ідеології зростання. Аналітична доповідь. К.,2002. С.18.

[3]Сироватка С. Економіка чекає стимулів. Дочекається ?// День. №116, 3.07.2002

[4] Финансовая броня "оборонки". Интервью с председателем правления ВАБанка Юрием Блащуком // Defense-Express. №3(4), март, 2002. С.10.

[5] Акімова І. Експортна орієнтація та її вплив на реструктуризацію підприємств в Україні // Україна на шляху до Європи. К., 2001. С.213.

[6] Згурец С. Глубокая оборона // Компаньон №6, 2002. С.10.

[7] Довідник НАТО. К., 1999. С.175.

[8] Там само. С.176.

[9] Коровин В. Страны Восточной Европы: Проблема для продавцов средств ПВО // Авиа-панорама. Март-апрель, 2002. С.17.

[10] Гайзбург Ф. Европейская оборонная политика после саммита в Ницце: трансатлантическое измерение // Connection/ The Quarterly Journal. Т.1., №1. Январь 2002. С.6.

[11] Західні експерти відмічають "Вартість активної системи оборони проти балістичних ракет буде такою великою, що кінцеве рішення про створення буде завжди носити політичний характер, а не чисто військовий" (Предложение России по европейской системе ПРО // Инстранная печать об экономическом. Научно-техническом и военном потенциале государств-участников СНГ и технических средствах его выявления. №5, 2002. С.3.).

[12] Геєць В.М. Економічне зростання в 2000 - 2002 рр. та складові політики розвитку в довгостроковому відношенні // Економічне прогнозування. №1, 2002. С.22.

[13] Там само.

[14] Щербак В. Світові моделі оподаткування // Економіка України. №11, 2001. С.21-27.

[15] Известия №98, 05.06.2001.

[16] Воєнна реформа в Україні: старт чи черговий фальстарт?// Національна безпека і оборона. №1, 2000. С.7.

[17] Послання Президента України до Верховної Ради України. Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році. К., 2002.


Copyright © 2002 by DB NISS