Доповідь на міжнародній конференції "Словаччина, Польща та Україна: обмін досвідом з європейської інтеграції", Дніпропетровськ, 21 березня 2005 року

О.Їжак, старший науковий співробітник Дніпропетровської філії Національного інституту стратегічних досліджень

Шлях України до ЄС: адаптація чи розвиток?

Михайло Грушевський, відомий український історик і глава української держави в короткий період незалежності 1917-1918 років, не бачив можливості нести тягар державних турбот без відповіді на принципове питання: "хто такі українці, і чого вони хочуть?". Тоді це було у першу чергу внутрішньополітичне питання, питання національного будівництва і національної самоідентифікації. Сьогодні для більшості українців він уже не стоїть. Можливо, канонічну відповідь так і не знайдено, однак у процесі політичного становлення України кожен її громадянин мав достатньо часу, щоб визначитись, хто він у цій країні і що вона для нього. Тепер, коли нове українське керівництво наполегливе вимагає місця для України в європейській політичній і економічній системі, це болісне питання - "хто такі українці, і чого вони хочуть?" - звучить у країнах Європейського Союзу та НАТО.

Україна - країна з населенням близько 48 млн (менше, ніж у Великобританії та Італії, але більше, ніж в Іспанії та Польщі), площею 604 кв км (більше, ніж у будь-якої країни ЄС) і валовим внутрішнім продуктом близько 300 млрд доларів, якщо рахувати за паритетом купівельної спроможності. Ще біля половини цієї суми дає тіньова економіка, стягування неврахованих податків з якої являло собою одне з джерел корупційних доходів, що існували в Україні до "помаранчевої революції". Нове українське керівництво обіцяло виборцям і вважає справою своєї честі зробити всю економіку країни легальною. Тобто, вже найближчим часом, навіть без врахування бурхливого економічного зростання, що продовжується вже п'ятий рік, валовий внутрішній продукт України може скласти близько 450 млрд доларів, тобто досягне середньоєвропейського рівня.

Україна має розвинене сільське господарство, легку промисловість, металургію, атомну енергетику, авіа- і ракетобудування. Цікавий факт: Україна виробляє три діючі космічні системи виведення супутників. Продукція цих галузей не дотується державою, але за відсутності нетарифних бар'єрів цілком конкурентноспроможна не європейських ринках. Дивлячись на юрби українських нелегалів у Європі в це важко повірити, але потрібно враховувати, що як виграшні, так і "провальні" для України сектора економіки (у першу чергу, сфера послуг, туризм, індустрія розваг) мають регіональну специфіку. Іншими словами, нелегали в Європі відбивають не стільки загальний рівень розвитку України, скільки її внутрішні регіональні дисбаланси.

Українці у своїй масі відчувають і розуміють потенціал своєї країни. Не треба забувати, що більшість з них виросли і виховувалися в одній зі світових наддержав у якості однієї з її утворюючих націй, і звикли оперувати великими категоріями. Вихід з СРСР був для України свідомим кроком від старого радянського до нового, яке асоціювалося з Європою. Це був крок до свободи, рівності і братерства. Саме цими зрозумілими кожному європейцю словами можна визначити те, чого хочуть українці.

Україна - вільна країна. Можливо, "аудитори" з Freedom House не погодяться з цим твердженням і будуть наполягати на визначенні "частково вільна". Але можна запитати дипломатів і інвесторів, які вже працюють в Україні, чи подобається їм ця країна? Напевно, відповідь буде позитивною. Можна також запитати нелегалів-українців, що працюють у Європі, чи хочуть вони легально працювати вдома, як тільки з'явитися можливість? І на це питання відповідь буде позитивною. Переважна більшість українців повернеться на Батьківщину разом із західними інвестиціями.

У будь-якому випадку, у термінах зовнішньої політики Україна вже вільна і може самостійно вибирати напрямок інтеграції. Вона обрала Європу, очікуючи знайти там рівність і братерство. Залишимо проблеми європейського братерства народів етнографам і історикам, і поміркуємо про рівність. Це дозволить краще зрозуміти деякі базові мотиви політики України щодо європейської інтеграції. У першу чергу те, чому вона так болісно реагує на запропоновану Європейським Союзом Політику сусідства і так наполегливо вимагає перспективи членства.

На перший погляд, Політика сусідства дає адекватну альтернативу членству в ЄС. В основі і того, і іншого лежать Копенгагенські критерії. Вони, як відомо, включають три групи вимог: формування конкурентноспроможної ринкової економіки, створення стабільних демократичних інститутів і здатність інкорпорувати законодавство ЄС. Останнє означає впровадження на територіях нових членів і країн-сусідів acquis communautaire - зводу нормативних актів ЄС, що нараховують на сьогодні близько 80 тис сторінок тексту. Перші дві групи вимог універсальні. Демократія і ринкова економіка лежать в основі процвітання багатьох країн сучасного світу. Напроти, використання аcquis communautaire є характерною рисою ЄС. У світі є багато вільних демократичних країн, що його не використовують.

Якщо країна є претендентом на членство і прагне досягти європейського рівня розвитку демократії і ринкової економіки, це зрозуміло. Але коли вона примірює на себе регулятивні норми ЄС, не маючи ясних перспектив членства, це може стати імітацією зближення з Європейським Союзом, що буде нежиттєздатною без постійних зовнішніх дотацій. Приклад входження в ЄС шляхом безпосереднього застосування регулятивних норм існує, але він настільки унікальний, що навряд чи може бути повторений. Мова йде про об'єднання Німеччини. Досвід інтеграції східнонімецьких земель доводить, що розвиток і адаптація - не одне й те саме. Ці землі вже отримали дотацій більше, ніж на 1,25 трлн євро, але все ще відстають від інших німецьких територій.

Політика сусідства націлена не стільки на розвиток, скільки на адаптацію. Але хто буде фінансувати адаптацію України до європейського законодавства, якщо ця адаптація не буде забезпечена власним економічним зростанням, або ж, не дай Боже, зашкодить йому? Ніхто. Загальна допомога Україні з боку ЄС за всі роки її незалежності склала біля одного мільярду євро. Два додаткових відсотки зростання української економіки за один рік можуть дати стільки же. Ще два можуть повернути назад нелегальних мігрантів. Тому варто розрізняти те, що відноситися до розвитку демократії і ринкової економіки, і те, що пов'язано з технічною адаптацією до зовнішніх вимог. Якщо визнання України демократією з ринковою економікою вимагатиме від неї попередньої ліквідації секторів економіки, які можуть скласти конкуренцію європейським виробникам, це буде волаючою несправедливістю і стратегічним прорахунком з боку ЄС, оскільки позбавлення України джерел самостійного розвитку може привести до катастрофи європейського масштабу.

Ніхто в Україні не ставить будь-яких умов для розвитку демократії і ринку. Демократичні інститути і ринкова економіка потрібні самій Україні безвідносно до зовнішніх факторів і незалежно від перспективи членства в європейських інститутах. Однак, адаптація до внутрішніх регулятивних правил ЄС без перспективи членства в ЄС, як це передбачено Політикою сусідства, означає прийняття тих же зобов'язань, що й у членів ЄС, але за відсутності їхніх прав. Це і є нерівність.

ЄС пропонує Україні бути "дуже гарним сусідом" з тим, щоб відкрити коли-небудь у майбутньому перспективу тісніших стосунків. Україна ж хоче бути або потенційним членом, як Туреччина і балканські країни, або "більше, ніж сусідом", як Швейцарія, Норвегія і Росія. На ці країни Політика сусідства не поширюється, хоча вони і межують з ЄС. Особливо цікавим є приклад Норвегії, особливий статус якої у відносинах з ЄС базується на зрозумілих і процедурно досяжних для України елементах - режимі вільної торгівлі з ЄС і членстві в НАТО. У ЄС немає глибоких внутрішніх причин відмовляти Україні в лібералізації торгівлі або блокувати її просування до членства у північноатлантичному Альянсі. Існує тільки одна, але дуже важлива зовнішня причина, ім'я якої Росія.

Одним з основних пріоритетів російської зовнішньої політики останніх років є створення спільного з Україною і деякими іншими країнами колишнього СРСР економічного та безпекового простору. Керівництво Росії вважає, що в рамках єдиного простору Росія й Україна зможуть домогтися більш вигідних умов взаємодії з європейськими структурами. З цього кута зору, поглиблення економічних зв'язків між Україною і ЄС і входження України в НАТО суперечить російським інтересам. Але в Росії є і сили, що дотримуються протилежної думки, а саме, що самостійне і прискорене входження України в європейські інститути відкриє додаткові можливості для самої Росії.

Сила російського фактора й особливості його дії розуміються в Україні так добре, як ні в якій іншій країні. Історія україно-російських відносин стара і заплутана. Її можна порівняти з історією британо-американських або австрійсько-німецьких відносин. В них є і спільна культура, і суперництво за лідерство, і спроби насильницької уніфікації. Схильність багатьох європейських політиків розглядати відносини з Україною як функцію відносин з Росією цілком зрозуміла. Енергетичний і економічний прагматизм змушують не ризикувати особливими зв'язками з Росією. Така позиція має право на існування, але дозволимо собі зауважити, що ніхто краще України не може судити про мотиви і реакції Росії. Якщо, наприклад, Україна заявить про свою готовність стати членом НАТО і подасть відповідну заявку, це буде означати не тільки її власну готовність, але й впевненість у відсутності нездоланних перешкод у відносинах з Росією. На сьогодні такої впевненості немає, і це одна з тем тристороннього діалогу Україна-Росія-НАТО.

Україна ніколи не поводилась і не поводиться деструктивно у відносинах з Росією. Кожний відповідальний український політик розуміє, що розкол між Європою і Росією неминуче веде до розколу самої України, і ніколи не зважиться на зовнішньополітичні авантюри, які б могли до нього призвести. Саме тому політика України є найбільш точним індикатором того, що можна і чого не можна робити у відносинах з Росією. Якщо Україна хоче отримати місце в європейських інститутах, значить, це не повинно бути на шкоду Росії. Усвідомлення цього фундаментального факту дозволить Європейському Союзу набагато ефективніше будувати свою власну східну політику, а Україні досягти того, до чого вона прагне - свободи, рівності і братерства в співтоваристві європейських держав.


Copyright © 2005 by DB NISS