Енергетична дипломатія в сучасних реаліях

А.І. Шевцов, А.З. Дорошкевич

 

У 90-х роках XX ст. змінилися пріоритети зовнішньої політики провідних держав: у питаннях забезпечення національної безпеки дедалі важливішими стають економічні фактори, а не військові. Нині зовнішня політика більшості держав спрямована на довгострокове гарантоване забезпечення стійкого розвитку своїх економік стратегічними ресурсами, серед яких найбільше значення надається паливно-енергетичним.

Країнами «вісімки» в енергетичній сфері проголошені такі основні принципи:

·доступ до безпечних, економічних і надійних джерел постачання енергії є необхідною умовою прогресу;

·здійснення заходів щодо запобігання різким коливанням цін на нафту і зміцнення енергетичної безпеки шляхом ширшого використання ринкових механізмів, диверсифікації постачання енергії, підвищення енергоефективності, удосконалення інформаційного обміну, а також розвитку глобального енергетичного діалогу;

·спрямованість зусиль світового співтовариства на забезпечення стабільності і надійності у функціонуванні світової системи постачання енергетичних ресурсів, у тому числі на розвиток і підвищення надійності транспортної інфраструктури.

У той же час боротьба за володіння енергоресурсами, за право їхнього транспортування, за вплив на ринок енергоносіїв стала сьогодні найважливішим фактором реалізації інтересів держав світу, їхньої політичної поведінки, базою політичних і економічних союзів і навіть джерелом міжнародних конфліктів.

Нинішній час (починаючи з 1998 р.) характеризується нестабільністю світових енергетичних ринків, яка посилюється затяжним спадом у світовій економіці. Тенденції, що намітилися, свідчать про істотне збільшення залежності промислово розвинених країн, інших основних споживачів енергетичних ресурсів від імпорту, що веде до збільшення конкуренції. Актуальнішою стає проблема забезпечення енергетичної безпеки і стабільності на світових енергетичних ринках. Події 11 вересня 2001 року, внаслідок яких зросла напруженість на Близькому та Середньому Сході, обумовили загострення цих проблем.

У міждержавних відносинах енергетичний фактор так чи інакше присутній на всіх рівнях і є однією з тем багатьох переговорів. Енергетична дипломатія починає домінувати у зовнішній політиці більшості країн. Показовий у цьому відношенні досвід США.

Основні пріоритети зовнішньої енергетичної політики США багато в чому визначаються не тільки тим, що ця країна найбільше споживає і виробляє енергетичних ресурсів, але і тим, що вона - лідер в розробці і координації загальної енергетичної політики промислово розвинених країн. Цілі і пріоритети зовнішньої енергетичної політики США випливають з Національної енергетичної стратегії 1991 р., що була оновлена у 1998 р., а в 2001 р. доповнена кількома новими положеннями. Основною метою зовнішньої енергетичної політики проголошується підвищення енергетичної безпеки США поряд зі зміцненням і розвитком системи глобальної енергетичної безпеки.

Передусім йдеться про унеможливлення перебоїв у постачаннях енергоресурсів і різких коливань світових цін на енергоносії, а також про збереження своїх власних запасів енергоресурсів, в основному нафти. Енергетична дипломатія США приділяє велику увагу вивченню і контролю стану світового ринку енергоресурсів, послуг, технологій та інвестицій у паливно-енергетичні галузі.

Для досягнення основних цілей своєї зовнішньої енергетичної політики США прагнуть диверсифікувати джерела енергоресурсів, що імпортуються, і забезпечити їхнє надійне постачання.

Пріоритет в регіональній енергетичній політиці США віддають співробітництву в рамках створеної у 1994 р. Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА), куди увійшли США, Канада і Мексика. В Латинській Америці енергетичні інтереси США полягають у забезпеченні надійних постачань енергоресурсів, а також у зміцненні регіональних позицій американських компаній.

Міжнародними пріоритетами для США є відносини з країнами, що володіють великими запасами енергоресурсів. У відносинах з основними нафтовидобувними країнами Північної Африки, Близького та Середнього Сходу США проводять диференційовану політику. Основні партнери США - це Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ. Останнім часом активізувалися відносини з Алжиром. У відносинах з «опальними» державами (Лівія, Ірак, Іран) проводиться тверда політика санкцій, у тому числі з використанням можливостей США в ООН.

Велика увага приділяється також розвитку енергетичного співробітництва з Росією та країнами Каспійського басейну. Тут особлива увага приділяється сприянню ринковим перетворенням, а також зміцненню позицій американських компаній у цих країнах. Каспійський регіон поряд з Перською затокою офіційно трактується Держдепартаментом США як сфера життєво важливих інтересів Вашингтону, які стосуються національної безпеки країни.

Основна мотивація американської енергетичної дипломатії у відносинах з Росією і країнами СНД визначається просуванням інтересів великих компаній, що базуються в США, а також використанням можливостей американської участі в енергетичному співробітництві з пострадянськими країнами для посилення зовнішньополітичних позицій США на території колишнього СРСР.

Аналітики звертають увагу, що реакція США та їхніх союзників на регіональні конфлікти залежить від наявності чи відсутності енергетичної складової у кожному конкретному випадку. Так, по-різному віднеслися США до захоплення Туреччиною 37 % території Кіпру і до іракської анексії Кувейту. Якщо необхідність відновлення Югославії після натівських бомбардувань вже навіть не обговорюється, багатоміліардна фінансова допомога Афганістану почала надаватися негайно. І це продиктовано не стільки бажанням відновити економіку країни і покінчити з тероризмом, скільки можливістю здійснити давнішні плани США щодо перекидання нафти і газу з прикаспійських держав через західний і південний Афганістан у пакистанські порти Карачі та Гвадар.

Тепер США, домінуючи в Афганістані і Центральній Азії, можуть самі визначати напрямок газопроводів і нафтопроводів. Просуваючись далі у Закавказзя, вони можуть фактично узяти у свої руки процес формування "Великого шовкового шляху", яким підуть енергетичні ресурси Каспію. Вже сьогодні США намагаються перейти від слів до діла в будівництві нафтопроводу Баку - Джейхан з підключенням до нього нафти Казахстану й інших країн регіону. Одночасно в американських політичних колах і в конгресі обговорюється питання щодо проведення однієї гілки цього нафтопроводу через Вірменію, щоб економічною та енергетичною залежністю об'єднати під своїм крилом усі країни як Центральної Азії, так і Закавказзя.

Подальші плани США націлені на використання сили проти Ірану й Іраку, що створює значну загрозу енергетичній безпеці Європи. Основними постачальниками енергетичних ресурсів для Європи є так звані «країни-ізгої» - Лівія, Алжир, Іран та Ірак, які можуть стати жертвами «війни з тероризмом».

Таким чином, США, максимально контролюючи основні країни-виробників нафти, створюють принципову можливість одноосібно нав'язувати цінову політику на ринках нафти і тим самим використовувати цю можливість в цілях, які важко спрогнозувати сьогодні (наприклад, з метою спровокувати енергетичну чи економічну кризу у світі або в регіоні).

Прагнення Європи позбавитися енергозалежності від мусульманських країн і тим самим зміцнити свою безпеку веде її на зближення з Росією. Росія володіє значними ресурсо-сировинними запасами, істотним промисловим та інтелектуальним потенціалом у сфері ПЕК, об'єктивно є великою енергетичною державою і щороку грає все помітнішу роль у світовій енергетичній політиці.

Сьогодні Росія і ЄС активно розвивають енергодіалог. У руслі цього діалогу передбачається збільшення постачань енергоресурсів до Європи з урахуванням реальних потреб європейських країн і можливостей Росії з їхнього задоволення (приблизно на 30 %) за умови залучення європейських інвестицій у розробку російських родовищ і розвиток транспортних маршрутів на європейський ринок.

Дехто з аналітиків вважає, що наслідком процесу подолання енергетичної залежності Європи від мусульманських країн стане і позбавлення Європи від військової опіки США.

Росія поряд з використанням можливостей європейського ринку енергоресурсів зацікавлена також в диверсифікації напрямків експорту. Передбачається здійснення комплексу заходів для розширення експортних потоків у південному і східному напрямках (у країни Південно-Східної Азії й Азіатсько-Тихоокеанського регіону в цілому), а також у США.

У планах Росії нарощування міжсистемних перетоків електроенергії. Вже розпочато організацію спільної роботи енергосистем Росії, України й інших країн СНД з міждержавними енергетичними об'єднаннями Південної, Центральної і Західної Європи. «Енергомости» з країнами Південно-Східної Азії започаткують формування глобальних євроазіатських енергетичних систем.

Від того, наскільки зможе енергетична дипломатія знайти баланс інтересів у трикутнику США-ЄС-Росія залежить стійкість, стабільність і передбачуваність світової енергетики, а також ситуації у світі.

Україна у цьому трикутнику має розбудовувати свою зовнішню енергетичну політику, максимально використовуючи всі можливості, якими вона володіє. Донедавна ні в самій Україні, ні за її межами не існувало чіткої уяви про таку політику. Політикам і чиновникам різного рангу зручно було класифікувати історично сформовану монопольну залежність від Росії в енергопостачанні як російську експансію, при цьому не вживаючи дійових заходів щодо зміни становища у зв'язку з трансформаціями міждержавних відносин. Понад те, результатом такої «політики» стало погіршення відносин з Росією - ресурсопотоки почали йти в обхід території України (прокладка газопроводу через Білорусь і Польщу, будівництво перемички Суходільна-Родіоновська).

У той же час при порівняно невеликій забезпеченості власними енергоресурсами (менше 50 %, що втім відповідає рівню більшості європейських країн) Україна об'єктивно має вагомі передумови для того, щоб її енергетична галузь успішно розвивалася і була надійним фундаментом для стійкого розвитку національної економіки, а також економік інших держав. До числа таких передумов варто віднести:

-вигідне геостратегічне положення країни, що забезпечує порівняно дешевий доступ до найбільших світових запасів вуглеводнів;

-наявність розвиненої інфраструктури газо- і нафтотранспортних трубопроводів, яка здатна забезпечити надійність постачань вуглеводних ресурсів як для вітчизняної економіки, так і для економік інших країн;

-наявність розвиненої електромережі, що забезпечує можливість паралельної роботи з енергосистемами Росії і європейських країн і дозволяє підвищити надійність вітчизняного електрозабезпечення, а також здійснювати міждержавні перетоки електроенергії;

-наявність значних нафтопереробних потужностей;

-наявність значних власних запасів вуглеводних ресурсів, переважна частина яких зосереджена на шельфах Азовського і Чорного морів;

-наявність унікальної ресурсної і виробничої бази для розвитку атомної енергетики (значні запаси уранових і цирконієвих руд, виробництва з їхньої переробки, а також виробництва автоматизованих систем управління, турбін, іншого енергетичного машинобудування);

-наявність могутньої виробничої бази для розвитку трубопровідного транспорту (виробництво різноманітних труб, компресорних станцій, автоматики) та альтернативних джерел енергії (виробництво монокристалів, вітроустановок, газових турбін тощо).

Слід зазначити, що незважаючи на відсутність в Україні прийнятої на державному рівні енергетичної стратегії, яка б визначала пріоритетні напрями енергетичної політики на перспективу, в окремих галузях здійснено конкретні кроки, що дозволяють говорити про початок інтеграції української енергетики у світові структури. Прикладом цього є такі події.

У квітні 2002 р. було проведено дослідну експлуатацію Бурштинської ТЕЦ у паралельному режимі з енергосистемою Європи. З початком роботи «Бурштинського енергоострова» Україна фактично приступила до остаточного етапу реалізації програми об'єднання української та європейської енергосистем. Для України це об'єднання обіцяє цілу низку вигод, починаючи від підвищення надійності вітчизняної енергосистеми (наприклад, стабілізація частоти струму у випадку аварійних ситуацій) і закінчуючи можливістю регулювання взаємних перетоків електроенергії, у тому числі її експорту до європейських країн. Економічний ефект для країни від реалізації цих можливостей багато в чому буде залежати від нашої енергетичної дипломатії.

У червні 2002 р. Президентами Росії та України підписано Заяву про стратегічне партнерство у газовій сфері, відповідно до якого на паритетних засадах створюється консорціум з керування і розвитку газотранспортною системою України. Ця подія привернула увагу світової громадськості. За заявою Повноважного посла США в Україні К.Паскуаля, українсько-російські домовленості є «надзвичайно важливим елементом відносин між Україною і Росією, а також між Україною і ЄС». Свою зацікавленість у створені консорціуму виявили Німеччина, Італія і Франція.

За результатами спільних заяв вже підписано Контракт між НАК «Нафтогаз України» і ВАТ «Газпром» про щорічний транзит російського газу через територію України в обсязі 110 млрд м3 до 2013 року (пропускна спроможність українських газопроводів складає 170 млрд м3).

Урядами підписано також Угоду про виділення кредиту у розмірі 44 млн дол. на завершення будівництва і введення в експлуатацію двох енергоблоків на Хмельницькій і Рівненській АЕС.

Відбулися також позитивні зрушення й у нафтовому секторі. Останніми роками щорічний обсяг транспортування нафти в Україні складав у середньому 64-66 млн т, з яких 53-55 млн т був транзит. У розвиток цих можливостей у 2001 р. було завершено будівництво нафтопровідної системи Одеса-Броди, початкова проектна потужність якої складає 9 млн т, на наступних етапах розвитку вона може бути доведена відповідно до 14,5, 32 і 45 млн т на рік.

Сьогодні завданням Уряду є залучення нафтопроводу до міжнародних маршрутів, для чого він виступає з ініціативою створення міжнародного консорціуму з його розвитку та експлуатації. Основні зусилля спрямовані на створення міжнародної кооперації для будівництва другої черги нафтопроводу Броди-Гданськ, що з'єднається з існуючим нафтопроводом Плоцьк-Гданськ і дозволить транспортувати каспійську нафту на НПЗ Польщі, Східної Німеччини і країн Балтії.

До створення Євразійського транспортного коридору привернуто увагу не лише Європи. Велику зацікавленість виявляють і США. Вони виділили грант у розмірі 125 тис. дол. для розробки техніко-економічного обґрунтування створення міжнародного консорціуму.

На порядку денному також створення транснаціональних компаній з освоєння запасів вуглеводних ресурсів Азовсько-Чорноморського регіону. Ведуться переговори з окремими європейськими компаніями про конкретну реалізацію таких планів, зокрема, з компанією «Шелл».

Таким чином, практичні кроки для економічного зближення України з ЄС вже відбуваються і авангардом у цьому є саме енергетична галузь.

Наступні кроки повинні стосуватися розширення співробітництва з країнами Азії, Близького і Середнього Сходу, де зосереджено найбільші світові запаси вуглеводної сировини. Українська участь у спільних проектах з їхнього освоєння може полягати у здійсненні розвідки і розробці родовищ, у спорудженні об'єктів енергетичної інфраструктури, у тому числі трубопровідних систем, здійсненні енергосервісних робіт тощо. Слід зазначити, що досвід будівництва власними силами нафтопроводу «Одеса-Броди» свідчить про високу якість та економічну ефективність робіт (в кілька разів дешевше від світового рівня). Співробітництво на двосторонній основі вже здійснюється з Казахстаном, Туркменістаном, Азербайджаном, Іраном та іншими країнами. Зусилля енергетичної дипломатії повинні бути спрямовані на зміцнення цих відносин та на їхнє розширення на багатосторонній основі.

Об'єднувальним і перспективним для багатьох країн міг би стати новий газовий маршрут Туркменістан - Іран - Вірменія - Грузія - Чорне море - Україна - Європа. Реалізація такого маршруту дозволила б Україні диверсифікувати власне газозабезпечення, а також ширше використовувати потенціал своєї транспортної системи. Проведені в рамках міжурядової українсько-іранської комісії консультації з економічного і торгового співробітництва засвідчили, що реалізація такого масштабного проекту вимагає залучення значних коштів міжнародних фінансових організацій. Рішення даного питання є черговою суперзадачею для нашої дипломатії.

До першорядних задач варто також віднести вирішення проблем, що пов'язані з безпечним розвитком вітчизняної ядерної енергетики. Україна не має альтернативи розвитку ядерної енергетики, тому однією з найважливіших державних задач є забезпечення ефективного і надійного функціонування цієї галузі. Успішне вирішення цієї проблеми багато в чому залежить від успіхів у зовнішньополітичній сфері. Негайного рішення на дипломатичному рівні вимагають такі питання:

-одержання кредитів на добудову двох ядерних блоків на Хмельницькій і Рівненській АЕС (російського кредиту у 44 млн дол. недостатньо);

-створення інфраструктури з переробки і збереження радіоактивних відходів і відпрацьованого ядерного палива;

-вступ до групи розроблювачів міжнародного проекту ядерного реактора природної безпеки під керівництвом МАГАТЕ;

-захист від ядерного тероризму;

-вирішення Чорнобильських проблем.

Захист від ядерного тероризму сьогодні є міжнародною проблемою, що набула особливої актуальності після подій 11 вересня 2001 року. Ядерний тероризм може мати різні форми: від простого розкидання на місцевості радіоактивного матеріалу до підриву саморобного ядерного пристрою чи нападу на ядерний об'єкт з метою спровокувати аварію. У зв'язку з цим у багатьох країнах, у тому числі й в Україні, відпрацьовуються заходи протидії такого роду тероризму, посилюється охорона об'єктів, застосовуються нові засоби їхнього захисту, у тому числі із застосуванням засобів протиповітряної оборони

Найбільш реальною на сьогодні є загроза застосування так званої «брудної бомби» (яка містить радіоактивний матеріал). У заяві МАГАТЕ відзначається, що терористи можуть знайти матеріали для виробництва такої бомби практично в будь-якій країні світу: це можуть бути радіоактивні матеріали, що застосовуються в медицині, промисловості, звичайних озброєннях тощо. МАГАТЕ стверджує, що понад 100 країн не можуть забезпечити надійну охорону радіоактивних матеріалів, регіоном особливої уваги є територія колишнього СРСР.

У зв'язку з цим зусилля світового співтовариства нині спрямовані на розробку міжнародної системи боротьби з ядерним тероризмом. Україні як країні з розвиненою атомною інфраструктурою необхідно брати безпосередню участь у цьому процесі.

Особливе місце у відносинах України зі світовим співтовариством займають Чорнобильські проблеми. Заяви про перебільшення наслідків катастрофи, що пролунали з трибуни ООН, на тлі невиконання Заходом своїх зобов'язань з участі в ліквідації її наслідків свідчать про неефективність нашої дипломатії в цьому напрямі. Сьогодні негайного рішення за участю світового співтовариства вимагають питання соціального захисту потерпілих від катастрофи і колишніх працівників ЧАЕС, зняття станції з експлуатації, перетворення «Укриття» в екологічно безпечний об'єкт.

Залученню коштів на рішення зазначених проблем могло б сприяти більш ефективне використання унікальних можливостей Міжнародного Чорнобильського наукового центру, а також розширення кола його учасників.

Дискутується сьогодні й питання про організацію міжнародного туризму в зоні ЧАЕС. Дехто вважає це блюзнірством, неприпустимим з моральної точки зору, інші таку позицію вважають святенництвом. Останні, на думку авторів, праві, оскільки відвідування пантеонів, меморіалів, місць катастроф у світі є загальноприйнятим, платня ж за забезпечення безпеки туристів піде на надання допомоги потерпілим від катастрофи. До категорії «блюзнірство» скоріше можна віднести той факт, що багато коштів, у тому числі і міжнародних організацій, призначених для рішення Чорнобильських проблем, розкрадаються (офіційно це називається «використанням не за призначенням»). Така «внутрішня політика» не сприяє успішному рішенню проблем на міжнародному рівні.

В цілому, оцінюючи досягнення української енергетичної дипломатії, необхідно відзначити, що на них негативним чином вплинули проблеми і недоліки вітчизняного інвестиційного законодавства. Однією із задач енергетичної політики України повинен стати сприятливий клімат для залучення транснаціональних компаній в український ПЕК. Ці компанії володіють не тільки величезними фінансовими можливостями, але і технологічним та управлінським досвідом, розвиненою міжнародною інфраструктурою для збуту.

Енергетичне співробітництво повинно стати основою для взаємовигідного довгострокового економічного і політичного стратегічного партнерства України з багатьма країнами. Основними принципами взаємин України з іноземними партнерами повинні бути пріоритет національних інтересів, залучення на взаємовигідних умовах іноземного капіталу в український ПЕК, а також участь українських компаній в енергопроектах інших країн. Україна повинна брати участь в розробці та експлуатації їхніх родовищ вуглеводної сировини, розвитку їхньої енерготранспортної інфраструктури, а також у будівництві електроенергетичних об'єктів, у тому числі АЕС (спільно з Росією або США).

Особлива увага повинна бути приділена багатосторонньому співробітництву в рамках міжнародних енергетичних організацій: з Міжнародним енергетичним агентством, Міжнародним агентством з атомної енергії, у рамках Конференції по енергетичній хартії тощо у плані розробки спільних науково-технічних проектів, адаптації вітчизняного енергетичного законодавства до європейського, реалізації міжнародних угод, у тому числі і Кіотського протоколу.

У Посланні Президента України до Верховної Ради велику увагу приділено міжнародному співробітництву України в енергетичній сфері і є всі підстави сподіватися, що законодавча і виконавча влади об'єднають свої зусилля, щоб вітчизняна енергетична дипломатія була ефективним провідником стратегічного курсу країни на інтеграцію в європейське та світове співтовариство.


Copyright © 2002 by DB NISS